10 видатних українців

Україна багата на імена талановитих ентузіастів, українців та українок, що жили не для себе, а для людей, творили з нічого, лише через бажання і натхнення звеличити рідну землю, державу, народ. В цей день варто пригадати імена наших земляків, які вирішили сприяти своїми діями свободі і розвитку України. Вони різняться віком, професіями, життєвим досвідом, проте їх об’єднує одне: всі вони українці, патріоти своєї справи і держави.

Леопольд Ященко. Композитор, музикознавець-фольклорист, кандидат мистецтвознавства, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Керівник етнографічного хору "ГОМІН" (м. Київ). Вперше у фольклористичній експедиції пан Ященко побував ще перед вступом до консерваторії. Їздили в Карпати, на Полтавщину, на Буковину.Цю ж роботу продовжувалисистематичнопо всіх регіонах.Чимало народних пісень потрапило до репертуару столичних та інших колективів із Ященкових експедицій. Його кандидатська дисертація "Українське народне багатоголосся", надрукована у 1962році, стала важливим посібником для музикознавців-фольклористів. Впорядковані ним збірники "Українські народні романси" (1961) та "Буковинські народні пісні" (1963) досьогодні є вагомими й актуальними не лише для науковців, але й для широкого кола шанувальників народної пісні. У 1969 році Леопольд Ященко заснував хор "Гомін". І від перших днів свого існування "Гомін" не вміщався в усталені межі поняття "хорового колективу".Основним завданням "Гомону" було і є збереження традицій масового співу, що губляться серед музико-технічних засобів. Леопольд Іванович постійно дбає про розширення співочого кола і щедро ділиться репертуаром з іншими колективами. Останніми роками композитор частіше звертається до жанру хорової, масової пісні, до творів громадсько-патріотичного звучання. Леопольд Іванович навчає людей співати, часом від самих азів — у дорослому віці; несе людям нові, незаслужено забуті пісні. У це він вкладає своє життя, на це працював і продовжує працювати, незважаючи на жодні обставини: Україна має зберегти свою пісню, має жити з нею — і продовжить Бог її вік.

Емма Андієвська, видатна українська мисткиня і поетка, мешкає в Німеччині і є громадянкою Сполучених Штатів, але ще з раннього дитинства зробиласвідомий вибірна користь українства. В одному зі своїх інтерв’ю вона зазначила:"Я з дванадцяти років за межами України. Я би могла кількома іноземними мовами писати, але. . . не плазую заради вічності. Все зроблю, поки живу, щоби Україна існувала. Я її люблю, а любов – це найбільше чудо цього світу. І як ви когось чи щось любите, то ви можете все. На жаль, я не мільярдер і не політик, але я творю державу в слові, і це єдине, що я можу". Народилася 19 березня 1931 року у м. Сталіно (нині Донецьк). Коли почалася Друга світова війна, родина пані Андієвської мешкала у Києві. Тоді ж радянською владою було безпідставно розстрілянобатька письменніці. У 1943 році виїхала з матір'ю у Німеччину. Родина жила ванглійській окупаційній зоні Берліна. З 1959 по 1995 рік, була диктором, сценаристом, режиссером, редактором українського відділення радіо "Свобода". Створила 27 поетичних збірок, п'ять книжок короткої прози, три романи та понад дев'ять тисяч картин. Художні виставки малярки проводилися в США, Канаді, Франції, Німеччині, Австралії, Бразилії, Ізраїлі, Україні та Швейцарії. Естетичним підґрунтям її творчості є сюрреалізм. Поетеса є членом ПЕН-клубу, Спілки професійних митців Німеччини, Національної спілки письменників України. Нагороджена преміями Т. та О. Антоновичів за "Роман про людське призначення", 1984. Міжнародною літературною премією "Тріумф", 2003. Орденом "За інтелектуальну відвагу" часопису "Ї", 2002. Премією "Глодоський скарб" журналу "Кур’єр Кривбасу", 2009 року.

