"Бомбили аеропорти у Київі". Чемпіонка світу розповіла про війну, росіян, істерику, вареники та особисті рекорди

Призерка Олімпійських ігор, чемпіонка Європи та світу в приміщенні у стрибках у висоту Ярослава Магучіх не розуміє, як можна змагатися з росіянами, які підтримують війну в Україні. Титулована легкоатлетка сміється з публікацій "сусідських" ЗМІ і не боїться повертатися до рідного Дніпра, незважаючи на обстріли.

В інтерв'ю OBOZREVATEL Магучіх згадала перші дні повномасштабної війни, кринжовий лист російської легкоатлетки Марії Ласіцкене, підтримку американців на чемпіонаті світу-2022 та перші вареники в Німеччині. А також розповіла про свою найбільш екстремальну мрію та модельну кар'єру.

– Ярославо, склалося таке враження, що максимально ви розстрибалися наприкінці сезону – на останніх етапах "Діамантової ліги" і 205 см брали, і 206 пробували штурмувати. А у вас які були відчуття?

– Після фінального етапу ліги в Цюріху ми сміялися, що потрібні ще змагання, щоб пострибати. Але я дуже щаслива, що сезон закінчився, тому що він був найважчим у моїй кар'єрі – почалася війна, ми не могли тренуватися вдома.

Чесно кажучи, після чемпіонату світу в приміщенні у березні я думала, що літня підготовка вже буде у моєму рідному місті Дніпрі. Але ні. Це було дуже сумно, і на деяких змаганнях фізично я була готова, але ментально було дуже важко налаштуватися.

Перед останніми двома етапами сезону думала, що ось ще трохи і можна буде видихнути. Коли ми прямували з тренеркою до Цюріха, вона говорила: "Все, останній старт. Потрібно завершити красиво". Чесно, на цих двох змаганнях я мала таку мотивацію, що сезон закінчиться і – все, все, все!

– Я так розумію, що ви вже стрибали на радощах.

– Так (сміється). Але відчувала, що я в хорошій формі. А до цього мої помилки по сезону траплялися через те, що не змогла повністю налаштувати себе психологічно, підійти з холодною головою, що змагання і все. Тому я мала більше не фізичні, а психологічні проблеми. Але все-таки я впоралася і на більшості змагань цього сезону стрибала за 2 м. І завершила його з 2,03 та трофеєм переможця сезону "Діамантової ліги".

– Це була дуже ефектна кінцівка, та й весь сезон загалом успішний, за винятком, можливо, літнього чемпіонату світу, де ви посіли друге місце, хоча вважалися головним фаворитом.

– Так, звичайно, багато людей чекали від мене іншу медаль. Навіть моя тренерка була трохи засмучена, тому що я не змогла стрибнути. І я спочатку була розчарована, але потім зрозуміла, що маю "срібло" чемпіонату світу, все-таки я з медаллю, я її завоювала в боротьбі, тому треба цінувати.

Знаєте, після чемпіонату Європи-2022, де в мене було "золото", але результат 195 см, думаю: "Хм… Ну, стрибати можна було й вище". А потім сама собі говорю: "Спокійно, це золота медаль". Потрібно цінувати те, що маєш. Значить, так мало бути.

– Коли ви говорили про психологічні труднощі на змаганнях, то мали на увазі й чемпіонат світу?

– Знаєте, психологічно на мене найбільше впливали новини з рідної країни і те, що я не вдома – хтось повертається в Україну, а хтось перебуває там із рідними. Мені здається, я була виснажена цими новинами. І вже просто нічого не хотілося робити, а повернутися до Дніпра і все.

А що вплинуло на результат у Юджині? Не знаю. Мабуть, якісь технічні моменти. 2,02 м – це добрий результат, але я перестрибнула цю висоту з другої спроби, а Паттерсон – з першої. 2,04 я не взяла, і ось так вийшла срібна нагорода.

– Проте з кожним сезоном ви додаєте по результатах. Вже подейкують, що ще трохи і Магучіх поб'є світовий рекорд – 2,09 м. Ви вже замислюєтеся над цим? І чи відпрацьовуються такі високі стрибки на тренуваннях?

