Каста Генеральних. Ч.2

Першу частину читайте тут.

Отже, Піскун Святослав Михайлович. Вперше прийшов на посаду на рік з лишком, обіймав крісло Генпрокурора з липня 2002-го по кінець жовтня 2003-го року. Відтак його змінив Геннадій Васильєв (повернемося до нього пізніше). З грудня 2004-го по жовтень 2005-го Піскун – знову Генеральний прокурор. Далі "прокурорствовав" Олександр Медведько, після нього Різницьку очолив Піскун – в третій раз. Щоправда, лише на місяць. Було це у травні 2007-го.

Всіх "Піскунів" – першого, другого і третього – ми розглянемо гамузом. Перший раз Піскун полетів з посади згідно з поданням Леоніда Кучми. Сталося це після того, як відповідні рекомендації дав Координаційний комітет з питань боротьби з організованою злочинністю при президентові України, провівши чергову перевірку роботи Генпрокуратури.

Голова комітету Ольга Колінько звинуватила Піскуна, що він не тільки потурав тому, з чим був зобов’язаний боротися, а ще й надавав незаконні накази своїм підлеглим в областях. Самому Піскуну таке формулювання прийшлося не до смаку. Тож, починаючи з 2003 року і по цей день, він воліє пояснювати свою першу відставку тим, що, мовляв, надто близько підійшов до розкриття справи Гонгадзе. (22 жовтня 2003 року прокуратура затримала Олексія Пукача – колишнього міліцейського генерала, підозрюваного у вбивстві Георгія Гонгадзе і нині головного фігуранта судового процесу у цій справі).

Ще одна версія відставки Піскуна пов’язана не з Колінько і не з Гонгадзе, а з тим, що він нібито не влаштовував тодішнього "сірого кардинала" Банкової Віктора Медведчука, котрий в якості голови президентської адміністрації набирав все більший вплив на Леоніда Кучму. Хай там як, а у 2003-му Піскуна "пішли". Тільки він виявився людиною негоноровою і повернувся буквально за рік, оскарживши своє звільнення у суді.

Святослав Піскун. "Жертва" політики

10 грудня 2004 року Піскун відстояв своє право обіймати посаду Генерального прокурора. Було це ще, як ми розуміємо, при Кучмі, але вже після початку "помаранчевої" революції. Ющенко, котрий міг би внести іншу кандидатуру, все ж дозволив Піскунові працювати Генпрокурором майже рік. Таке потурання "всенародно обраного" президента було зрозумілим тільки йому одному. Політична ж і юридична "тусовка" перебувала у тихому трансі. Втім, ВАЮ з перших своїх кроків робив все можливо, аби якнайскоріше позбутися рекордно високого рейтингу. Але це вже дещо інша історія.

Що стосується самого Піскуна, то з його самовизначень кінця 2004-го згадується, приміром, такі. Він є людиною, яка "дуже змінилася", повірила в революцію (остання й надихнула Піскуна шукати справедливості у суді, бо раніше він оцінював політичну ситуацію надворі як несприятливу для себе). А ще Святослав Михайлович — "по життю аполітична людина", у нього "немає якихось політичних уподобань", він — "нічийний" Генпрокурор, і якщо новому президентові знадобиться саме "нічийний" (себто незалежний) глава ГП, то Піскун готовий уже зараз засукати рукави та приступити до роботи, "незважаючи на помилки".

Якби не ці самі колишні "помилки" Святослава Піскуна, він виглядав би мало не ідеальним Генпрокурором. Щойно вдруге переступивши поріг Генеральної прокуратури, Піскун скасував постанову про закриття кримінальної справи щодо отруєння Віктора Ющенка. Після цього ГПУ порушила кримінальну справу стосовно фальсифікаторів з Центрвиборчкому. Прес-секретар Генпрокуратури В'ячеслав Астапов у грудні 2004-го інформував, що загальна кількість кримінальних справ, пов'язаних із порушеннями виборчого законодавства, сягнула цифри 300.

Кожному було зрозуміло, що "аполітичний" Піскун надзвичайно прагне пролонгувати свою тимчасовість у Генпрокуратурі. Але перш ніж плавно перейти з позицій Піскуна ІІ на місце Піскуна ІІІ, йому самому не завадило б пригадати, що саме він казав і робив, будучи Піскуном І. Одначе над такими дрібницями Святослав Михайлович ніколи не застановлявся. У 2004-2005 роках його доля залежала від ставлення до нього з боку Віктора Ющенка.