Петро Тронько - академік, голова Національної спілки краєзнавців, голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико–архітектурної спадщини, віце–президент Асоціації історичних міст України, головний редактор журналу "Краєзнавство". Роки життя 12.07.1915-12.09.2011. Народився в селі Заброди на Харківщині. Впродовж 17 років, з 1961-го Петро Тимофійович працював заступником Голови Ради Міністрів України, займався питаннями культури, освіти, охорони здоров’я. Паралельно очолював Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Був натхненником створення музею народної архітектури та побуту в Пирогові. Також відновлював музей "Козацькі могили" під Берестечком, музей українського козацтва в Запоріжжі, Золоті ворота, Михайлівський Золотоверхий та Успенський собори у Києві. Він керував роботою над створенням у 1968—1973 роках 26–томної "Історії міст і сіл Української РСР". На сьогодні це єдина енциклопедія українських населених пунктів, багатьох з яких вже немає. Він же був автором, керівником і членом редколегії видань "Історія Української РСР", "Історія Києва", "Звід пам’яток історії і культури України", "Реабілітовані історією". В одному зі своїх інтерв’ю Петро Тимофійович сказав: "Скільки себе пам’ятаю, я працюю. Плуг блищить тоді, коли він оре, а якщо лежить без діла — іржавіє. Людина зобов’язана працювати, а її помисли мають бути спрямовані на те, щоб принести найбільшу користь своєму народу і країні. Тільки в цьому випадку наша держава буде багатою і щасливою".

Микола Сукач,художній керівник та головний диригент Чернігівського академічного симфонічного оркестру "Філармонія", заслужений діяч мистецтв України, засновник щорічного фестивалю "Сіверські музичні вечори". Миколі Сукачу вдалося неймовірне: з нуля створити в провінції симфонічний оркестр, у доробку якого вже є успішні гастролі в Іспанії, Португалії, Білорусі, Хорватії, Росії. А на щорічні "Сіверські музичні вечори" до Чернігова приїздять зірки зі світовими іменами. Піаністи Вадим Руденко, Микола Луганський, Борис Березовський, Микола Сук та Олег Полянський, віолончеліст Олександр Князєв, скрипалі Саяка Шоджі та Ерік Шуман… На фестивалі разом з оркестром "Філармонія" виступаютьмузиканти з Німеччини, Великої Британії, Росії. Миколі Сукачу також належить левова частка праці з повернення на батьківщину творів талановитого українського композитора-романтика Сергія Борткевича. Не раз пану Сукачу пропонували очолити оркестр у столиці, він міг би підписати контракт у США, де гастролював як диригент, однак відмовився.Микола Васильович вважає, що адреналін,з яким робиш власну справу своїми руками у рідному місті, не можна порівняти з успіхом виступів в чужих країнах.

Ярослав Дашкевич. Народився 13 грудня 1926 у Львові, помер 25 лютого 2010 року. Український історик, який за радянської доби не зламався під тиском ідеології (7 років перебував в ув’язненні та виправно-трудових таборах, 16 років був безробітний), а за часів незалежності став одним із найактивніших пропагандистів люстрації історичної науки. Володівшістьма мовами (українською,англійською,вірменською,німецькою,польською,французькою). Сфера наукових зацікавлень пана Дашкевича: історія вірменської колонії в Україні,археографія,історіографія та джерелознавство історії України, спеціальні історичні дисципліни (геральдика,сфрагістика, генеалогія та ін.). Наведемо уривок з промови Ярослава Дашкевича 20 травня 1994 року в Києві, під час вручення йому премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів:

"...Незважаючи на дуже сердечні відносини з представниками багатьох націй, вченим-інтернаціоналістом, чи, як тепер модно, космополітом, я не став...Хоча я глибоко переконаний у тому, що політичні відносини між Україною та її близькими й далекими сусідами повинні будуватися в першу чергу на сучасних реаліях, історичне минуле, історичні традиції – справжні чи вигадані, а то й зовсім фальшиві – не раз використовують як зброю проти української нації й держави .... Незважаючи на все це, вірю, що правдива історія України, історія боротьби української нації з окупантами й колаборантами всіх мастей за побудову справді незалежної Української держави буде написана і стане настільною книгою кожного чесного політика, чесного державного діяча, кожного українця".

