Блог | Как заставить Россию прекратить войну
Будьте первыми в курсе главного – подпишитесь на Новини на OBOZ.UA в Google
Россия постепенно будет вынуждена смириться с фактом, который не может отменить ни одна из ее исторических концепций: Украина существует, является суверенным государством, самостоятельно определяет свое будущее и имеет право защищать это будущее.
Далее текст на языке оригинала.
Курт Волкер, колишній посол США при НАТО, дав інтерв’ю "Volker Calls for NATO-Ukraine Volker Calls for NATO-Ukraine Exclusion Zone’ to Protect Allied Territory From Russian Missiles" (Волкер закликає запровадити "зону відчуження" у форматі НАТО – Україна для захисту території союзників від російських ракет) інформаційному ресурсу Independence Avenue Media.
Курт Волкер зокрема зазначив: "Але я бачу, що президент Трамп і його переговорники, схоже, тепер зрозуміли, що Путін просто брехав їм і водив їх за ніс. Путін ніколи не укладе мирної угоди з Україною. Він не погодиться з тим, що Україна є суверенною, незалежною державою. Він не визнає президента Зеленського легітимним лідером України. І він не визнає існування міжнародного кордону між Україною та Росією. Тому він просто використовує так звані мирні переговори як інструмент, щоб домогтися тиску США на Україну, водночас сам насправді не маючи наміру погоджуватися на мир".
Заява Курта Волкера є значно важливішою, ніж може здатися на перший погляд. Йдеться не просто про чергову оцінку намірів диктатора Путіна. Якщо ця оцінка справді стала частиною стратегічного мислення певного крила американських еліт, то змінюється сама постановка питання про завершення російсько-української війни.
Адже тоді головна проблема полягає не в тому, як переконати Україну та Росію знайти "компроміс", а в тому, як створити такі умови, за яких Росія буде змушена прийняти існування України як суверенної держави – незалежно від того, подобається це Кремлю чи ні.
Важливо зауважити, що Волкер не вперше формулює цю тезу. У липні він прямо заявляв, що Путін не зацікавлений у звичайній угоді про завершення війни, а прагне підпорядкувати Україну. В іншому інтерв’ю Курт Волкер зазначав, що Москва може погодитися на припинення вогню під тиском, але не на мир у тому сенсі, який передбачає визнання права України самостійно визначати власне майбутнє.
Independence Avenue Media наголошує, що Волкер є колишнім послом Сполучених Штатів при НАТО, а також експосланцем США у справах переговорів щодо України. Тобто оцінку ситуації дає експерт, який добре знає логіку американської дипломатії та безпосередньо працював з українським питанням.
Однак із цього не випливає, що переговори з Російською Федерацією є абсурдними. Абсурдним може бути інше – віра в те, що сам факт переговорів автоматично передбачає прагнення до однакового результату.
Дипломатія працює не лише тоді, коли сторони хочуть одного й того самого. Вона особливо потрібна, коли сторони мають несумісні цілі, але одна або обидві сторони намагаються змінити співвідношення витрат і вигод противника. Тому для України принципово важливим стає розділити поняття "переговори" і "мирне врегулювання". Це не одне й те саме.
Якщо Волкер має рацію щодо стратегічних цілей Кремля, то Україна не повинна ставити перед дипломатією завдання "домовитися з Путіним про те, якою буде Україна". Коли ціллю є ліквідація суб’єктності держави, будь-які переговори про "поступки" сприйматимуться диктатором як слабкість.
Україна повинна використовувати дипломатію для того, щоб домогтися припинення російської агресії на умовах, які не ліквідують український суверенітет. Водночас західні союзники мають забезпечити тиск, який зробить продовження агресії надто дорогим для Кремля.
І саме тут міститься фундаментальна різниця між двома моделями переговорів. Перша модель виходить із припущення, що Росія хоче миру, але має певні безпекові вимоги, а Україна також хоче миру, але має свої вимоги. Отже, завдання дипломатів – знайти середину.
Друга модель виходить із того, що Росія використовує переговори як продовження війни іншими засобами: для затягування часу, розколу західної коаліції, зменшення військової допомоги Україні, створення тиску на Київ і формування на Заході враження, що проблема полягає не в російській агресії, а в небажанні українців "поступитися заради миру".