– Ні. У мене максимальний результат на тренуванні – це 1,97 м, вище я не стрибала. На тренуваннях ми тільки відпрацьовуємо техніку, а потім, на змаганнях, вже в принципі не важливо, яка висота, треба просто зробити все те саме. Може трохи швидше побігти і все.

Але, звісно, є мета, є мрія у спорті – встановити світовий рекорд, як і у багатьох атлетів. Я також хочу ще раз вписати Україну в історію. А там – побачимо.

– У жіночому секторі для стрибків зараз триває неймовірна конкуренція між українками. На змаганнях у Парижі навіть увесь п'єдестал був український. Конкуренти з інших країн не ображаються, коли у вас є така банда?

– Так, це всі відзначають, а я кажу, що на чемпіонаті України у нас такий мінічемпіонат Європи. Знаєте, дуже прикольно, бо цікаво стрибати не лише на комерційних стартах за кордоном, а й у рідній країні.

– І, напевно, це якась додаткова підтримка в цей непростий час?

– Так, звичайно, тому що ми всі розуміємо одне одного, всі зараз в одній ситуації.

– Повномасштабна війна з Росією всім переписала плани на цей рік. Вас вона застала в Україні?

– Так, я була в улюбленому Дніпрі, у своїй квартирі. До цього, напевно, з місяць ширилися чутки та постійні розмови про війну, і наш менеджер із Естонії говорив, що ситуація загострюється. Але ми, як українці, не хотіли вірити та залишалися вдома. Коли ж Путін визнав "ЛНР" та "ДНР", вже стало зрозуміло, що війни, найімовірніше, не уникнути. Але все одно до останнього не хотілося вірити в це. Проте 24 лютого десь о пів на п'яту ранку я прокинулася від вибухів.

Коли я прокинулася після першого вибуху, то не могла зрозуміти, що відбувається. Але пролунав другий, і все стало ясно. Відразу пішли новини, що бомбили аеропорти в Києві і почалася війна.

Я пам'ятаю, як в істериці телефонувала татові. Він спав і нічого не чув. А в мене руки тремтять, і я кричу: "Тату, тату, почалася війна". Він у відповідь: "Що? Що ти кажеш?" Я розповіла про два вибухи. Навіть зараз я пам'ятаю ті почуття. Потім ми ще тренера набрали і за пів години вже збиралися. Моя тренерка має будинок за містом, і ми поїхали туди.

– А не було думки хапати валізу і тікати з України, бо не було зрозумілості, куди окупанти зможуть дійти?

– Ні, у мене такого бажання не було, але я бачила з вікна, як багато людей виходили з валізами та сідали у машини. У мене взагалі не було тривожної валізки. А коли збирала речі, щоб їхати до тренерки, то навіть спортивну форму туди не поклала, зате взяла із собою тренувальний щоденник, дві книжки, документи, гроші, парфуми та свого кота. І все (сміється).

Потім два-три дні ми слухали новини, робили покупки та надавали гуманітарну допомогу. А потім постало питання, чи виїжджати на чемпіонат світу в приміщенні? Тому що до 24 лютого ми готувалися саме до цього старту. І, звичайно, ми з тренеркою дуже хотіли поїхати, виступити і показати результат у такий важкий для України час.

Це був початок війни, люди були нервові, не знали, що буде далі. Це вже зараз люди всі знають, ми тримаємось і віримо у нашу перемогу, робимо все, щоб її наблизити. А тоді була інша ситуація, тому ми вирішили поїхати на чемпіонат світу до Белграда, щоб поспілкуватись і з міжнародними ЗМІ.

– Як це було – змагатися, коли у твоїй країні йде війна? І чим ще цей старт відрізнявся від турнірів у мирний час?

– У перших довелося дуже довго добиратися. Три доби ми їхали автомобілем до Сербії. Там уже трохи відновилися після дороги, у нас була можливість пострибати перед змаганнями.

Звісно, важко психологічно, коли твоя сім'я залишилася вдома. Прощаючись із ними, я не знала, коли побачу їх наступного разу і що взагалі далі буде після чемпіонату світу. Але тато мене підтримував і сказав, що, звичайно, треба поїхати, стрибнути та довести усьому світу, а також розповісти усьому світу про нас. Але було дуже складно.