Костянтина Малицька (Чайка Дністрова, Віра Лебедєва) увійшла в історію української культури як поетеса, прозаїк, перекладач, бібліограф, визначна громадсько-просвітницька діячка, педагог, редактор. Народилася 30 травня 1872 року у с. Кропивник Калуського повіту теперішньої Івано-Франківської області. Батько був священиком. Мати Олена теж походила зі священицького роду Гетьманчуків.Письменницябула майстром дитячого оповідального жанру, вонадо тонкощів розуміласяна дитячій психології, на нюансах мотивації поведінки. Розкриваласвіт взаємин дітей поза школою, їхнє ставлення до природи, до батьків. Кожен твір несе в собі високу ідею національного відродження, боротьби за чистоту української мови і патріотичного духу. Серед дійових осіб її п’єс — біблійні герої, святі, носії найвищих чеснот. Перу письменниці, активної учасниці січового руху, належать численні тексти стрілецьких пісень: "Герої", "В Січ ставай!", "Поставали козаченьки", "Вгору прапор!", "Взяв би я бандуру, настроїв, заграв…", "Січ у поході", "Січовий поклик", "У Січі, у Січі…" Її знаменита пісня "Чом, чом, чом, земле моя…" вже давно стала народною.К. Малицька підтримувала емансипаційний рух. Оглядаючи розвиток жіночого руху і його відображення в науковій і художній літературі Англії, Франції, Швеції, Німеччини, Бельгії, Іспанії, Румунії, Туреччини, Португалії, Америки й Австралії, К. Малицька зупиняється на аналізі становища жінки у Польщі, порушує низку соціально-актуальних для тогочасного суспільства проблем. Це повсюдне заснування жіночих товариств із власними друкованими органами, жіночих братств, педагогічних товариств, господарських газет, розширення випуску книжечок "Просвіти".

Олександр Фомін. Видатний ботанік родом із Саратовщини. Народився 2 травня 1867 року, помер 16 жовтня 1935 року. У 1914-1935рр.- директор Ботанічного саду. На той час Олександр Васильович був уже відомим ботаніком і мав досвід організації Тбіліського ботанічного саду. Його запросили до університету святого Володимира на посаду професора кафедри морфології та систематики рослин, де він читав загальну ботаніку, систематику і географію рослин. Олександр Фомін створив школу ботаніків Київського університету, ядром якої були майбутні видатні ботаніки. З великою енергією він взявся за реконструкцію саду, поповнення його колекцій, особливо оранжерейних рослин, розширення і збагачення гербарію. Наукова діяльність Фоміна була пов'язана в першу чергу з дослідженнями папоротеподібних і голонасінних Кавказу, Сибіру, Далекого Сходу й України. Саме він став ініціатором підготовки "Флори УРСР" і автором першого тому цієї книги. Також значну роль Фомін відіграв у розвитку української ботаніки у переломні моменти історії держави.О.В.Фомін вперше розробив ботанічне районування території України і організував систематичне вивчення спорових рослин УРСР, вивчав сфагнові мохи околиць Києва і Харківщини, папоротеві тощо. У 1922 році Фомін очолив всі науково-дослідні ботанічні підрозділи, як Національного київського університету ім..Т.Шевченка, так і Всеукраїнської академії наук України, й очолює ботанічну науку. У 1923 році Фомін заснував журнал "Вісник Київського ботанічного саду", який став вельми популярним серед широких ботанічних кіл і видається й нині. Після смерті Олександра Васильовича Фоміна за видатний внесок у розвиток науки та титанічну організаторську діяльність Ботанічний сад Київського університету названо його іменем.

