Каста Генеральних. Ч.1

Відразу зробимо ремарку відносно того, що детально розглядати ми будемо кар’єрні злети та падіння далеко не всіх генеральних прокурорів. Дехто з них замало пробув на своїй посаді, дехто не запам’ятався нічим особливим. Чим ближче до нашого часу, тим, власне, стає цікавіше, хоч починаємо ми – традиційно – з 1991 року.

Отже, першим Генеральним прокурором України був Віктор Шишкін(1991-1993). Згідно переказів (бо мова про часи майже "легендарні"), зарекомендував себе чесним, непідкупним чиновником, словом – прогресивним. Крім прокурорства, тричі обирався народним депутатом – до парламенту І,ІІ та ІІІ скликання. У 2001-2002 роках захищав фігурантів справи, порушеної за подіями руху "Україна без Кучми".

За послідовну опозиційність Шишкіна не забула відзначити "помаранчева влада". З 2005 року Шишкін обіймає посаду судді Конституційного Суду. У 2007-му його донька Еліна стає депутатом Верховної Ради від фракції БЮТ. Втім, цьогоріч команда "Батьківщини" вирішила, мабуть, що всі рахунки з родиною Шишкіних закриті: Еліна лишилась без депутатського майбутнього, про що й гірко плакала (у день проведення партійного з’їзду) на плечі у "прохідної" Олесі Оробець.

Наступний Генеральний – Володимир Дацюк (1993-1995). За чутками, з посади Генпрокурора Дацюка Верховна Рада зняла через "надмірну увагу" ГПУ до Олександра Ткаченка (справа про нецільове використання коштів асоціацією "Земля і люди"). Дацюка "пішли" так швидко, що він не встигнув навіть оформити свою пенсію.

Три роки назад 72-річний Дацюк розповідав газеті "Сегодня", що його пенсія складала 848 гривень, тож йому було вельми скрутно, аж доки ГПУ не очолив Генадій Васильєв, котрий дозволив йому ще попрацювати у Генеральній прокуратурі. Дацюка поставили керувати одним з відділів ГПУ і виділили йому зарплату у розмірі 8 тисяч гривень.

Наступником Дацюка став Григорій Ворсінов. Він також пробув у прокурорському кріслі два роки – з 1995-го по 1997-ий. Згідно процедури, кандидатуру Ворсінова на розгляд Ради вносив президент Леонід Кучма, і казали, що цей його вибір аж ніяк не випадковий. "Дзеркало тижня" в одному з номерів за 1995 рік писало, що "після відсторонення Дацюка ймовірними претендентами на крісло керівника ГПУ вважались очільники Херсонської та Рівненської областей".

Одначе несподівано перемогла дніпропетровська креатура. І хоч сам Ворсінов давав слово, що до призначення з Леонідом Кучмою не контактував (а на Южмаші взагалі був лише раз), президентський вибір ЗМІ визнали невипадковим. А якщо точніше, то нового главу ГПУ пов’язували навіть не так з Леонідом Кучмою, як з новообраним прем’єром Павлом Лазаренком, котрого преса називала кумом Ворсінова.

Так це чи не так, знати може тепер лише один Лазаренко. Григорій Ворсінов помер у 2005-му на 71-му році життя. Достеменно відомо лише те, що закат його прокурорської кар’єри по часу майже співпав із початком кримінального переслідування Павла Івановича. Тож якщо Дацюка пішли через його "незручність", то тут гіпотетично можна припустити іншу причину відставки – зникнення з політичних обріїв високого покровителя.

Після Ворсінова "повноцінного" Генерального прокурора довго не призначали. Близько року (з липня 1997-го по квітень 1998-го) "в.о." Генпрокурора був Олег Литвак– фігура вельми цікава. Він також опинився зав’язаним у тугий клубок разом із Кучмою та Лазаренком, проте уславився ще раніше – в останні дні існування СРСР.

Литваку довелося заарештовувати міністра оборони Язова та голову КДБ СРСР Крючкова після недвалого путчу 1991-го. За переказами, він отримував і свідчення президента Радянського Союзу Михайла Горбачова після повернення його з Форосу до Москви.

Після розпаду СРСР Литвак влаштовується в ГПУ, але нібито не знаходить спільної мови з Дацюком, тому і звільняється з посади заступника Генпрокурора. Відтак працює на Кучму – у ранзі радника з правових питань. А потім очолює комітет по боротьбі з організованою злочинністю. Звідти його, згідно чуток, витискає Лазаренко, але коли доба всесильного прем’єра добігає кінця, Литвак стає виконуючим обов’язки Генпрокурора.

