"Сталінська "трійка", "джокер" і двадцять перший указ…

І досі в світі є така досить зручна, а в Україні вкрай дивна та незграбна штука, що називається цивілізованою державою. Навіть у ХХІ столітті у її межах суспільство намагається врегулювати стосунки між собою та інститутами влади, з якими, за тих чи інших обставин, це суспільство та окремо взята особа опинилися. Як не дивно, але такі стосунки в різних країнах виписані або геть до найменшої коми, або, як в Україні, – так недбало, що кожен їх читає і розуміє, як хоче. Але в кожному разі є певні речі, згідно з якими особа щось не має права робити, інакше держава за простим і зрозумілим для пересічного громадянина принципом – каратиме.

Адже йдеться про прості, здавалося б, речі: просячи зважити ковбасу, не слід розмахувати вогнепальною зброєю; працюючи, потрібно платити податки, а будучи найнятим суспільством на посаду чиновника – старанно виконувати Конституцію, закони та Укази гаранта Конституції на користь цього самого суспільства. Втім, часом в Україні трапляється і щось зовсім протилежне, і про це не гріх нам поміркувати… Зокрема про те, чому якщо пересічний громадянин злісно не виконує законних вказівок та чинить опір міліціонеру, то беззаперечно буде притягнений аж до кримінальної відповідальності. А міністру в Україні можна безкарно начхати й на Президента.

Думці міністра і Указ Президента - не указ

Отже, з чого все почалося? 13 квітня до прокуратури міста Києва звернулися народні депутати-представники Блоку Юлії Тимошенко із заявою про втручання міністра юстиції України Олександра Лавриновича у діяльність державного діяча – Президента України – та незаконне перешкоджання здійсненню виборчого права. Йшлося про те, що чиновник Лавринович публічно(!) назвав і сам визнав відомий указ Президента (гаранта Конституції) про розпуск Верховної Ради незаконним і видав усне розпорядження працівникам Мін'юсту не виконувати цей указ та не засвідчувати копії свідоцтв про реєстрацію партій та статутів партій (як це мало б бути зроблено за законом напередодні виборів).

Більш того, відмова міністра виконувати покладені на Мін'юст дії була зафіксована журналістами "5 каналу" та телеканалу "СТБ" і продемонстрована у телеефірі для всієї країни, а тим паче й для Генерального її прокурора. Однак, за іронією долі, заяву депутатів та надані докази прийняв та розглянув начальник відділу прокуратури міста Києва, старший радник юстиції Анатолій Матіос, який взяв та й порушив кримінальну справу проти самого міністра Лавриновича…

Той самий заввідділом Київської міської прокуратури Анатолій Матіос

Хоч і дивно, але не Генеральний прокурор України, що зобов'язаний був це зробити набагато раніше, а саме Матіос виніс відповідну постанову. Так з'явилася нова кримінальна справа. У постанові Матіоса про відкриття кримінальної справи зокрема зазначалося: "Є достатні підстави вважати, що у діях службової особи центрального органу виконавчої влади міністра юстиції України Лавриновича О. В. наявні ознаки перешкоджання здійсненню виборчого права, тобто є ознаки складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 157 КК України ("Перешкоджання здійсненню виборчого права")".

"За вказаних обставин, – мовиться у документі, – службова особа Лавринович, відмовившись виконувати певні рішення, а саме вищевказаний Указ Президента України № 264/2007 від 02.04.2007 року та рішення РНБОУ, вчинив дії, які виразилися у втручанні у діяльність державного діяча – єдиного гаранта Конституції – Президента України, рішення якого є волевиявленням останнього з використанням своїх конституційних повноважень". Крім того, Анатолій Матіос визнав необхідним зазначити й таке: міністр юстиції "також вчинив дії, які свідчать про наявність ознак злочину, передбаченого ч. 2 ст. 344 КК України ("Втручання у діяльність державного діяча")".