Аби догодити ВАЮ, на Різницькій вдень і вночі клепали кримінальні справи проти ворогів "помаранчевого" президента. Були затримані (або стали об"єктами переслідування) Ігор Бакай, Іван Різак, Руслан Боделан, Володимир Щербань (екс-губернатор Сумщини), Анатолій Засуха.

Проте у підсумку всі вони або вийшли з-під варти згідно рішень суду або встигли перебратися за кордон. 10 жовтня 2005 року Генпрокуратура порушила кримінальну справу проти Петра Порошенка, якому інкримінували спробу взяти під свій контроль компанію, яка вела будівництво скандально відомого дому на вулиці Грушевського, 9.

Аналітики зазначали, що Ющенко вкрай втомився від активного, але ялового Генпрокурора. До того ж, останній зовсім втратив нюх і почав порушувати незручні для Ющенка справи. Тому, коли Піскуна витурили з Різницької вдруге, він знову волав про помсту з політичних мотивів. Тільки цього разу йшлося вже не про справу Гонгадзе, а про наїзд ГПУ на Петра Порошенка.

Багато хто навіть дивувався тому, як надовго вистачило Віктора Ющенка. Одні говорили про вдячність президента Генпрокурору за те, що той намагався розібратися з невгодними йому "цевекістами". Інші припускали, що терпимість до Піскуна йшла в пакеті з ухваленням політреформи 2004 року. Третій можливий мотив – Ющенко таки вірив, що з Піскуна вийде толк у справі Гонгадзе, яку ВАЮ вважав особистою справою честі.

Хай там як, але врешті-решт "нічийний" Генпрокурор таки дійсно став нічийним. Щоправда, мало місце і третє його пришестя. Як вже зазначалось, між двома депутатствами, у 2006-му та 2007-му роках (в обох випадках Піскун йшов до Ради за списками Партії регіонів) Святослав Михайлович зумів ще раз протиснутися до ГПУ. Президент Ющенко його на колишній посаді відновив, президент же Ющенко у відставку Піскуна і відправив. Причому рівно за місяць. "Багато є, Гораціо, на світі, що і не снилось нашим мудрецям", як сказав би в цьому випадку класик.

Проте перейдемо до інших достойників. Геннадій Андрійович Васильєв. Прокурорствував у 2003-2004 роках. Позбувшись Піскуна І, Леонід Кучма коливався, чи потрібен йому "повноцінний" Генпрокурор, чи ліпше обійтися "в.о.", і вже так дотягти до кінця своєї каденції. Зупинившись врешті на першому варіанті, Кучма вніс кандидатуру Васильєва.

Геннадій Васильєв. Випадковий вибір

А обирати Леоніду Даниловичу було з кого. У той час вірогідними кандидатами на посаду Генпрокурора вважались міністр юстиції Олександр Лавринович, голова Вищої ради юстиції (в майбутньому – голова ЦВК) Сергій Ківалов, одна з заступниць голови ГПУ Тетяна Корнякова, попередник Піскуна Михайло Потебенько, вже згадувана вище Ольга Колінько і, врешті-решт, сам Геннадій Васильєв.

У 2003-му Васильєв обіймав крісло віце-спікера Верховної Ради і був людиною не без прокурорського минулого. Свого часу служив прокурором Донеччини, передавши згодом це крісло Віктору Пшонці. У 2002-му обирався до парламенту за одним з донецьких мажоритарних округів. Чому Леонід Кучма з-поміж кількох варіантів обрав саме цього невиразного представника, далекого від ЛД клану, сказати тяжко.

Наша власна версія: в інтересах Кучми було дестабілізувати ситуацію у парламенті. Адже народні обранці залюбки знайшли голоси для проведення Васильєва у Генпрокурори, аби тут же вчепитися один одному у горлянки за вакантне крісло віце-спікера.

