Ще раз про свободу слова

Чи існує в Україні цензура? Без сумніву, так. Як існувала вона і при «найбільш демократичному» президентові Вікторові Ющенку, як існувала і при макабричному («темникам» завдяки) Леонідові Кучмі, як існує і тепер – при Вікторові Януковичу. Змінюються лише обличчя керманичів, а підходи до формування та функціонування ринку ЗМІ залишаються тими самими. Досить таки мало обнадійливими, скажімо відверто. В цьому плані змін – жодних.

Видео дня

Хоча цензура як контроль влади за розповсюдженням інформації була і буде в усі часи та у всіх країнах. Вона мала місце вже в Vстолітті нашої ери, коли Папа Римський Геласій І видав список заборонених апокрифів. Вона існує зараз у демократичних країнах, які у гонитві за політкоректністю перейменовують роман Агати Крісті «Десять негренят».

(Навіть у Радянському Союзі, який впроваджував ідею інтернаціональної дружби і плекав студентів-афроамериканців в університеті Патріса Лумумби, Станіслав Говорухін екранізував цей сюжет за автентичною назвою). Тож говорити можна хіба що про посилення або послаблення цього самого контролю, який визначається різними факторами.

В часи СРСР (від Леніна до Черненка) цензура мала виключно ідеологічне підгрунтя. В часи незалежної України ідеологія втратила однорідність і набула розмитих кордонів: кожний великий бізнес володіє власним медіа-холдингом чи бодай одним-двома вагомих ЗМІ, тож журналістові поки що є, з чого вибирати. Як казала колись Іванна Коберник, „обираючи роботу, ми обираємо залежність, яка нам менш неприємна”.

Про залежність і незалежність, приємну та не дуже

Останнім часом ситуація в українських медіа значно погіршилась не тому, що до влади прийшов Янукович, а через фінансову кризу. Ряд проектів не витримав тиску обставин і згорнув свою діяльність. Десь це відбувалось цивілізовано, і звільненим працівникам не лише виплатили всю зарплату, а й дали «підйомні». А десь – після кількох місяців очікування платні – людей просто «попросили на вихід», в кращому випадку залишивши з тандему «газета/журнал + сайт» тільки Інтернет-версію видання як менш витратне виробництво.

Ринок медійних вакансій став значно вужчим, пробитися у цю сферу дільяності майже неможливо. Такий стан речей може тільки надихати роботодавця, котрий знає: журналісти стали значно «слухнянішими». Не тому, що бояться репресій, а тому, що жахаються перспективи, коли закінчаться останні гроші і жити стане фактично ні на що.

Все це нагадує сюжет французького фільму «Іграшка» про ексцентричного мільйонера Рамбаля-Коше, який звільняв журналістів за принципом «ліва нога так побажала». Тільки кінематографічний Рамбаль-Коше видавав гламурний журнал, а українські «рамбалі» утримують переважно політичні проекти. Звідси й взаємозв`язок: обстоювання бізнесменом своїх інтересів через «дружбу» з сильними світу цього – обслуговування потреб політиків – формування вимог найнятим на роботу медійникам.

Нині найбільші українські медіа-магнати (Вадим Рабінович, Віктор Пінчук, Ігор Коломойський, Рінат Ахметов, Борис Ложкін, Валерій Хорошковський) або так чи інакше пов’язані з владою, або (як у випадку з Хорошковським) цією самою владою і є. Особистий вибір кожного з них, смак та відчуття міри визначатимуть методи роботи с журналістами. Але великий бізнес обов’язково відчуватиме на собі тиск влади, тож, у свою чергу, тиснутиме на найманих працівників.

В цьому плані не можна не погодитися з керівником проекту «Главком» Віктором Шлінчаком, який дав «Обозревателю» інтерв’ю і, говорячи про відсутність здорової конкуренції в царині ЗМІ, відзначив наступне:

«У нас має місце конкуренція власників, які вкладають кошти в медіа не тому, що цей бізнес може приносити гроші, а тому, що це є дієвим інструментом тиску. В умовах, коли обмежується демократія, певним чином обмежується і можливість розвитку ЗМІ. Вони вимушені або під когось «лягати», або закриватися. Сьогодні попит на незалежну пресу в Україні відчувається тільки зі сторони сусіпльства, але жодним чином у незалежності ЗМІ не зацікавлені власники медіа. Ті, хто вкладають гроші в ЗМІ, в першу чергу хочуть розуміти, як їх використовувати, а не як будувати системний бізнес»

Власне, вище наведене твердження є альфою та омегою існування українських ЗМІ. До цієї лаконічної формули додати нічого, на цьому можна було б ставити крапку у всій дискусії. Без економічної свободи не буде і політичної, а економічно незалежних мас-медіа у нас немає.

Альтернативою підпорядкування ЗМІ приватним власникам є вихід того чи іншого видання на самоокупність або на іноземний капітал. Перше є майже утопією, друге супроводжується певними нюансами. Іноземний капітал є добрий тим, що не пов'язаний з українськими політичними партіями, але «поганий» тим, що інвестори захочуть бачити певну віддачу (а це повертає нас до питання конкуренції та економічної свободи).

Знову ж таки, має рацію той самий Шлінчак, котрий каже, що корупція у царині ЗМІ дається взнаки вже на рівні газетного кіоску. «За Радянського Союзу існувала велика централізована мережа «Союзпечать», яка налічувала тисячі кіосків «Преса» по усій Україні. Після успішної приватизації ця мережа роздрібнилася на маленькі підприємства. Тож тепер на території, приміром, обласного центру можуть знаходитися сорок кіосків, які належать сорока власникам. З’явилися окремі нові мережі. І тепер щоб зайти у мережу розповсюдження, треба платити власникам мережі», – говорить він.

