Відео дня
На Львівщині відкрили першу в Україні заповідну територію нового формату: у чому її особливості
У Львівській області відкрили перший в Україні історико-культурний парк на території пам’ятки археології – "Древній Звенигород".
Про туристичну перлину нового формату розповів кореспондент Роман Клименко.
Київ-Звенигород-Київ. Приятель, що жив у США, колись розповідав про особливості місцевих історичних пам’яток. Їх багато розкидано по всій країні, і часто вони становлять, скажімо, пам’ятний камінь, встановлений на місці великої битви Громадянської війни. Люди, що автомобілем подорожують країною, часто звертають за великим вказівником з основної траси на дорогу, що веде… до каменю! Там зупиняються хвилин на 15, фотографуються і викладають світлини в соціальні мережі.
"Це неймовірно піднімає їхній умовний соціальний кредит. Така поведінка заохочується, й отримує багато позитивного фідбеку, крім того, люди надихаються і мають тему для small-talk", – казав він.
Мікроавтобус доїде зі Львова до заповідника "Древній Звенигород" хвилин за 20-40 – залежно від трафіку. Фотографії звідти навряд чи збільшать ваш соціальний рейтинг, але побачене там здатне надихнути і шукачів ефектів, і тих, хто шукає сенси.
Звенигород був містом княжої доби, одним із центрів князівських земель, і за своєю значущістю приблизно відповідав Галичу, Холму, Белзу та іншим "столичним" містам. Його історія – в центрі боярських та княжих інтриг, на перетині торгівельних шляхів, на кордоні між Києвом і західними князівствами.
1241 року місто спалили татаро-монгольські орди, і воно більше ніколи не відновилося. Класична історія – місто, що стояло на непрохідних болотах, де потонув не один ханський розвідник, було знищено завдяки зраді. За легендою, стара бабця-відьма, аби помститися жителям за образи, провела війська Орди таємною стежкою, і ті увірвалися в місто. Воно згоріло дощенту, і довгі століття, лежало посеред боліт, вкрите товстим шаром попелу. Цим і скористалися археологи, які розпочали тут роботи в 1958 році.
Під шаром попелу і болота здебільшого дерев’яні будівлі Звенигорода збереглися краще, ніж будь-які інші на території України. Археологічна експедиція розкопувала фундамент за фундаментом, і щонайважливіше, вулиця за вулицею. Вулиці міста на болоті були вимощені деревом, і цілі квартали збереглися у придатному для дослідження стані.
Завдяки методам дендрохронології (датування за дерев’яним матеріалом), дослідники встановили, що ці вулиці-помости оновлювалися що 15 років, і в деяких місцях їх збереглося аж 6 послідовних шарів. Знайдені артефакти засвідчують, що в місті активно розвивалося ювелірне ремесло, шевське, ливарне, гончарство, ковальство, виробництво скла і деревообробка, а "імпортні товари" – про розвиток торгівлі.
Дехто називає це місце "українським Новгородом", адже той також був переважно дерев’яним, і теж гарно зберігся за рахунок болотистої місцевості. Але Звенигород оповідає геть іншу історію: про бій із загарбниками зі сходу, про розбрат і боротьбу за владу, про динаміку розквіту міст на території Русі.
Тепер ми бачимо село на понад 1000 жителів, пагорби-вали і спадок іншої, радянської, епохи. Навколо музею стоять пам’ятники витязям, які дихають радянським монументалізмом, сільська рада з концертним залом та інші чудеса радянської архітектури. Сам музей древнього Звенигорода – невеличка будівля на 2 поверхи і залів зо п’ять – збудований у 1987 році, став частиною новоствореного історико-археологічного заповідника "Древній Звенигород".
Коли я був тут 3 роки тому, музей виглядав не те щоб вражаюче, і лише одна зала привертала увагу глядача – з виставкою "Древній Звенигород – повернення із небуття", кураторкою якої була археологиня Наталя Войцещук. Вона – хрещена мати заповідника, що домоглася його створення, курувала виставки, придумувала стратегію розвитку etc. Вона тут і археолог, і менеджер, і стратег. Вона і розповіла про концепцію заповідника, про те, що хоче показати людям, які розставити акценти.
Три роки тому підготовлена нею експозиція різко контрастувала з Музеєм. Радянський інтер’єр музею відділяв від сучасної виставки, що виглядала дуже по-європейськи, лише поріг зали. Але зараз увесь музей виглядає не гірше від київських чи львівських культурних закладів. Інформативні стенди та сучасно експоновані артефакти все ще різко контрастують із радянськими діорамами, але це лише не дає забути, що над цими дослідженнями працюють уже давно.