Коли я робила пробні спроби у Белграді, тренерка сказала: "Зараз ти маєш сфокусуватися лише на змаганнях у секторі. І все. І в цей момент більше ні про що не думати". І це стало для мене поштовхом, коли я йшла у сектор. Я розуміла, що медаль потрібна обов'язково, що для моєї країни зараз це дуже важливо, щоб я потім змогла піти поговорити зі ЗМІ, відвідати конференцію. Отак і стрибала. Ось так, мабуть, і пройшов весь сезон.

На кожному старті я налаштовувалась і говорила, що це потрібно країні, треба розповідати про нас журналісткам і показувати українську емблему та мої синьо-жовті стрілочки на очах.

– Яке було ставлення до вас із боку суперників? Чи відчували співчуття?

– Так, звичайно, всі стрибуни, з якими ми стикаємося найчастіше, нас підтримували і всім було дуже шкода, що таке відбувається в Україні. А олімпійський чемпіон у стрибках у висоту італієць Тамбері вступав із написом на плечі Бондаренко та Проценко і зображенням українського прапора.

А у фіналі Тамбері виходив із маскою, на якій було написано Ukraine. І в своєму секторі я відчувала підтримку, наприклад, чемпіонка світу Елеонора Паттерсон з Австралії вийшла з манікюром із жовтими серцями на блакитному тлі.

А в середині та наприкінці сезону дівчата з інших країн нам казали: "Ми не знаємо, як ви зараз стрибаєте, але ви молодці".

На мою думку, після змагань у Парижі ми з тренеркою спілкувалися з італійкою Оленою Валлортигарою, обговорювали, що вона може стрибати вище, бо ми це бачили. Вона відповідала, мовляв, так, треба психологічно працювати, все буде... А потім через день Олена мені написала і почала перепрошувати, що вона розповідала нам про свої проблеми, тоді як у нас їх набагато більше, мовляв, у вас війна, а я тут про себе ... Я відповіла, що нічого страшного, ми ж самі про неї говорили. Але це показує, що всі дівчата хвилюються за нас і вірять, що скоро буде наша перемога.

– А як було з допомогою глядачів у Белграді, адже Сербія, м'яко кажучи, не є нашим союзником?

– Ні, деяких спортсменів підтримували. Звичайно, не так, як це було в Юджині, але в Сербії вже виросло молоде покоління, і коли ми говорили, що з України, то вони нас розуміли, добре ставилися і висловлювали підтримку. Звичайно, не всі люди, але думаю, що молодь розуміє, що відбувається.

А ось у Юджині під час чемпіонату світу в США була неймовірна підтримка. Там не лише на стадіоні дуже тепло приймали, а й коли йшли на вулиці у формі. Всі казали: "Наше серце з вами, ви – молодці, ви – переможете!" Хтось сказав: "Слава Україні!" Це було дуже емоційно та натхненно.

– А що найчастіше у вас запитували про Україну – і перехожі на вулицях, і журналісти?

– Найчастіше запитують про нинішню ситуацію в країні, що потрібно робити і як налаштовані наші люди. А спортивні журналісти цікавляться, як стрибати, коли в Україні війна. Я завжди відповідаю, що стрибаю для своєї країни, це мій спортивний фронт. І завжди дякую воїнам, які нас захищають. А ми, атлети, боронимо наш прапор на спортивній арені.

– Не можу не спитати, як змагатися без росіян?

– Ви знаєте, на початку війни у нас з'явився спортивний чат, у якому ми писали листи, запити, щоб усунути російських та білоруських спортсменів від змагань, і у нас це вийшло. Наразі нас підтримує Міжнародна федерація легкої атлетики та інші федерації. Якось не хочеться змагатися з людьми, причетними до повномасштабного вторгнення РФ, до вбивств мирного населення в Україні. Не хочеться виходити на один стадіон із людьми, які це не розуміють і нічого не хочуть робити, щоб це зупинити.

– Хтось із російських спортсменів, зокрема легкоатлетів, взагалі зв'язувався з вами після початку війни, сказав якісь слова підтримки?

