"Запахло смаленим": на блок-постах у Херсоні відомий легкоатлет обманював окупантів, щоб вибратися на українську територію

Призер чемпіонату світу та Європи зі стрибків у висоту Андрій Проценко пробув 40 днів в окупації у Херсонській області, перш ніж з'явилася більш-менш безпечна можливість виїхати на українську територію. Переможець Діамантової ліги-2019 дуже переживав через дорогу та російські блок-пости, оскільки відповідав за своїх дітей. Але залишатися в окупації він більше не міг.

В інтерв'ю OBOZREVATEL титулований легкоатлет розповів про розбиті мости, пошуки дитячих підгузків у Херсоні та ривок на підконтрольну Україні територію. Водночас Проценко та його дружина не зізнавалися окупантам, куди їдуть насправді, бо боялися, що їх повернуть назад.

– Андрію, скільки ви пробули в окупації?

– Приблизно 40 днів. На територію, підконтрольну Україні, ми виїхали на початку квітня.

– Коли ми спілкувалися з вами минулого разу, то ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Херсона по дітей у село та застрягли там. Ви потім поверталися додому до Херсона?

– Ми сиділи в селі й чекали на можливість виїхати на підконтрольну Україні територію. Знайомі скинули маршрути, якими вибиралися з Херсона. Також ми знайшли чати, в яких листуються люди, які вже виїхали чи хочуть виїхати, та шукали інформацію, оскільки "зелених" коридорів не було і не передбачалося. І зараз також немає.

Страх, звичайно, був, переживали через проходження блокпостів. Читали, що пропускають. Оглядають речі, паспорти, багажники, бардачки, але дуже сильно не чіпляються. Хоча кому як пощастить. Когось можуть пропустити майже одразу, а когось ґрунтовно перевірять. Але поки ми чекали, цей маршрут закрився, і ми вирішили спочатку повернутися до Херсона, а вже звідти моніторити інформацію про виїзди.

Сидіти далі в селі не було сенсу. Ми розуміли, що швидко війна не закінчиться, а мені треба було тренуватись і думати про майбутнє дітей. Тож зібрали речі та поїхали. Нас лякали, що і селом, і дорогою на Херсон дуже багато блок-постів. Тому селом ми їхали не основною дорогою, об'їжджали центральні вулиці, вибралися на околицю і поїхали вже центральною трасою.

Двічі з'їжджали з дороги та зупинялися на узбіччі, бо йшли невеликі військові колони – БТРи та ще якась техніка. Ми не ризикували та пропускали їх. Плюс дорогою бачили розбиту техніку. Не скажу точно чия, але, найімовірніше, російська, бо рухалася до Херсона.

Зрештою ми під'їхали до мосту через Дніпро, і там був перший блокпост. У нас перевірили телефони і якось здогадалися, що я легкоатлет. Наче я його і чистив, але все одно залишилося багато інформації, пов'язаної зі спортом. Плюс, може, він якось пов'язаний із легкою атлетикою. Зрештою, навіть багажник не перевіряли.

На в'їзді до Херсона, за мостом, був ще один пост. Переді мною машину уважно перевіряли, а коли ми під'їхали, я вийшов, він зазирнув до автівки, побачив, що там діти і сказав сідати та проїжджати. Так ми дісталися Херсона відносно спокійно, і це дало нам ще більше ентузіазму виїжджати з регіону, мовляв, більш-менш пропускають.

– З вашої розповіді ситуація в Херсонській області була кращою, ніж у тій самій Запорізькій.

– Мені здається, що ми просто потрапили у свого роду перезмінку, тому що дорогою самих блок-постів було багато, але там нікого не було. Ми просто повз них проїжджали. А раніше, як я розумію, там було багато військових.

– Поки ви були в селі, не стикалися з російськими окупантами? Чи не ходили по хатах, не мародерствували, не погрожували?