Ось таким чином "цивілізований механізм", зумовлений діями лише окремого прокурорського працівника, а не Генерального прокурора держави, який за законом і зобов'язаний був би у першу чергу реагувати на таке порушення закону, намагався спрацювати. Як такий собі запобіжник у державній машині, що в силу передбаченого обов'язку реагує на аварійну, а точніше анархічну, ситуацію : найвищий чиновник у ієрархії представників державної влади, у межах своїх повноважень, розпорядився вчинити певні дії, а інший – теж не позбавлений повноважень, а головне – обовязку виконувати подібні розпорядження першого, – витер об нього ноги. Чи треба бути прокурором, щоб зрозуміти: тут щось не так, і навіть здогадатися, що саме не так?

Одним словом, Матіос постановив " порушити кримінальну справу щодо Лавриновича Олександра Володимировича за ознаками злочину (статті див. вище – Ред..), – матеріали порушеної карної справи з постановою про її порушення направити заступнику Генерального прокурора України прокурору міста Києва для відома та перевірки – відповідно до вимог ст. 100 КПК України".

Як на мене, пересічного неюриста, прокурор Києва за законом зобов'язаний був би або погодитися з прийнятим рішенням і доручити розслідувати кримінальну справу; або ж скасувати цю постанову, пояснивши своє рішення чому у постанові, на його погляд, достатніх підстав для визначення факту вчинення злочину не має. А отже – і справи ніякої бути не може. Забігаючи наперед, зазначимо: прокурор Києва постанову Матіоса про відкриття карної справи вночі з 13 на 14 квітня поточного року таки скасував. Щоправда, цієї постанови про скасування, а отже і відповідної мотивації, простий люд, який і утримує за рахунок сплати податків державні інституції, не бачив…

Тіні прокурорського дому – "сталінська трійка" та "воронок"

Загалом, подальший "анархічний пасьянс", в принципі, не важко передбачити, що й підтверджується вартим горезвісного 37-го року сюжетом. У прокуратурі Києва ближче до ночі 13 квітня почалося щось подібне до паніки. Такої собі нічної "кулуарної" паніки. Насамперед, заступник Генпрокурора прокурор Києва Євген Блажівський зажадав, аби всі документи по даній справі були негайно вночі привезено йому до кабінету. Зі слів очевидців, у прокуратурі Києва Анатолія Матіоса, незважаючи на нічний ( 22.30) час, вже чекав заступник київського прокурора Вадим Горан. Він, як здалося панові Матіосу, не міг второпати, про що ж розмовляти і що робити з "крамольним" заввідділом .

Зрештою Горан наказав Матіосу писати пояснювальну про те, чому порушено справу проти цілого міністра. Цікаво, що компетентні люди розповідають: за процедурою органів прокуратури надання будь-яких подібних пояснень по суті прийнятих процесуальних рішень не передбачене. Окрім того – надання пояснень – справа суто добровільна, яка тим паче не робиться у нічний час і можлива лише у межах офіційно призначеної (ким саме у цьому випадку – нам не відомо) службової перевірки. Зі слів Матіоса, трохи згодом до кабінету Горана завітав прокурор Києва Євген Блажівський, а десь о 23.35 власною персоною з'явився й відомий незаангажованістю щодо певних політичних уподобань заступник Генпрокурора Віктор Пшонка. Тоді й почалась найцікавіша частина дійства, яке за деяких коректив могло б бути визначене як сучасне українське втілення улюбленого інструменту сталінізму –"трійка"...

Пшонка вже особисто наказав Анатолію Матіосу писати пояснення, незважаючи на те, що всі підстави для відкриття справи були чітко виписані у винесеній заввідділом прокуратури постанові. А далі, у найкращих "сталінських" традиціях, від Пшонки надійшов державної ваги наказ – присутнім керівникам Матіоса порушити проти нього карну справу, негайно допитувати та здійснити обшук як в робочому кабінеті, так і вдома.

Продовження статті читайте в наступних публікаціях.

Сергій БОГДАНОВ, спеціально для "КИЯН"