– Ні, на жаль, такого не було, з тих спортсменів, з якими ми спілкувалися, ніхто не зв'язувався. А молодші атлети, які ще не виступають на міжнародному професійному рівні, писали, бо саме в той час, коли в Україні почалася повномасштабна війна, і у нас мав бути чемпіонат України серед дорослих і відбір на чемпіонат світу, а трохи пізніше у ці дні – у Росії.

Я якраз виставила пост, що Росія розпочала повномасштабне вторгнення, ми захищатимемося. А з РФ мені писали, що я це зробила лише тому, що у нас не відбувся чемпіонат України, а в Росії є. Я їм відповідала: ну що ви – зовсім дурні? Як це можна писати? Там же чітко чорним по білому написано, що ваша країна вторглася в мою та розпочала повномасштабну війну, вбиває населення, скидає бомби на міста. А вони такі: у вас просто не було змагань, ось ви й женете на нас, ми тут ні до чого, "наша хата скраю".

– Вас можна зрозуміти, адже завжди хочеться вірити у найкраще в людях.

– Так, на початку війни всі думали, що зараз наші покажуть, що насправді відбувається в Україні, і російські зірки та блогери у своїх соціальних мережах теж розкажуть, наприклад, що почалася війна, що робить Росія. Але ніхто цього не зробив. Ніхто навіть не озвався. І все стало зрозуміло.

– Не можу не запитати про росіянку Марію Ласіцкене, бо ви з нею змагалися, якийсь час у дитинстві навіть рівнялися на неї, бо вона була класною стрибункою у висоту, незважаючи на її позицію. Чи виходила вона з вами на зв'язок? Чи просто писала листи в соцмережах про утиск спортсменів із РФ?

– Чесно кажучи, її лист – це був повний кринж. І тоді Юлія Левченко правильно написала, що ви не виступаєте, бо ви – росіяни, а нас вбивають, бо ми – українці. Це слова Юлії, і вона правильно написала.

Сама Ласіцкене нам нічого не писала. Тільки після чемпіонату світу вона написала мені та Ірі Геращенко, що їй шкода, вона думала, що її слова на початку війни нам ніяк не допоможуть. Чесно, це виглядало так: я могла б написати, але нічого не написала, тому пишу зараз. І це після того, як усі ЗМІ та всі українські спортсмени розповідали, що відбувається, ось така реакція... Тож це було кринжово.

– Тобто вона написала тільки через п'ять місяців після початку війни?

– Так, після чемпіонату світу в Юджині.

– Ви відповідали щось?

– Нічого не відповіла, чесно кажучи. Бо взагалі не бачу у цьому сенсу. Навіть суто по-людськи, якщо ти боїшся щось висловлювати публічно, бо це твої гроші, то напиши в особисті повідомлення. А тут – нічого. Але це їхня справа. Ми рухатимемося далі до нашої перемоги, а росіяни вже відкотилися назад.

– Російські ЗМІ й уболівальники цього сезону не втомлювалися відзначати, що Ласіцкене не змагається, тому Магучіх всюди перемагає. Як ви до цього ставитесь і чи читаєте таке взагалі?

– Ні, я чесно не читала. Лише одного разу переглянула новина, де їм дуже було цікаво, як мені організатори дозволили виступати із позначкою Україна, на якій є Крим. Я прочитала цю новину, посміялася і більше не читала.

– А в соціальних мережах не пишуть гидоти?

– Ні. Хоча на початку війни писали спортсменам, що ми нічого не знаємо, що так вийшло, і це ми такі погані. Я чула багато історій, як на початку цього вторгнення українські спортсмени намагалися донести до росіян правду, наводили багато фактів, але вони нічого не хочуть слухати.

– Мені здалося, що буквально за останні пів року ви дуже подорослішали і думками, і навіть зовнішньо. Самі це відчули?

– Так, відчула. Зараз багато хто говорить, що наші спортсмени, які виступають на змаганнях, – це посли України у спорті. Звісно, хотілося бути амбасадором не лише щодо інформаційної війни, але так вийшло, що зараз наші спортсмени розповідають про всі злочини РФ в Україні. Тому так, за таких обставин трохи подорослішала. Тим більше у вересні виповнився 21 рік.

– Який подарунок хотіли б отримати зараз найбільше?