Якщо у Вашингтоні зрозуміють, що справедливою є друга модель, тоді головною помилкою стає не сама участь України в переговорах, а асиметрія переговорного процесу. Москва веде переговори для зміни політичної поведінки Заходу, тоді як Захід може помилково сприймати російську участь у переговорах як доказ готовності Москви завершити війну.
Саме це і є принциповим моментом для України. За такої ситуації українська дипломатія має виходити з парадоксальної, але історично добре відомої логіки: іноді переговори потрібні не для того, щоб досягти миру, а для того, щоб створити умови, за яких противник зрештою погодиться на мир. Переговорний стіл тоді стає не альтернативою силі, а одним із інструментів її політичного застосування.
Це означає, що Київ не повинен демонструвати, що він відмовляється від переговорів. Навпаки, стратегічно вигідною позицією є постійна готовність до переговорів, але за умови чіткої фіксації того, що Україна не торгує власним правом на існування.
Саме таку логіку Курт Волкер описував, коли пояснював українську позицію: Україна має демонструвати одночасно здатність чинити опір і готовність до миру, залишаючи Росію стороною, яка відмовляється від припинення війни.
Це має надзвичайно важливий політичний ефект, особливо у відносинах зі Сполученими Штатами. Адже для Вашингтона принципове питання полягає не тільки в тому, скільки території контролює кожна сторона. Не менш важливо, хто виглядає перешкодою для завершення війни.
Україна повинна послідовно залишатися стороною, яка говорить: "Ми готові до припинення вогню, переговорів і політичного врегулювання".
Росія при цьому має під тиском конкретних запитань пояснювати, чому вона не приймає припинення вогню, чому вимагає політичного підпорядкування України, чому висуває умови, які виходять далеко за межі питання територій.
У цьому сенсі дипломатична боротьба за визначення того, хто є стороною, що не хоче миру, може бути не менш важливою, ніж військова боротьба на полі бою.
Водночас слова Волкера мають для України й тривожний аспект. Якщо Вашингтон справді приходить до висновку, що Путін не хоче мирної угоди, це ще не означає неминучого переходу США до стратегії довготривалої підтримки України.
Адміністрація Дональда Трампа може зробити зовсім інший висновок: якщо Росію неможливо швидко переконати домовитися, треба максимально швидко заморозити конфлікт, навіть якщо остаточне політичне врегулювання буде відкладене.
Та для України це принципова відмінність. Припинення вогню може бути корисним, але "заморожування" війни без механізмів стримування Росії стане лише оперативною паузою перед наступним раундом агресії Московії.
Тому Україні недостатньо прагнути самого припинення бойових дій. Потрібно наполягати на такому припиненні вогню, яке не перетвориться на демілітаризацію України, не закріплює юридичного визнання окупації і не створює для Росії можливості безкарно відновити війну після перегрупування сил.
І саме тут виникає найважливіше питання: що робити, якщо Росія справді не визнає Україну як повноцінного суб’єкта міжнародної політики? Відповідь полягає в тому, що Україна не повинна намагатися змінити російську картину світу шляхом поступок. Це практично неможливо. Держава не може гарантувати собі безпеку, погодившись із тим, що її противник має право заперечувати її суверенітет.
Якщо Москва виходить із концепції, що Україна є не повноцінною державою, а територією, яка за певних обставин має повернутися під російський контроль, тоді навіть поступка територіями сама по собі не усуває причину конфлікту. Навпаки, вона може підтвердити Кремлю ефективність силового ревізіонізму.
Наразі необхідно розрізняти територіальне питання та питання державності. Територіальні конфлікти в історії нерідко завершувалися компромісами. Але компроміс щодо конкретної території принципово відрізняється від компромісу щодо права держави існувати.
Україна може дискутувати про процедури, терміни, режим контролю над територіями, міжнародний моніторинг, гарантії безпеки, майбутній статус тимчасово окупованих земель. Але вона не може зробити предметом торгу сам принцип власної незалежності. Це і є та межа, яку українська дипломатія повинна провести особливо чітко.
Путін може змінювати тактику, якщо зміниться співвідношення сил, економічні можливості Росії, внутрішньополітична ситуація або позиція США та Європи. Навіть коли його стратегічна мета полягає у підпорядкуванні України, це не означає, що він за будь-яких обставин відмовиться від тимчасового припинення вогню.
