Блог | Мене попереджали, але я пішов на фільм "Припутні"
Мене попереджали, але я пішов на фільм "Припутні".
Мене попереджали, що фільм зухвало порушив Постулат, на якому базується українське кіно часів незалежності. Цей Постулат стверджує, що Зло має бути всесильним, безмежним, послідовним, фатальним, неупинним і депресивно досконалим. Зло не має права залишати місце надії, не кажучи вже про добро. Спростовувати цей Постулат – непородисто.
Мене попереджали, що фінал "Припутніх", в якому син повинен був застрелити батька і підпалити село, "пришитий" з якогось іншого непородистого фільму.
Автори фільму ризикнули не вбивати батька і не палити село, за що я їм дуже вдячний. Вдячний сценаристам, вдячний режисеру, вдячний акторам.
Читайте: Случайные чужие жизни
Відхиленням від Постулату автори поставили себе по за законом. Вони небезпідставно претендують на власний закон, на власну конституцію.
Причарувала простота і ясність цієї конституції, що вийшла далеко за рамки вчорашнього жованого меню або шкільного диктанту, але спровокувала мене до діалогу – несподіваного і безпощадного, що триває й досі.
Останнім часом в українських фільмах з’являються нові фарби, а в залах кінотеатрів – посмішки, сльози, оплески у фіналі, а, буває, і посеред фільму.
Подякуємо за це не лише авторам "Припутніх", але й глядачам.
Піду ще раз. Хочу ще раз почути реакцію глядачів на Бетховена і приєднатися до неї.