– Я завжди говорила, що свій день народження хотіла святкувати вдома, але зараз у мене, як і в усіх українців, одна єдина мрія: щоб війна нарешті закінчилася, і лише нашою перемогою, звісно.

– Ваша мама та сестра теж поїхали з України?

– Так, вони виїхали наприкінці березня та були в Німеччині, біля мене. І мені, щиро кажучи, було легше.

– Чого найбільше не вистачало в Німеччині з українського життя?

– Мені зазвичай не вистачає нашої кухні, але нещодавно я готувала тут вареники, вперше у житті. Вареники були з тушкованою капустою та картоплею. Звичайно, я дуже сумую за друзями, які в Україні, і за татом. І ще в мене є кіт, якого я хочу забрати і поїхати до своєї квартири, грати з ним, прибирати та робити рутинні домашні справи.

– Ви з такою любов'ю розповідаєте про своїх рідних. А у вас у родині були ще професійні спортсмени чи, можливо, напівпрофесійні?

– У мене старша сестра – срібна призерка чемпіонату Європи з карате. Має коричневий пояс. Папа займався веслуванням каное в молодості, в юні роки.

– А сестра не показувала вам якісь прийоми самооборони?

– Вона вже забула про це (сміється). Але знаєте, іноді у неї такий удар, що краще не підходити.

– Тобто ви з нею не сваритеся?

– Так. З нею завжди було небезпечно сваритися (сміється).

– Останнім часом між стрибками ви лежите і щось слухайте у навушниках. Це просто для того, щоб заглушити шум чи якась музика?

– На недавніх змаганнях я слухала аудіокнигу, це була автобіографія Вілла Сміта. Коли в навушниках розслаблююча музика, то ти ще можеш думати про змагання або просто релаксувати, а так – твої думки у книзі і ти забуваєш, що через 10-15 хвилин потрібно йти розминатися та виступати.

– А що ще ви читаєте, які у вас уподобання в літературі?

– Як будь-яка дівчина, я просто люблю читати романи. Які? Ну, насправді я читаю переважно підліткові. Мені дуже подобається Мона Кастен. А влітку я прочитала "Сніданок у Тіффані", це було дуже цікаво. Але іноді треба щось змінювати, тому змінюю тематику та читаю автобіографію.

– Ви з тих спортсменів, які досить рано досягли високих результатів, а в такому разі часто починають говорити, що ось, у дитини не було дитинства. Чи доводилося відмовлятися від чогось через спорт?

– Ні. Просто потрібно шукати час у своєму графіку. Але в дитинстві багато гуляла у дворі з іншими дітками. А у 15 років, коли виграла юнацький чемпіонат світу, то свідомо обрала спорт. Тому ні про що не шкодувала.

– Чи є у вас слабкості, яким ви час від часу потураєте?

– Я ні від чого і не відмовляюся. Коли захочу, можу і тістечко з'їсти, і піцу. Я вважаю, що в принципі можна все потроху, просто дотримуватись міри. Якщо ти знаєш міру, то все ок.

– Без чого не починається ваш день, без чого ви його не уявляєте?

– Чесно кажучи, коли була в Україні, не уявляла свій день без сирників та кави. А в Німеччині сирники – це проблема, важко знайти тут відповідний сир. Але ранок починається з кави.

– Нещодавно ресурс The News India опублікував рейтинг найкрасивіших легкоатлеток світу, і ви його почесно очолили. Думаю, після прочитання матеріалу багатьом чоловікам стало цікаво, чи мають вони шанс?

– У мене є хлопець, ми зустрічаємося, тому моє серце зайняте.

– А з надто наполегливими фанатами стикатися доводилося?

– Багато хто пише в соціальних мережах, в Instagram, але, ви знаєте, це все в запитах. Але якось мені подарували квіти через мою сестру. Надійшла доставка. Але той хлопець не хотів, щоб я знала, хто це. Він просто хотів зробити мені приємне, і в нього це вийшло. Але хлопець у мене один, і моє серце з ним.

– Ви екстремальна людина? Щось пробували з екстремальних видів чи не ризикуєте?