– Про факти мародерства в нашому селі ми не чули. Але у знайомих є будинок поруч із нами та в іншому селі, біля самого Дніпра. Ось там стояло багато російської техніки, і вони ходили будинками. Не те щоб сильно мародерили, але те, що ходили порожніми хатами, зламували і перевіряли, чи немає там когось, це точно. Може, потім щось виносили з них, але цього ніхто не знає.

У нас у селі здебільшого лише патрулювали. І поки ми там були, все було тихо. А потім розповідали, що солдати помінялися, і нові вже заходили до хат, забирали людей і кудись відводили. Як видно з усього, випитували в них якусь інформацію. Але потім повертали і забороняли їм розповідати хоч щось про те, що з ними було.

– Що насамперед впало у вічі, коли ви в'їжджали до Херсона? Як стало зрозуміло, що він справді окупований?

– Коли ми їхали через мости, там були дірки й доводилося їх об'їжджати. Не великі, але колесом провалюєшся. Та й побита техніка. А на вулицях стояли розстріляні цивільні машини і їх ніхто не прибирав.

Прям сильно Херсон не змінився на той момент, але магазини не працюють. Великі супермаркети, як "АТБ", "Сільпо" – все було закрито. Здебільшого працювали лише маленькі крамнички, та сама побутова хімія. З молочними продуктами в місті великі проблеми.

Не могли знайти дитині підгузки. Обійшли все місто, але були тільки маленькі розміри. І багато хто теж шукав і шукає, багато людей приїжджали по них із області. Бачили, що ми з маленькою дитиною, підходили до нас і питали, чи ми зможемо їм підказати, де є підгузки. Я відповів, що сам шукаю.

– Херсон сильно постраждав від воєнних дій?

– На той момент, коли ми виїжджали, в нього стрільнули лише один раз. І це були росіяни. Я точною інформацією не володію, але, за чутками, через те, що їхній пост розбивали партизани. І вони, помстившись, розвернули зброю і стрільнули в найближчий будинок.

Ось нещодавно на залізничному вокзалі в Херсоні партизани вивісили прапор України. Але, щоправда, сам вокзал зсередини рознесли, дивани розламали, розрізали, стільці розпороті, двері зламані, всі шафи розбиті. Що там можна шукати – незрозуміло. Навіщо так робити? Щоб нікому не дісталося?

– А коли повернулися до Херсона, ви там тренувалися?

– Я зробив три тренування. Перший раз побіг до спортивного училища навмання, вирішив спробувати, чи пустять. Був незнайомий охоронець, він зателефонував тому, хто зараз головний, і мене пустили. Але мене вистачило лише на три дні занять. Вікна залу виходять на вулицю, де їздило багато цих Z-мобілів, бо поряд була служба безпеки. Психологічно дуже тяжко. Я не міг повноцінно тренуватись. Це не давало мені спокою.

А потім застав, коли училищем проводили екскурсію. Мене представили цим людям як учасника Олімпійських ігор. Мовляв, у нас такі ще спортсмени є. Я зрозумів, що справа пахне смаленим. Бо водили не херсонців, а якихось заїжджих. Я зрозумів, що щось буде і не хотів там залишатися. Не бачив сенсу там тренуватись. Ти ж не зможеш звідти кудись нормально виїжджати та представляти Україну.

Скажу, що поки я ходив до училища, там було порожньо. Тільки внизу сидів один охоронець. Приходь і бери ключі, звідки хочеш. Знаю, що зараз тренерів змушують ходити на роботу двічі на тиждень, щоби платили зарплату. Але всі учні поїхали і нема кого тренувати. Кажуть, що із червня зарплату платитимуть уже в рублях.

До речі, коли я приїхав до Херсона, зі мною зв'язався волонтер, який запропонував допомогу з виїздом, я поставився до нього з обережністю. Запитав, як і коли нас можуть вивезти, він відповів, що вже завтра, якщо ми готові. Але я знав, що виїзду вже кілька днів не було і спитав його про це. Він запевнив, що без упевненості у безпеці їхати не будуть. Але я відмовився.

