Відео дня
Українського чемпіона в СРСР хотіли втопити, німці – розстріляти, а Кучма дав полковника: як легендарний атлет йшов до вічного рекорду та "золота" ОІ
Олімпійський чемпіон Рима-1960 у метанні списа Віктор Цибуленко був людиною з дуже непростою долею, переживши розкуркулення батька, жахи Другої світової війни, діагноз лікарів, який забороняв йому займатися спортом, та боротьбу за місце під сонцем у збірній СРСР. Але українець ніколи не опускав руки, вигравши все-таки "золото" Олімпіади з третьої спроби, і вмів змусити усміхнутися будь-кого.
OBOZ.UA зібрав найцікавіші та ключові факти з життя титулованого легкоатлета, який встановив у 50-х вічний рекорд Союзу.
ВТОПИТИ НЕМОВЛЯ. Майбутній олімпійський чемпіон народився в селі Веприк Фастівського району Київської області у липні 1930 року. А через рік місцеві активісти вирішили, що батько Цибуленка – "кулак" і має віддати своє майно на користь "робітників та селян". А все через 20 соток землі та коней, які померли за три місяці після того, як їх забрали в колгосп, де годували чим-небудь.
Сам батько не став чекати, коли його прийдуть розкуркулювати, а там – і заарештовувати, як часто бувало, тож, покинувши господарство, вирушив із дружиною до Києва, де міг сховатися. А маленький син залишився з бабусею, що мало не коштувало хлопцеві життя. Коли з органів прийшли забирати майно "кулака", то побачили немовля, і один із "бійців" запропонував утопити "маленьке кулаче поріддя".
Перелякана до смерті бабуся схопила немовля і втекла, а потім ще якийсь час ховали майбутнього чемпіона у сусідів. А ще через два роки завдяки запасливості своєї бабусі Цибуленко зміг пережити голодомор.
ПОСТАВИЛИ ДО СТІНКИ. На момент нападу Німеччини на СРСР 11-річний Віктор жив у Києві, але після початку війни та мобілізації батька повернувся з мамою до Веприка. Однак під час наступу німців на столицю про Цибуленка-старшого, який охороняв на Святошино невеликий аеродром, просто забули. Як загалом і про інших солдатів радянської армії.
"Він заступив на зміну, стояв з ручним кулеметом. Минула доба – його ніхто не змінює, друга – зміни немає. На третю повз аеродром пробігав якийсь старшина, батько і крикнув йому, мовляв, не знаєш, чому мене не змінюють? Старшина на нього подивився як на привида і закричав: "Яка зміна – німці у Києві! Дуй звідси, та швидше!" – згадував пізніше Віктор для 2000.
Батько дочекався темряви і дістався села, а кулемет змастив і сховав у льоху. А коли німцям знадобився голова колгоспу, то староста села прийшов до Цибуленка. Батько спортсмена відмовився. Але староста пішов до бургомістра, після чого незговірливого українця викликали і в наказовому порядку нав'язали посаду. А після звільнення Києва батька знову призвали до армії, звідки він вже повернувся контуженим та напівсліпим.
А найстрашнішим спогадом війни для Віктора був випадок, коли його мало не розстріляли. Все почалося з того, що до Веприка приїхали двоє німецьких солдатів із Фастова заготовляти сіно, а заразом пройтися хатами та набрати продуктів. Свою амуніцію та карабін вони залишили у сараї Цибуленка, але поки збирали данину, у село налетіла жандармерія, яка після пояснень сім'ї забрала речі солдатів.
"Невдовзі солдати повертаються – задоволені, з повними касками яєць. Але як побачили, що немає форми і карабіна, розлютилися. Мене відразу за комір і до стіни сараю – з криками "партизан!". Мені тоді тільки 11 років стукнуло, але на вигляд можна було і 15 дати. Мати впала на коліна, благала, почала розповідати, що жандармерія приїжджала, вона все й забрала. Дивно, але німці повірили", – розповідав чемпіон.