– Ні, зараз я не ризикую. І тренерка мені каже, що закінчиш спортивну кар'єру і потім можеш робити все, що хочеш. Раніше було бажання стрибнути банджі, але зараз я дивлюсь і вже не хочу. Залишилася мрія стрибнути з парашутом, але я подивилася на інцидент, коли років зо два-три тому Настя Каменських стрибала і для неї все закінчилося переломом. Тож я вирішила, що після спорту вже спробую. Зараз мій екстрим – тільки стрибки у висоту, тому що це такі екстремальні емоції, такі хвилювання кожні змагання.

– Ви пам'ятаєте, яким був ваш перший гонорар і на що ви його витратили?

– Перший гонорар, мабуть, ні. Я пам'ятаю свій перший заробіток, але не у спорті. У дитинстві моя мама та сестра їздили роздавали газети, і я напросилася з ними допомагати. Мені було років 12. Це була неділя, і я заробила 20 гривень. Але на ті часи 20 гривень – це було огого, можна було так затаритись у магазині, що на весь двір вистачить. Тому ті перші 20 гривень я витратила на морозиво, різну гидоту, на цукерки, і ми з дівчатками все це з'їли.

– До речі, про заробітки. Цієї осені ви спробували себе і в ролі манекенниці в Нью-Йорку.

– З 2017 року я амбасадор бренду Puma і представляю його на спортивній арені. І десь місяць тому мені написали, що Puma повертається на тиждень моди в Нью-Йорку, і ми хочемо запропонувати тебе як модель, але якщо ти не хочеш йти по подіуму, то можна просто бути в залі і сидіти в першому ряду. Але я, звісно, погодилася взяти участь у показі, бо така нагода випадає не завжди. І полетіла до Нью-Йорка.

Мені дуже сподобалося ходити подіумом. Для мене обрали таке українське вбрання – синій костюм, жовтий рюкзак та емблема Puma жовтого кольору. Це було символічно для мене. Але насправді я б, мабуть, не змогла працювати моделлю, бо звикла, що у спорті все за розкладом. У тебе є розминка, кол-рум, знаєш, о котрій годині у тебе старт. А на показі такий хаос. Іди туди, а потім ніхто не знає, що далі. Сиди тут, чекай. Там ще були такі наклеєні нігті, я підійшла і запитала, чи вони мені потрібні, якщо я амбасадор. Спочатку відповіли, що не треба, а потім за п'ять хвилин вдаються, мовляв, вам вони теж потрібні, йдіть швидше.

Але це такий веселий досвід, який трапляється дуже рідко у житті. Я познайомилася там із Усейном Болтом. Також ще на примірці я познайомилася із всесвітньо відомою моделлю Вінні Харлоу. Ми зробили знімки на згадку, і в спілкуванні вона така мила дівчина.

– Які ваші найближчі плани?

– Дніпро. Коли мене запитували, чи планую я їхати у відпустку, то всім чесно відповідала: "У Дніпро. Там буде моя відпустка". Зазвичай дуже хочеться поїхати кудись відпочити, лягти там на сонечку, та й годі. Наприклад, минулого сезону я виїжджала із сім'єю. І просто прокидалася, снідала, йшла на пляж, читала якусь книжку. І все. А зараз мій відпочинок – це поїздка до рідного міста. Побути там буде для мене хорошим розвантаженням, напевно, більше психологічним. А тоді й фізично відпочину.

І наприкінці сезону мені найбільше хотілося повернутися одразу додому, але не вийшло, бо я перебувала в Німеччині і чекала на документ, щоб потім змогла знову в'їхати до Євросоюзу. Чесно кажучи, я думала, що прилечу з тижня моди в Нью-Йорку, дозвіл уже буде готовий і свій день народження 19 вересня я відсвяткую вдома. Коли я летіла з Нью-Йорка, всі мої думки були тільки про це. Але не вийшло.

– А чи не страшно повертатися додому? Коли ви востаннє були в Дніпрі?

– До цього востаннє я була на початку березня. І після того, як виїхала на чемпіонат світу у приміщенні, то додому і не поверталася. Тому я дуже сумувала. Так, я читала і дивилася всі новини про обстріли та сирени, але мене це не зупиняло.

Раніше OBOZREVATEL розповідав, що Магучіх шокувала правдою про війну в Нью-Йорку та зробила заяву про кар'єру.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та у Viber. Не ведіться на фейки!