Це те, що стосується друкованих видань, які помалу занепадають, бо не витримують конкуренції з Інтернетом. Якщо ж торкнутися радіомовлення чи телебачення, то тут гіпотетичний іноземний інвестор може стикнутися з проблемою отримання ліцензії, грі на частотах тощо. Розподілення ефірного часу в Україні – справа також політична (досить згадати хоч кінець правління Леоніда Кучми і те, скільки списів було зламано довкола Нацради з питань телебачення та радіомовлення і її тодішнього очільника Бориса Холода).

„Тема важлива і актуальна”: як це булось колись

До речі, з приводу Кучми, чи то пак диктату на найвищому рівні. У „пізнього” Кучми виробництво „темників” на повну потужність запрацювало через три роки після його переобрання у 1999-му. Та й те завдяки Віктору Медведчуку. Тодішня Банкова спочатку взялися за справу досить брутально: у 2002-му, після „касетного скандалу” і акції „Україна без Кучми”, рекомендації, адресовані ЗМІ, закінчувались недвозначним „проханням ігнорувати” або „прохання висвітлити в повному обсязі”.

Протягом наступних двох років (після активного втручання „Репортерів без кордонів”, чисельних протестів, тематичних слухань у парламенті, творення медійних профспілок тощо) формулювання дещо пом’ягшилися. „Темники” зразка 2004 року містили вже анекдотичну фразу „тема важлива і актуальна”, що повинно було сприйматися не як імператив, а як „ненав’язливий” коментар фахівця.

Окрім того, протягом 2002-2004 років влада підготувалася до „роботи” зі ЗМІ, забезпечивши собі опертя на законодавчу базу. У 2003-му було прийнято закон „Про державну таємницю”, за яким журналіста можна було допутивати з приводу його інформаційних джерел. Пізніше – проголосовано закон „Про внесення змін у деякі законодавчі акти України”, що торкався діяльності СБУ і передбачав штрафи за „зберігання і використання” „технічних засобів для зняття інформації” (експерти зауважували, що під це визначення підпадає звичайних журналістський диктофон, який стає приводом для переслідування його власника).

Був і закон „Про моніторинг телекомунікацій”, який дозволяв прослуховування без дозволу суду. Та перевершила усе нова редакція Цивільного кодексу України з одіозними твердженнями на кшталт: „інформація, яка подається посадовою особою, є достовірною” або „негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною”, або ж „суд може вилучити тираж газети, книги з метою його знищення” (якщо неможливим є „усунення порушень немайнових прав” позивача).

Можна припустити, що подібною юридичною казуїстикою Янукович займатися не буде. (Ба навіть більше: вже за «нової» влади парламент підтримав ініціативу опозиції і проголосував за новий закон «Про доступ до публічної нформації»). Але оскільки структура медійного ринку найближчим часом навряд чи зміниться, тобто домінуватиме підпорядкування ЗМІ медіамагматам, пов’язаним з владою, прогноз, на жаль, є не надто втішним: Все було так, як було і до того.

Трохи особистого

Насамкінець хочу сказати про таке. Говорячи про свободу слова, кожен журналіст, безумовно, інспірує решті свій власний досвід. Моя журналістська кар’єра починалась в газеті «Україна молода», роботі в якій було віддано без малого вісім років. У 2001-му, коли я дебютувала в «УМ», видання активно підтримувало Віктора Ющенка та «Нашу Україну».

З точки зору прихильників Леоніда Кучма «Україна молода» демонструвала, звісно, замало свободи, гнучкості та плюралізму думок. Проте колектив однодумців, який зібрався в «УМ» на той час і який палко жадав змін у державі, цілком поділяв редакторську політику. Іншими словами, тодішня – фактично! – несвобода ставала свободою в перерахунку на емоційні, інтелектуальні потреби більшості задіяних у виданні газети колег.

Нам, журналістам «України молодої» (і мені в тому числі), було затишно в умовах, коли сприйняття політичної дійсності цілком улягало її «офіційній» (редакторській) інтерпретації. Значно важче стало пізніше, коли подібна гармонія залишилась у минулому. Не вдаючись у подробиці, зауважу лише, що, починаючи з 2007 року, я очолювала в «УМ» відділ «Столиця», відійшовши від політичних тем.

Проте вдячність до незмінного редактора «України молодої» Михайла Дорошенка я збережу, вочевидь, надовго. Видання задавало певний стандарт, формувало набір критеріїв, за якими я оцінюватиму свої наступні місця роботи. Довгий час я думатиму, що такою і тільки такою і мусить бути справжня журналістика: без натяку на жовтизну, на похабщину, на довколаполітичний вуайеризм.

Приємно згадати, що й ставлення до журналістів десять років тому назад значно відрізнялась від нинішнього. Моє розслідування про те, як міліцейський спецназ тренується придушувати протести на ув`язнених в тюрмах (вийшло наприкінці 2001-го), викликало прихід мало чи не наступного дня людей в погонах, котрі активно цікавились джерелами інформації. Стаття про обвинувальний висновок по справі «9 березня» (виступи у рамках «України без Кучми») мало не вартувала посад офіцерам СБУ.

Хоч допити у період з 2001-го по 2004-ий були справою майже буденною (повістки вручав і УБОП, і прокуратура), домінувала гордість за обране ремесло і задоволення від наявності «зворотнього зв’язку». Відчуття, що тебе читають (а відтак – і чують) пішло за водою, до речі, разом з епохою Кучми. Але часи не обирають. Можливо, на тлі подальших перемін те, що є сьогодні, здаватиметься і цікавим, і драйвовим (як більшість моїх знайомих колег вже при Ющенкові відверто ностальгувала на тим відчуттям куража, котре не полишало нас на початку «нульових»).

Можливо…