І ось нарешті щось нове для мене – другий поверх. Стенди з минулого року, якісь двері з qr-кодами, і… порожня зала із діорамою сучасного Звенигорода? Але чому тоді тут так багато людей? Відповідь з’являється в образі священика з VR-окулярами, в одній руці – хрест, а в іншій – пульт управління шоломом віртуальної реальності.
Ось воно – віртуальна 3D модель міста! Ми одягаємо на голови новомодні гаджети, і після кількох секунд акліматизації починаємо свою подорож древнім Звенигородом. У віртуальній реальності відтворили 12 об’єктів, чотири з них – інтер’єри церков і палаців, вісім – вулиці, площі та панорами давнього міста.
Я не буду описувати побачене, – бо опис не дає того тілесного переживання і імерсивного ефекту, це варто побачити на власні очі, – але люди виходять вражені, і їх мучить лише одна думка: наскільки це все достовірно? Сьогодні чи не кожен може намалювати 3D-модельки в середньовічному стилі та представити їх як "історичну реконструкцію", але нам потрібні докази!
"Звісно, певна частина – наприклад, дахи будинків, – це "спекуляція", – каже Наталя Войцещук. – Ми старалися відтворити їх за доступними матеріалами, але як ви можете зрозуміти, жодного цілого не збереглося. Але в усьому, що ми могли відтворити точно – ми не збрехали самим собі. Робота відбувалася в кілька етапів – спочатку археологи переносили розмітку будівель, консультувалися з архітекторами, разом вираховували висоту будівель, деталі. Сперечалися одне з одним, перероблювали замальовки, але в жодному разі не жертвували достовірністю. І коли хтось казав "Та яка різниця, там пара сантиметрів?", наша позиція залишалася незмінною".
На запитання, чому не побудувати самі будівлі, чи навіщо VR, коли можна створити в заповіднику справді історичні реконструкції, відповідь теж була раціональна: "Можливо, наступні покоління дослідників покращать наші напрацювання. Можливо, ми самі дізнаємось щось нове. І що тоді – перебудовувати, реконструювати і витягувати державні гроші на ремонт будівель? Ні, сучасні технології дають кращий варіант. Крім того, кожна побудована "достовірна реконструкція" – це завжди наше бачення, погляд сучасника, з новітніми методами, будматеріалами і всім іншим. Це наша проєкція минулого, з погляду сьогодення, а не проєкція з тих часів в сучасність".
Плани в заповідника великі. "Не хочу називати їх наполеонівськими, бо сам Бонапарт погано закінчив", – жартує Наталя Войцещук.
У проєкті – велодоріжки, зона відпочинку біля ставка, що колись був річкою, qr-коди на місцях старовинних будівель, щоб люди, скориставшись телефоном, могли побачити доповнену реальність того, як місто виглядало з цієї точки багато років тому, дитячий майданчик у давньоруському стилі, стоянка для автомобілів й екскурсійних автобусів. А ще керівництво музею хоче поєднати археологію і сучасне мистецтво: плануються резиденції, інсталяції, фестивалі. Заповідник має перетворитися на перший в Україні історико-культурний парк на території пам’ятки археології, в який хочеться повертатися. Це не краєзнавчий музей, де десятиліттями споглядають те саме опудало сови, це комплекс площею понад 30 га, який презентує динаміку історичної думку, де пізнання і відпочинок не суперечать одне одному.
Водночас Наталя Войцещук має абміцію і команду надати "Давньому Звенигороду" статусу наукового центру, де матимуть змогу працювати археологи і дослідники з усього світу.
Сам заповідник має регіональне значення, і гроші на нього виділяє обласна адміністрація. І одна з інфраструктурних проблем – мала кількість вказівників на справжні перлини історії.
Навколо розкидані не менш цікаві, хоча й менші за масштабом та стадією готовності проєкти. Дім організації "Сокіл" у Біберці, дерев’яні церкви святого Симеона Стовпника (1729) у Коцурові і церква святого Юрія (1782) у Гриневі, побудовані без жодного цвяха. Біля кожного з названих об’єктів є найголовніше – люди, які живуть ними, прикладають увесь професіоналізм та менеджерські вміння, аби дати нове життя старим будівлям й історичним місцям. Місцева культурна інфраструктура поступово оживає, збирає меценатів, спеціалістів та просто небайдужих громадян.
…"Чому у нас не так?" – спитав мене мій товариш, що жив у Штатах. І тепер я знаю відповідь. Відсутність інфраструктури, яка б давала можливість побачити історичні місця і пам’ятки культури, очевидно посідала чільне місце в цій проблемі. Але вона з’являється. І єдиний компонент, якого нам не вистачає, це культура подібних подорожей. Заповідник "Древній Звенигород" – хороший початок для подібних подорожей і тема не тільки для small-talk, а й для дружнього лекторію чи наукової дискусії.