А наступного дня після приїзду до Хмельницького, це було вже через п'ять днів після пропозиції від волонтера, зі мною зв'язалася знайома спортсменка і розповіла, що їй допоміг виїхати саме цей волонтер, якому я не довірився. І хочу сказати, що я дуже вдячний усім, хто хвилювався за нас та допомагав виїхати.

– А скільки днів ви пробули в Херсоні?

– 4-5 днів. Але щойно ми побачили, що з'явився маршрут і ним поїхали, то ми теж зібралися і виїхали. Але спочатку дізналися деталі маршруту, тому він йшов не основними дорогами, а ґрунтовими, через села, де поменше блок-постів і більш-менш пропускають. Плюс у нас знайомі працювали у Снігурівці, через яку слід було їхати, і вони нам сильно допомогли. Дорога була побита, та їхати можна.

Також ми знайшли знайомого попутника, котрий цим маршрутом уже якось їздив, розвозив продукти. Ми з ним зустрілися о 8-й ранку біля залізничного вокзалу і поїхали. Перший блок-пост пройшли більш-менш швидко, а на другому, на об'їзній за Херсоном, стояли понад дві години. У нас взяли паспорти, віднесли до будки та буквально секунд за 5-10 повернули, потім перевірили багажник та відпустили.

Ми спочатку говорили, що їдемо до окупованої Снігурівки, після якої вже починається українська територія. Вирішили не зізнаватись, куди прямуємо, бо боялися, що нас повернуть. Скажу, що колон з авто в нашому напрямку було багато, але за рахунок того, що у нас було дві машини, ми їх випереджали. До того ж наш попутник знав, де можна трохи зрізати або об'їхати.

На кожному блок-посту було страшно по-своєму, капот бувало відкривали, багажник, але в сумках не рилися. Думаю, за рахунок того, що у нас у машині було дві дитини. Тому так уже прискіпливо не оглядали, але заглядали до салону.

На одному з блок-постів я трохи злякався, коли один із них попросив мене відкрити багажник, а інший заліз у вікно з мого боку і не було видно, що він там робить. Я відвернувся, а потім дивлюсь, а він уже там. Виявилося, що він пригощав дитину вафелькою. Мене це трохи напружило в той момент.

Останні два російські блок-пости у нас були у Снігурівці, це вже Миколаївська область. На першому при в'їзді до міста перевіряли одразу по п'ять машин. Спочатку заїхав наш знайомий, його перевірили та відпустили. А потім під'їхали ми. Але нас попередили, що одразу за блок-постом треба повернути праворуч, бо прямо йдуть воєнні дії. А нашому знайомому цього не сказали. І він поїхав прямо. А в нього в машині була дитина з ДЦП.

Були проблеми зі зв'язком, ми не могли йому додзвонитися. Чекали на нього хвилин 20, після чого вирішили їхати, поки не вдасться з ним зв'язатися. У результаті ми проїхали Снігурівку, проїхали повз розбиту техніку та якісь розкидані боєприпаси. Потім дорога йшла вздовж каналу, і там побачили двох військових, які перевіряли машини. Побачили у них на автоматах український прапор та зітхнули з полегшенням.

Незабаром ми зупинилися і почали дзвонити нашому попутнику. Він злякано розповів, що заїхав трохи не туди. Його оглядали з ніг до голови, перевірили всі сумки та телефони, було багато військових, і це дуже злякало дитину. Але, слава Богу, виїхав. Далі в нас із ним дороги розійшлися, він поїхав до Миколаєва, а ми спочатку на Кіровоград (Кропивницький. – Ред.), а потім у напрямку Хмельницького.

До речі, на виїзді зі Снігурівки, за нашим блок-постом, поки чекали знайомого, до нас під'їхали на електромобілі і попросили відбуксирувати, бо закінчується заряд. Було трохи не по дорозі, але ми погодилися і протягли їх, поки була хороша дорога.

– А на останньому окупантському блокпосту у вас запитували, куди їдете і чому? Не відмовляли?