На початку "нульових" Литвак – вже поза великою політикою, займається наукою та викладацькою діяльністю. Але і це ще не кінець історії. У 2007-му про Литвака згадує Віктор Ющенко, котрий (як і Ющенко свого часу) призначає його своїм радником, а потім – керівником служби з питань діяльності правоохоронних органів при секретаріаті президента. Втім, безпосередньо до ГПУ це вже немає стосунку.

Після Литвака "в.о" Генпрокурора упродовж трьох місяців (з квітня по липень 1998-го) був Богдан Ференц. Це один з найкоротших термінів перебування чиновника на цій посаді, проте все ж не рекордний. Хоч Генерального прокурора з Ференца не вийшло, він уславився як адвокат – у 2002-му захищав вдову Ігоря Александрова – вбитого журналіста, чиє ім`я свого часу було відомим не менш за Георгія Гонгадзе.

Через десять років Ференц представляв інтереси екс-прем`єра Юлії Тимошенко. Читач "Обозревателя" пам’ятає інтерв’ю Ференца з приводу справи, пов’язаної з каретами "швидкої допомоги", що купувалися у часи прем’єрства ЮВТ. Згодом "газова справа", суд і вирок по ній зовсім затьмарили і "швидкі", і Ференца, проте час та певні обставини про нього, безумовно, нагадають.

Наступником Ференца був Михайло Потебенько (1998-2002). Знаковий і переважно негативний персонаж. Для багатьох Потебенько перебуває в одному асоціативному ряді з Лесею та Мирославою Гонгадзе, котрі витирають сльози в парламенті (під акомпанемент виступу МП) або під стінами Генеральної прокуратури, де вчергове не отримали відповідей на питання, які їх цікавлять.

Недорікуватий і, як здавалось, погано освічений, Потебенько запам’ятався словом-візитівкою "хвальш" і своїми 99,6% (саме так він оцінив вірогідність того, що "таращанське тіло" належить Георгію Гонгадзе). Він дивом утримався на своїй посаді в часи "касетного скандалу", коли "полетіли голови" очільника СБУ Леоніда Деркача та глави МВС Юрія Кравченка (були звільнені відповідно у лютому та березні 2001 року).

Можливо, річ тут в тім, що і Деркач, і Кравченко фігурували на плівках Мельниченка, тоді як бенефіс Потебенька там не зафіксований. "Голоса, схожі на…" зникли з суспільної арени на завжди (Кравченко, як ми знаємо, загинув у 2005-му – чи то внаслідок самогубства, чи то внаслідок вбивства; а Деркач-старший просто зійшов на політичний маргінес).

Що стосується Потебенька, то і для нього справа Гонгадзе виявилася по-своєму фатальною. Він був одним з першим високопосадовців, хто лише заплутував це слідство – його не раз ловили на протиріччях (як в контексті знайденого під Таращею тіла, так і в контексті мельниченківських записів), але хвиля протестів та загального обурення, досягши апогея на початку 2001-го, відтак різко пішла спад. Всі, хто втримався у кріслі до цього часу (а це стосується як Потебенька, так і Кучми), благополучно досиділи до кінця каденції.

Потебенько навіть встиг після свого достопам’ятного прокурорства побувати народним депутатом – у 2002-му він пройшов до парламенту за списками КПУ. Одначе у "червоній" фракції йому не сиділось: за 4 роки у ВР Потебенько змінив вісім фракцій та груп: КПУ, "Демініціативи", "Народовладдя", "Демократичні ініціативи народовладдя", "Союз", "Демократична Україна", "Вперед, Україно!", Народний блок Литвина.

Така всеїдність не лишилась "неоціненою": нині Потебенько – поза всіма політичними та суспільними процесами. Але, за іронією долі, його активно згадують у двох ворогуючих таборах: опозиція (зокрема, Турчинов) звинувачує МП у порушенні замовних справи проти Юлії Тимошенко, а Микола Мельниченко апелює до Потебенька як до людини, котра називала Лазаренка замовником вбивства Щербаня. Втім, навряд чи Потебенько отримає шанс для ТВ- чи Інтернет- "розкрутки". Його час давно минув.

А от ера Святослава Піскуна у 2002-му на Різницькій тільки починалась. На цій персоні ми зупинемось детальніше. Але це буде у другій половині нашого матеріалу.