І тут виникає важлива можливість для України. Якщо Росія погоджується на припинення вогню не тому, що змінила свої абсурдні історичні претензії, а тому, що війна стала для неї занадто дорогою, тоді припинення вогню слід розглядати не як фінал, а як результат стримування.
Воно може стати стратегічно корисним, якщо Україна за цей час посилить свою армію, оборонну промисловість, протиповітряну оборону, міжнародні гарантії та європейську інтеграцію.
Якщо ж під виглядом миру Україну переконують послабити власні оборонні можливості, а Росії дозволяють зберегти військовий потенціал і санкційні послаблення без зміни її поведінки, такий мир ризикує бути лише паузою.
Тому справжня формула для України сьогодні звучить не як "мир або війна". Вона звучить як "мир через зміну розрахунків Росії". Це принципово інша стратегія. Оскільки вона спрямована на те, щоб зробити продовження агресії для Кремля непомірно дорогим і політично неможливим.
У такій моделі дипломатія, військова допомога, санкції, далекобійна зброя, розвиток українського оборонно-промислового комплексу, європейська інтеграція та американсько-європейська координація перестають бути окремими напрямами політики.
Вони стають елементами одного переговорного механізму. Курт Волкер неодноразово наголошував саме на цьому: Путін має відчути тиск, а не просто почути чергову пропозицію переговорів. Саме тому поєднання дипломатичних зусиль із посиленням військової та економічної підтримки України є єдиним способом змусити Кремль піти на реальні поступки.
Це також пояснює, чому для України настільки важливо не допустити ситуації, коли американська дипломатія чинить основний тиск на Київ, тоді як Росія отримує можливість спостерігати за цим процесом із боку.
У такій конфігурації переговори стають російським інструментом. Якщо ж Вашингтон одночасно тисне на Москву економічними, військовими та дипломатичними засобами, а Україна демонструє готовність до переговорів, тоді сама переговорна конструкція починає працювати проти російської стратегії.
Саме тому для України критично важливо не просто переконати адміністрацію Дональда Трампа, що Путін "бреше". Треба допомогти Вашингтону перейти від психологічного відкриття "Путін не виконує обіцянок" до стратегічного висновку: російська поведінка є деструктивною з погляду її цілей.
Якщо Кремль хоче не компромісного миру, а зміни статусу України, тоді проблема полягає не в недостатньо привабливій мирній пропозиції. Проблема полягає в тому, що Росія поки що вважає продовження війни більш вигідним, ніж її завершення. А це вже зовсім інше завдання для американської політики.
Не потрібно нескінченно створювати нові формули, які могли б "зацікавити Путіна". Потрібно змінювати його розрахунки. Якщо диктатор переконаний, що час працює на нього, переговори вкотре будуть використані для затягування часу.
Якщо Путін переконаний, що Захід втомиться раніше за Росію, переговори стануть способом розколоти західну коаліцію. Якщо Кремль вважає, що Україна зрештою погодиться на капітуляційні умови під тиском Вашингтона, він не матиме стимулу робити суттєві поступки.
Найважливішим ресурсом України стає не лише зброя, а час. Звісно за умови, що цей час працює на посилення української держави, а не на її виснаження. Україна має прагнути миру, але не будь-якою ціною. Бо мир, який позбавляє країну здатності захистити себе, ніяк не усуває загрози. Він лише переносить цю загрозу в майбутнє.
Певною мірою саме тому нинішня ситуація є парадоксальною. Адже чим більше Вашингтон переконується, що Москва використовує переговори як інструмент війни, тим менше підстав вимагати від України "більше гнучкості" заради того, щоб переговори тривали.
Натомість виникає доцільність зробити переговорний процес взаємозалежним: кожен наступний крок Росії повинен супроводжуватися конкретними відповідями Заходу, а кожна відмова – конкретними наслідками. Це принцип "мир через верифіковані дії", а не "мир через довіру до заяв".
Для України це особливо важливо ще й тому, що Росія вже багато років демонструє здатність використовувати юридичні та дипломатичні формули для прикриття стратегічних цілей. Тому оцінювати потрібно не риторику, а поведінку.