– На останньому ми вже говорили, що їдемо до Кіровограда. Дружина каже, що питали, чому виїжджаємо, а я вже й не пам'ятаю (сміється). Напевно, через те, що в машині були діти, це все пройшло легше. Десь на третьому блокпосту на нашому шляху були такі вояки не те, щоб старі, але кволі та якісь хирляві. Так ось вони запитували: "Чому так багато машин їде?", "Куди всі їдуть?", "Що – Херсон бомблять?"

Я на той момент сказав, що не бомблять, але просто ми не знаємо, що робити і їдемо до Снігурівки до знайомих. Може, треба було їм влаштувати паніку і сказати, що бомблять, щоб і вони побігли (сміється). Але тоді мені було не до того.

– А чи багато залишалося людей на той момент у Херсоні?

– Багато, але тоді дуже багато й виїжджало. П'ять днів протримався виїзд на Миколаїв, яким їхали ми. Потім його закрили, але за тиждень з'явився новий маршрут. Він працював більше місяця і через нього змогли виїхати на українську територію дуже багато людей.

Але все одно чимало й залишається – ті, хто бояться за нажите добро, ті, хто займалися там сільським господарством і не можуть вивезти техніку.

Виходить, що всі ті, хто мав якісь гроші, виїхали. Майже всі власники магазинів поїхали, тому що їх змушували торгувати в рублях. І погрожували, мовляв, ви повинні працювати, магазин не має бути закритий. Після таких погроз вони зібралися та виїхали. Їх шукали, зламували будинки, але їх там уже не було.

– А ви стежите за своєю квартирою в Херсоні? Бо знаю випадки, коли в залишене житло на окупованих територіях заселяли чужих людей. І не без наведення сусідів.

– У нас поки що такого не спостерігається, але в сестри дружини так і сталося. Вони поїхали, попросили доглянути за квартирою сусіда, а він там когось поселив без їхнього відома.

– Зараз, я так розумію, ви за кордоном?

– Так. 22 квітня ми виїхали до Португалії. А зараз переїхали до Іспанії, яка приймає нас власним коштом. Іспанська сторона створила всі умови для мене та моєї родини. Сподіваємося, що ми залишимося тут до кінця червня. А там – усе може змінитися за одну хвилину.

Тут я тренуюся, умови гарні. І вже 5 червня планую виступити на змаганнях у Німеччині.

– А що із формою? Чи багато втратили за той час, що були в окупації та в дорозі?

– Намагаюся зараз її наздогнати, але не знаю, як вийде. Перші два тижні було тяжко, потім трохи підвантажився. Зараз начебто втягуюсь у тренувальний процес, але який буде результат – не знаю. Стрибкова частина дається важко. Фізуха не ідеальна, як раніше, але сподіваюся, що цього вистачить. Головне, щоб технічно все вдавалося.

– Ви готуєтесь самостійно чи тренерський штаб теж виїхав за кордон?

– Я перебуваю тут зі своїм тренером. Він має трьох дітей, і це допомогло йому виїхати. Але переважно випускали жінок. Плюс зі мною в Іспанії готуються наші стрибунки у висоту Оксана Окуньова та Катерина Табашник. Оксана з Катею вже виступали цього сезону.

– Тобто вам там не нудно і не самотньо готуватися.

– Не нудно та не самотньо, але додому хочеться. Особливо дружині з дітьми. Умови у нас поки що хороші, але що буде далі? І ця невідомість лякає. Незрозуміло, коли це закінчиться. Тому дружині з дітьми треба думати, де вони будуть постійно перебувати. Бо старша вже й у садок може ходити з осені.

Щоб мені змагатися, простіше перебувати поки що за кордоном. Тому що з виїздом із України виникають складнощі. Плюс зараз у країні спортивна інфраструктура не завжди є доступною, через що виникають проблеми з підготовкою. Тож поки що я перебуватиму й готуватимуся тут.

Раніше OBOZREVATEL розповідав, як український переможець "Діамантової ліги" застряг в окупації, де намічалися проблеми з їжею.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel. Не ведіться на фейки!