День Злуки VS День Свободи

Почнемо з кінця: 30 грудня 2011 указом президента Віктора Януковича була встановлена нова пам’ятна дата: День соборності та свободи України, який відзначатимуть щорічно 22 січня. До того соборність і свобода існували нарізно: День свободи відзначали 22 листопада, згідно рішення Віктора Ющенка, який у такий спосіб відзначив початок масових протестів проти фальсифікації результатів президентських виборів (більше знаних як Помаранчева революція); День соборності почали святкувати раніше, у 1999-му, і це вже була ідея Леоніда Кучми – нагадати співвітчизникам про 70-річчя підписання універсалу про об’єднання УНР і ЗУНР.

День великої Злуки. Київ, 1919 рік

Як бачимо, скільки президентів, стільки й думок. Янукович же просто «заміксував» Ющенка з Кучмою, і в підсумку «маємо те, що маємо», як казав іще один фронтмен цього гурту, який не встиг настворювати свят лише тому, що зовсім недовго тримав президентську булаву.

Можливо, плюс ініціативи Януковича в тому, що Помаранчева революція, м’яко кажучи, не прижилася у ряді регіонів країни. Як не крути, але це правда. Десь її згадували з ностальгійною ніжністю, а десь сприймали як фактор подразнення. Де саме – не будемо уточнювати, щоб зайвий раз не вживати два «розкольницькі» слова, які означають сторони світу.

Інше питання у тому, як багато українців знають, пам’ятають, люблять та святкують День соборності, або, як іще називають цю дату, – День Злуки? До Дня незалежності, приміром, ставлення досить не однозначне, як про це свідчать опитування Центру Разумкова. Хоча в серпні 2011 соціологами зафіксована рекордно висока кількість людей, які визнають 24 серпня державним святом і рекордно низька – тих, для ця дата «просто вихідний день» (відповідно: 48,2 і 25,8 відсотка).

Ставлення українців до Дня незалежності. Дані Центру Разумкова

Щодо Дня Злуки такої статистики не існує. Але не можна не згадати, що 21 січня 1990-го живий ланцюг, у творенні якого, за різними оцінками, брали участь від мільйона до трьох мільйонів людей, з’єднав Київ та Львів. Це не були знамениті «схід і захід», а лише дві столиці – «галицька» та загальноукраїнська, але їх також можна були сприймати як антагоністів у полоні передвзятості. Єднання було красивим, а символічний зміст його був тим самим, що й у 1919-му: звільнена Україна збирає себе по шматках.

22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві підписали універсал про об’єднання УНР і ЗУНР (в якості nota bene: чи не звідси й запозичили «красиве» слово Ющенко та Янукович, коли складали Універсал національної єдності?). Якщо передати суть події зовсім просто, то тоді – у 1919-му – частини України, досі упокорені або Австро-Угорською імперією (захід), або Росією (Наддніпрянщина), на короткий час скинули чужоземні ярма і засвідчили свою належність до однієї нації та держави.

Подія отримала назву «великої Злуки», і її смислове наповнення нині дуже полюбляють «юзати» сучасні опозиційні політики. Втім, про них трохи згодом. У 1919-му від імені Наддніпрянщини говорила Центральна Рада, яка у 1918-му проголосила Українську Народну республіку самостійною державою. Захід надіслав «галицьку делегацію» разом із легіоном Січових Стрільців, котрими командував полковник Євген Коновалець.

Втім, те, що так гарно починалось, мало не надто оптимістичне продовження. Росія, яка за три роки після 1919-го назветься Радянським Союзом, повернула собі владу над центральною та східною Україною, західна ж частина земель відійшла Польщі – аж до початку Другої світової війни. Подальші події відомі: війна та об’єднання України, але зовсім не в тому форматі, як це бачилось отцям великої злуки. Плюс кілька десятків років під радянським гнітом, і, нарешті, у 1991-му – падіння режиму та довгоочікуваний суверенітет.

Один з "живих ланцюгів". 1990-ті роки

Слід сказати відверто: у перші роки по Незалежності про День соборності якщо й не забули, то, принаймні, не говорили так активно, як останнім часом. Тепер же, у 2012-му, на 22 січня заплановане чергове єднання опозиції. Стонадцяте за рахунком і таке ж невиразне, як і минулоріч.

Адже рік тому опозиція вже єдналася, обіймалася та браталася. З нульовим результатом, але наполеонівськими намірами. У 2011-му, на традиційному відзначенні Дня Злуки в центрі Києва зійшовся увесь опозиційний політбомонд – від не кинутої іще за грати Юлії Тимошенко до «свободівської» пасіонарії Ірини Фаріон. Виступали на столичних майданах та «злучалися» і Арсеній Яценюк, і В’ячеслав Кириленко, і Анатолій Матвієнко, і Петро Порошенко, і Анатолій Гриценко, і багато інших діячів.

Тоді було надзвичайно цікаво прогнозувати, яким чином переміксуються між собою їхні партії – дрібного та найдрібнішого калібру, і як складеться доля кожного з названих політиків. Ніхто не міг і припустити, що Юлія Тимошенко «доживатиме» рік у Лук’янівському СІЗО, її «Батьківщина» буде охоплена центробіжними процесами, що Арсеній Яценюк доросте до самостійного гравця, нагуляє рейтинг і знехтує рештою партійної «дрібноти», яка так набивалася «дружити» ще рік тому.

Хоча, власне, Арсеній Петрович разом з «дрібнотою» та одним великим китом – «Батьківщиною» – нині перебуває у Комітеті опору диктатурі, котрий і збирається абонувати в цю неділю Софійський майдан. На 22 січня КОД запланував традиційні об’єднавчі промови, молебен, ходу до пам’ятника Шевченку і, ясна річ, підписання відповідної декларації.

День Злуки у Львові. 2009 рік. Фото Західної інформацінйої корпорації

Газета «Україна молода» вже має її чернетковий варіант, який вражає шаблонністю мови і мислення та вузькою скерованістю. «Опозиція вживатиме всіх необхідних заходів для уникнення взаємопоборювання опозиційних політичних сил при здійсненні їхньої політичної діяльності… Суть принципу відмови від взаємопоборювання полягає у відмові від будь-яких дій та висловлювань, які містять негативні оцінки дій інших учасників угоди чи негативні персональні оцінки щодо окремих політиків з числа керівників КОД», – цитує «універсал» видання.

Про що мова? Всього лише про мажоритарні виборчі округи, які нині ділить опозиція. Якщо не домовитись по-хорошому, вийде як у перефразованого класика – «взаємопоборюйте – взаємопоборитесь». І піде тоді опозиціонер на опозиціонера, аж летітиме пух та пір’я по всіх 225 округах… Втім, за словами БЮТівця Андрія Павловського, приблизно 175 округів КОД вже благополучно розділив, лишилося тільки накраяти акуратними скибками схід країни – щоб і «Батьківщині» дісталося, і «Фронту змін», і «Свободі», і далі – по «старшинству».

Рік тому на День Злуки. Вони вже присягали на єдність...

Треба також укласти пакт про ненапад, або закріпити письмово те, що опозиціонери називають громіздким словосполученням «відмова від взаємопоборювання». А то раптом станеться так, що кандидат Ім’ярек хвицне свого колегу по опозиційному табору, забувши про те, що він також заКОДований…

Пардон, спитаєте ви, але де ж у всіх цих розкладах Україна, її єднання, та й свято загалом?.. Як писав Марк Твен у «Пригодах Тома Сойера», «так опустимо ж завісу милосердя над кінцем цієї сцени»…