Чи припиняються удари? Чи припиняється мобілізація? Чи зменшується військове виробництво? Чи погоджується Москва на міжнародний моніторинг? Чи припиняється спроба нав’язати Україні зовнішньополітичні обмеження? Чи приймає Росія принцип того, що Україна сама визначає свої союзи та політичний курс? Саме ці питання повинні бути критеріями реальної готовності до миру. І в цьому сенсі слова Волкера можуть означати для України не погану, а потенційно дуже важливу новину.
Якщо американська політика справді переходить від припущення "Путіну треба просто запропонувати достатньо хороший компроміс" до розуміння "Путін погодиться на компроміс лише тоді, коли зміняться його стратегічні розрахунки", Україна отримує шанс перейти від оборони перед американським тиском до спільної роботи зі США над створенням цього розрахунку. Однак це лише шанс, а не гарантований результат.
Станом на серпень 2026 року переговорний процес не зник: Україна передала американським переговорникам власні пропозиції щодо завершення війни, а американські представники мали продовжувати контакти і з Києвом, і з Москвою. Але питання тепер полягає не в тому, чи вести переговори, а в тому, що саме має бути метою цих переговорів.
Для України відповідь повинна бути максимально тверезою: не домогтися від Путіна визнання чи поваги до української державності, не переконати його в історичній правоті України і навіть не намагатися змусити його змінити ідеологічні установки.
Достатньо зробити так, щоб незгода російського диктатора з існуванням незалежної України перестала бути підставою для війни. Що і є сутністю стримування, яке досягається шляхом озброєння ЗСУ до рівня, коли будь-яка спроба агресії коштуватиме Кремлю краху власного режиму.
Міжнародна політика взагалі рідко ґрунтується на тому, що держави щиро визнають правоту одна одної. Вона ґрунтується на межах допустимої поведінки. Радянський Союз і Захід не мусили довіряти один одному, щоб уникнути прямої війни.
Європейські держави не відмовилися від протилежних історичних інтерпретацій, щоб створити систему, в якій кордони перестали змінюватися силою. Вони, навпаки, навчилися співіснувати з цими розбіжностями, поставивши повагу до міжнародного права, суверенітету та колективної безпеки вище за історичні образи та територіальні претензії.
Метою української політики має стати саме така ситуація: Росія може залишатися ревізіоністською, імперською і ворожою до українського суверенітету у своїй ідеології, але вона повинна бути позбавлена можливості реалізовувати цю ідеологію військовим шляхом.
Намагання досягти миру з тим, хто не визнає твого існування було б абсурдним, якби йшлося про примирення цінностей та історичних поглядів. Але міжнародна дипломатія не потребує такого примирення. Її завдання скромніше й водночас реалістичніше: зробити війну невигідною, а мир прийнятним навіть для того, хто не відмовився від своїх імперських переконань. І саме тут проходить межа між капітуляцією і миром.
Здатися означає визнати: "Ми погодимося на вашу картину світу, аби ви припинили стріляти". Дати відсіч означає довести: "Ви можете мати будь-яку картину світу, але не можете нав’язати її нам силою".
І якщо оцінка Волкера справді стала частиною нового розуміння у Вашингтоні, то для України головним завданням стає не переконати Америку в тому, що Росія погана. Це вже не головне. Головне переконати Сполучені Штати та Європу, що стабільний мир можливий лише тоді, коли Росія зрозуміє: незалежна Україна – не предмет переговорів, а реальність міжнародної системи.
І саме тому парадокс нинішнього моменту полягає в тому, що шлях до переговорів із Росією може пролягати не через більші поступки їй, а через більшу силу України. Якщо Путін справді використовує переговори для того, щоб послабити Україну, відповіддю має бути не вихід України з переговорів, а позбавлення Росії можливості використовувати переговори як зброю.
Тоді переговорний стіл перестане бути пасткою і стане інструментом. Не столом, за яким Україна просить Росію визнати її право на існування, а столом, за яким Росія поступово змушена буде рахуватися з фактом, який не може скасувати жодна її історична концепція: Україна існує, є суверенною державою, сама визначає своє майбутнє і має право захищати це майбутнє. Саме з цього, а не з російської доброї волі, може початися справжній мир.