Опанас Сластіон - відомий український живописець, графік, архітектор, мистецтвознавець і етнограф. Народився 14 січня 1855 року у м. Бердянськ, помер 24 вересня 1933 року. Навчався у провідних педагогівПетербурзькій Академії МистецтвІ. Крамського та П. Чистякова. Багато подорожував по селах України, робив численні замальовки краєвидів, національних типів, пам"яток української старовини, архітектури, побутових речей, народного одягу тощо.Був одним із засновників українського архітектурного стилю. За його проектами споруджено ряд шкіл, лікарень, будинків кооперативних товариств, Миргородську водолікарню, їдальню-клуб та грязелікарню.Організатор Миргородського краєзнавчого музеюта першоїселянськоїкапелибандуристів ім. Івана Франка(20-ті роки ХХст..).Створив малюнки до української читанки, ілюстрації до Шевченкових "Гайдамаків", серію малюнків "Портрети українських кобзарів". Перший дослідник творчого доробку Опанаса Сластіона Юрій Турченко писав про художню цінність серії портретів українських кобзарів: "Вона є найбільш повною із збірок, що дають іконографічні відомості про українських кобзарів ХІХ–ХХ ст. Авторські написи на портретах в багатьох випадках вказують місце народження або мешкання кобзаря, його репертуар, вік та ін. Документально точна передача одягу кобзарів становить певний інтерес також і для етнографії".

Ярослава (Слава) Стецько (Ганна Музика) –українська політична діячка, журналістка, співорганізатор Червоного ХрестаУПА, жіночої мережі і юнацтваОУН. Нагороджена Орденом Святої княгині Ольги ІІІ ступеня. Народилася 14 травня 1920 року у с. Романівка на Тернопільщині, померла 12 березня 2003 року. У 1938–му вона стала членом ОУН, у 1943 -ув’язненанімцями у Львові, а з 1944 по 1991 жила в еміграції. 47 років перебувала в еміграції у Німеччині, куди потрапила під час Другої світової війни. Віддано пані Слава допомагала своєму чоловікові –видатному лідерові ОУН Ярославові Стецьку, який і проголосив Акт незалежності України у Львові 30 червня 1941 року. Вона не була типовою "залізною леді", попри суворий голос і сувору дисципліну, згадують однодумці.Після повернення на Батьківщину вона стала народним депутатом другого, третього та четвертого скликань. У парламенті Славу Стецько поважали навіть запеклі ідеологічні супротивники –комуністи. Вона змогла з прибічниці суто революційних дій стати на шлях цивілізованого парламентаризму. І ніколи не лукавила щодо головного –відданості Україні. Деякі її висловлювання актуальні й досі: "Ми б хотіли мати з Росією такі відносини, які має Німеччина з Францією –колись воювали, а зараз нормально сусідують. Ми за те, аби бути нарівні і в політичному, і в економічному, і в культурному житті. Вони мають зрозуміти: у 21 столітті не гоже імперії бути". У 2002-му, як найстарший член парламенту, вона проголошувала текст присяги нового депутатського складу.

Григорій Кониський, чернече ім’я Георгій. Роки життя 20.11.1717 – 13.02.1795. видатний український просвітитель, учений, філософ, мислитель, письменник, проповідник, викладач та ректор Києво-Могилянської Академії, архієпископ Мстиславський, Оршанський і Могильовський (Білоруський). Народився на Чернігівщині у м. Ніжині. Його філософська спадщина стала класичним взірцем для характеристики складного завершального перехідного періоду у вітчизняній науці від схоластики Аристотеля до дослідних знань Галілея, Декарта і Гасенді. По лінії викладацької роботи отець Георгій написав і виклав слухачам два філософські курси. Кониський був прихильником концепції двох істин–віри ірозуму. Безумовно, вінвважав Бога творцем Всесвіту. Щодо людини, товона повинна шукати земне щастя через доброчесне життя. Широко відома збірка промов Кониського, у яких осмислюється роль релігії та церкви в житті людини, призначення священика як просвітителя народу, носія християнських моральних чеснот. Невтомна праця Кониського на ниві освітньої і духовної діяльності, його історичні і публіцистичні праці, талант проповідника зробили його ім’я відомим і шанованим сучасниками і наступними поколіннями.Георгій Кониський – один з найвизначніших представників православної церкви Білорусі та України, великий "апостольський трудник".Відстоював інтереси православної церкви, виступав проти унії і за навернення уніатів на православ'я.