Бо проблема віднайдення нової кандидатури на цю парламентську посаду традиційно межує з переглядом багатьох керівних посад у Верховній Раді — скажімо, голів парламентських комітетів. Словом, коли по одну руку від спікера раптом утворюється порожнеча, Раду може "штормити" достатньо тривалий час — перерозподіл портфелів не є тією справою, яку наші дружні парламентарії здатні вирішити протягом одного робочого дня.

Це те, що стосується історії призначення Васильєва. Що ж стосується його відставки, то тут все ще значно простіше. "Голова" Васильєва була у списку вимог фракції "Наша Україна", коли та зважувалась на голосування за політреформу. Нічого особливого постать Васильєва собою не являла, нічого видатного за час перебування на посаді він не досяг – відтак цієї фігурою пожертвували досить легко. А тут якраз нагодився Піскун ІІ зі своїм рішенням суду відносно поновлення його у ГПУ, яке Феміда ухвалила акурат наступного дня після "ліквідації" Васильєва…

А тепер перенесемось відразу у листопад 2005 року. Тоді на посаду Генпрокурора був обраний Олександр Іванович Медведько – один з прокурорів-"довгожителів". На посаді був двічі: у 2005-2007 роках та у 2007-2010-х.

Олександр Медведько. Компромісна фігура

У біографію Медведька ми не заглиблюватимемося. Що стосується його ефективності, то за цього Генерального прокурора, як і за його попередників, розкриття особливо резонансних справ так і не сталося. Не було розкрито вбивство Георгія Гонгадзе, отруєння Віктора Ющенка. Не було також розслідувано смерть екс-міністра МВС Юрія Кравченка та інциденти, пов’язані з президентською кампанією 2004 року, – встановлення паралельного сервера для підрахунку голосів, побиття людей біля Центрвиборчкому.

Призначений на посаду в листопаді 2005 року Олександр Медведько дуже швидко опинився у вирі політичних скандалів. Наприкінці 2006-го на його адресу лунали закиди з боку колишнього міністра оборони Анатолія Гриценка, який вважав перевірки Генпрокуратурою свого відомства прямим тиском на невгодного "антикризовій" коаліції члена уряду.

Ще через рік після цих подій – коли Віктор Ющенко надумав зупинити неконтрольоване перетікання депутатських "тушок" до коаліції та розпустити парламент – поглибився конфлікт між Банковою та Різницькою. Тодішнього президента України перестав влаштовувати його Генеральний прокурор. Тож дуже вчасно після проголошення дострокових парламентських виборів (2 квітня 2007 року) Шевченківський суд Києва ухвалив рішення про поновлення на посаді Святослава Піскуна.

Віктор Шемчук. Каліф на годину

Як ми вже казали, для Піскуна то була вже третя "ходка" на Різницьку, однак він дуже швидко втратив спільну мову з Ющенком і був змушений поступитися місцем Шемчуку Віктору Вікторовичу, прокурору Автономної Республіки Крим та тимчасово виконуючому обов’язки Генерального прокурора (пробув "в.о." лише один тиждень). Що було після призначення Шемчука – добре відомо. Ідеться про сумнозвісний штурм будівлі Генеральної прокуратури, влаштований "Беркутом" під безпосереднім керівництвом Василя Цушка. "Антикризова" коаліція в такий спосіб давала Піскуну відчути свою підтримку.

Втім, Піскуну це не допомогло. Прем’єр-міністром на той час був Віктор Янукович – після консультацій із ним Віктор Ющенко дійшов висновку, що Медведько є все-таки тою фігурою, на яку слід погоджуватися задля уникнення подальших ексцесів. Так влітку 2007-го Олександр Медведько знову став Генеральним прокурором. На цій посаді він успішно пережив і дострокові парламентські вибори, і обрання нового уряду на чолі з Юлією Тимошенко, і формування нової коаліції, і різноманітні кадрові перестановки, які торкалися всіх, але тільки не його.

Віктор Пшонка. Нинішній Генеральний

А у 2010-му добіг кінця п’ятирічний термін перебування на посаді Олександра Медведька. Його наступником став нині діючий Генеральний прокурор Віктор Павлович Пшонка. У Генеральній прокуратурі він працює з 2003 року – цим фактом з біографії Пшонки ми, вочевидь, наразі і обмежимся, адже його сюжет іще недописаний до кінця, тож цілком ймовірно, що – інтерпретуючи Булгакова – головна подія життя Пшонки у нього ще попереду…