Вже в дитинстві проявився талант Віктора у метанні. У 14 років сніжки Цибуленка летіли на 60 метрів. І хлопчик уявляв, як так само кидає гранати зі своїх окопів у німецькі танки. Однак великого чемпіона могло й не бути, адже після втрати свідомості та падіння з гойдалки-тарзанки сільський фельдшер поставив хлопцеві ваду серця та заборонив займатися спортом.
Пізніше діагноз підтвердили під час медкомісії у залізничному училищі, через що Віктора не взяли в помічники машиніста, лише до санітарної групи. І ще раз наголосили, що йому не можна займатися спортом.
Але Цибуленко забув про всі рекомендації лікарів, коли почув по радіо, що чемпіонат Києва з метання гранати виграли з результатом 55,75 м. Сам він був здатний на більше. Тому взяв у військкерівника гранату і з третьої спроби закинув її за паркан школи. А коли виміряли відстань, то виявилося, що це близько 70 метрів.
Військкерівник зрозумів, який у хлопця потенціал, і направив його до тренера з легкої атлетики Володимира Козловського, який, за словами Цибуленка, відкрив йому двері у великий спорт. Щоправда, довелося пройти ще одне медобстеження. Лікарка пильно подивилася на Віктора, а потім сказала, що вади серця у нього більше немає.
ТРИ НЕРВОВІ ОЛІМПІАДИ. Перше визнання прийшло до дивом зціленого Цибуленка під час відкриття київського стадіону СКА 1 травня 1951 року. Українець тоді кинув гранату на 89,39 м, що стало рекордом СРСР, котрий за 40 років до розвалу Союзу ніхто так і не побив. А коли через свій офіцерський статус спортсмен їздив військовими частинами, доводилося підтверджувати вміння.
1952 року СРСР дебютував на Олімпіадах. І ажіотаж навколо Ігор у Гельсінкі у Союзі був божевільним. Відбирали жорстко – як щодо спортивних результатів, так і політичної свідомості.
"Нас запрошували і до ЦК, і розмовляли, і загалом, якщо можна так сказати, накачку давали. "Ви ж радянські – соцтабір. Ви повинні показати, що ви сильніші, що ви кращі", – згадував Цибуленко, який вирушив до Фінляндії третім номером збірної, незважаючи на старання московських та пітерських тренерів проштовхнути до збірної своїх вихованців.
І в Гельсінкі-1952 Віктор показав найкращий результат серед радянських метальників списа, зупинившись за крок від п'єдесталу. А здобути медаль, як пізніше згадував український силач, йому завадили недбале ставлення керівництва команди до екіпірування спортсмена і власна помилка.
"Збірній СРСР пошили специфічну форму. Штани були настільки широкі, що нагадували козацькі шаровари. Плюс щось наплутали з розмірами. У мене був 54-й, а видали форму на чотири розміри більше. А на шиповках на п'ятах були здоровенні шипи. Ними я на розминці перед фіналом зачепився за штани і сильно підвернув ногу. Пізніше, звичайно, розумів, що треба було зняти костюм і спокійно кинути спис.
Тому, роблячи в Гельсінкі свою найкращу спробу на 71,72 метри, українець стрибнув на здоровій правій нозі і метнув фактично з місця. У підсумку олімпійському чемпіону він програв два метри, а бронзовому призеру – лише 17 см. Звичайно, Цибуленку було дуже прикро, адже він не сумнівався, що з розбігу зі здоровою ногою показав би кращий результат.
Через чотири роки на Іграх у Мельбурні Цибуленко таки вирвав бронзову нагороду, знову виступивши найкраще за всіх радянських списометачів. Але відчував, що ще не до кінця розкрив свій потенціал, адже корективи до змагань вніс сильний вітер. Часом його пориви досягали такої сили, що буквально роздирали прапори над ареною. І хто потрапляв у невеликий затишок, отримував перевагу.
У 1957 році спортсмен зумів вибити собі двокімнатну квартиру площею 35 квадратів: "Квартира на ті часи була ого-го – у совмінівському будинку, стелі 3,5 метри".
На Олімпіаду-1960 в Римі українець їхав уже у 30-річному віці, який деякі в СРСР вважали похилим, а підростаюче покоління вже підпирало. До того ж незадовго до Ігор Віктор травмував плече. І тут, за словами атлета, ключову роль відіграв талант тренера. З 1954 року з метальником працював Зосима Петрович Синицький, але його у Москві не любили, тож у Рим не взяли.
"Мене в Італії курирував особистий наставник мого суперника зі збірної Кузнєцова Леван Григорович Сулієв. Як тільки ми приїхали в Рим, він дав мені три дні відпочинку. Це був психологічний крок, щоб я заспокоївся і був готовий до змагань", – вважав чемпіон.
І в першій спробі у фіналі Віктор метнув списа на 84,64 м, чого суперники явно не очікували. А суддя після спроби навіть усміхався, бо нога Цибуленка зупинилася буквально за лічені сантиметри від заступу. У результаті перша спроба українця виявилася "золотою". А срібного призера німця Вальтера Крюґера він обійшов аж на 5 метрів!
КАПЦІ У ВІКНО. Також у радянській команді всі цінували Цибуленка за його почуття гумору. І не лише у радянській. Якось під час легкоатлетичних змагань між збірними СРСР і США, які називали "битвою гігантів", Віктора навіть охрестили найсмішнішою людиною радянської команди.
Казали, що комічні історії самі шукали Віктора. Якось під час днів дружби у Китаї радянські атлети виступали із показовими виступами на аренах кількох міст. І в кожному з них Цибуленко безуспішно намагався позбутися старих капців. Просто залишав їх у готелі, проте уважні китайці їх весь час знаходили та повертали.
Як розповідав призер Олімпійських ігор Тер Ованесян, тільки вже в поїзді на шляху до кордону з СРСР Цибуленко пішов на крайні заходи і просто викинув капці у вікно зі словами: "Ну якщо і після цього вони їх повернуть..."
За перемогу на Олімпіаді-1960 Цибуленко отримав 15 000 рублів, які після девальвації 1961 року перетворилися лише на півтори тисячі. Але він не сумував. Ще до свого олімпійського "золота", 1958 року, він закінчив Київський інститут фізкультури та спорту. Пізніше викладав у військовому училищі, з місця закидаючи гранату на 60 метрів. А також працював тренером.
У Радянській армії Цибуленко дослужився до підполковника та пішов у відставку у грудні 1985 року. А вже після здобуття незалежності указом тодішнього президента України Леоніда Кучми йому надали звання полковника, ще й орден вручили "За заслуги" ІІІ ступеня.
І як би важко не було в бурхливі 90-ті, легкоатлет не погодився розлучитися зі своїм "золотом" Рима-1960, хоча йому пропонували дуже великі на ті часи гроші – 5000 доларів: "Мене активно обходжували. Але я відповів, що буду жебраком, милостиню просити, але свою медаль не продам. Навіть за мільйон доларів! Занадто великою ціною вона мені дісталася – ціною власного здоров'я".
1994 року у видатного списометальника навіть знайшовся спонсор, який проплатив йому поїздку на чемпіонат світу серед ветеранів до Австралії, і українець його успішно виграв, у 64 роки метнувши спис на 41,42 метра.
У свої 77 років Цибуленко ще працював заступником директора дитячої спортивної школи олімпійського резерву і намагався підтримувати форму: "Лопата, коса, сокира. У себе в селі, там, де я народився, є хата, як дача тепер, ось туди і їдемо займатися".
А 19 жовтня 2013 року в Києві на 84-му році життя серце великого та завзятого чемпіона зупинилося.
Раніше OBOZ.UA повідомляв, що з російського полону повернувся український легкоатлет, який провів в ув'язненні два з половиною роки.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!