Вижив у таборах смерті, а мати впізнала по шраму: легенду українського спорту не зламав полон та репресія батька в СРСР

Ні мама, ні сусіди не вірили у талант українського гімнаста Віктора Чукаріна. Радянська влада розбила його сім'ю, а нацисти робили все, щоби загнати спортсмена в могилу. Однак, пройшовши через 17 концтаборів, тортури та нелюдські умови, він вижив завдяки характеру та бажанню повернутися на поміст. Чукарін став семиразовим олімпійським чемпіоном зі спортивної гімнастики та найтитулованішим радянським атлетом на першій для СРСР літній Олімпіаді 1952 року.

OBOZREVATEL вирішив згадати найцікавіші моменти з життя легендарного українського спортсмена, який об'єднав Маріуполь і Львів та чиї рідні місця зараз перебувають під окупацією Росії.

1. СИЛЬНИЙ ХЛОПЕЦЬ, ТА ДУРНИЙ. Віктор Чукарін народився 9 листопада 1921 року на Донеччині у невеликому селі Хрещатицьке неподалік Маріуполя, куди невдовзі й переїхала родина. З дитинства Віктор був дуже активним шибеником. Чим він тільки не займався – плаванням, футболом, веслуванням. Паралельно пробував різні елементи у дворі на перекладині.

Тренер шкільної секції побачив, що хлопець має талант і запросив його цілеспрямовано займатися спортивною гімнастикою. Проте нове захоплення Віктора не подобалося ані матері, ані її рідним. Тому спочатку Чукарін вступив до металургійного технікуму. Однак невдовзі зрозумів, що не може без гімнастики.

Коли майбутній чемпіон вирішив подати документи до Київського технікуму фізичної культури, хлопця підтримували лише старший брат та молодша сестра. Батька на той момент радянська влада репресувала. І все через лист румунським родичам, у якому він просив допомогти сім'ї продуктами. А надворі стояли голодні для України 30-ті роки. Незабаром Чукарін-старший помер далеко від родини...

"Сильний хлопець, та дурний", – постійно чув від сусідів Віктор, коли починав розповідати про своє бажання стати гімнастом та навчатися у Києві. "У кожного хлопця справа як справа. Одні на заводі труби роблять. Інші на військову службою йдуть. Треті – в море подалися. А що це за справа – фізкультура твоя?", – обурювалися родичі мами.

"Ніколи ще не виїжджав я в таку далечінь, та й домашніх не відразу вмовив. "Навіщо тобі ця гімнастика", – заплакала мати. – Пішов би на якусь іншу спеціальність, хоч на медичну". "Що ви, матусю, якщо є у Віктора до цієї справи бажання, не будемо його неволити", – заступався брат Павло, – згадував Чукарін у книзі "Шлях до вершин".

Сестра також намагалася умовити матір, наголошуючи, як змінився Віктор після занять у секції – перестав "вештатися з місцевими лоботрясами", став краще вчитися і допомагати вдома. І хоч родичі матері були категорично проти, Віктор твердо стояв на своєму, а якщо йому не вдасться стати найкращим, тоді піде різноробом на завод.

Але у хлопця все вийшло – у 19 років він став чемпіоном України та отримав звання майстра спорту СРСР.

17 КОНЦТАБОРІВ. Важко уявити, скільки всього міг виграти Чукарін, якби не Друга світова війна. Гімнаст призупинив кар'єру та пішов на фронт добровольцем. Спочатку він захищав Київ, а потім воював під Полтавою, де Віктор отримав тяжке поранення, був контужений та потрапив до німецького полону.

У концентраційних таборах гімнаст провів три з половиною роки, перебуваючи у нелюдських умовах. За час полону Чукарін побував у 17 в'язницях, включаючи Бухенвальд, де пройшов через тортури та хвороби. Він не мав імені, а лише номер "10491".

На очах Віктора відбувалися масові страти військовополонених, сотні самі помирали з голоду та від хвороб. Проте українець не лише тримався, а й примудрявся переймати гімнастичний досвід. До війни найкращими атлетами були німці. Часом Чукаріну вдавалося спостерігати за доглядачами, які відпрацьовували складні гімнастичні вправи.

Коли кінець війни був вирішений, Віктора разом з іншими полоненими зігнали на заміновану баржу і вивели її в море. На щастя для гімнаста, судно побачили англійці та встигли врятувати людей на баржі до вибуху.

"МАМО, ТАК ТО Ж Я ПОВЕРНУВСЯ". Після всіх пережитих жахів "найгуманніша" радянська влада хотіла посадити Віктора як ворога народу за те, що він був весь час у полоні. Але за талановитого гімнаста та добру людину заступилися тренери. Тільки в жовтні 1945 року Віктор повернувся до рідного Маріуполя... Від його будинку залишилася тільки почорніла купа каміння.

Чукарін не знав, чи живі його рідні. Сусіди не визнали хлопця, який після полону не важив і 40 кг. Його не впізнала рідна мати, яка встигла навіть поставити свічку за упокій душі свого воїна. "Мамо! То ж я повернувся!", – звернувся солдат до стомленої жінки.

"Злякано повернулася до мене мати, недовірливо хитнула головою. Не впізнала! Підійшла впритул і, несподівано нахиливши мені голову, провела по ній тремтячою рукою. "Він! Синочок!", – вирвалося у неї зі сльозами. А я і забув про це. Про слід, який залишився з того часу, коли я хлопчиськом зірвався зі скирти. Про цей рубець. Та хіба забуде таке мати!", – згадав Віктор.

Чукарін повернувся настільки виснаженим, що ніхто не вірив, що він зможе набрати колишню фізичну форму та повернутися у великий спорт. Але той характер, який дозволив йому вижити у полоні, допоміг поступово відновитись.

БРУСЕВИЧ І "ХРЕСТ". У вересні 1946 року Чукарін переїхав до Львова і вступив до місцевого Інституту фізкультури, розраховуючи на підтримку проректора Абрама Ліпмана, який був його викладачем у Київському технікумі фізкультури. Під час навчання, щоб прогодувати себе, він працював двірником, підробляв вантажником і встигав тренуватись до сьомого поту.

На першому повоєнному чемпіонаті СРСР 1946 року Чукарін посів 12 місце, через рік піднявся на п'яте, а 1948-го став найкращим у Союзі у вправах на брусах. І тим самим започаткував золоту традицію українців на цьому снаряді. Вже за часів незалежності олімпійськими чемпіонами на брусах стали Валерій Гончаров та Олег Верняєв.

Паралельні бруси були найулюбленішим снарядом Чукаріна, де він до автоматизму відточував кожен елемент і був просто непереможним. За що отримав прізвисько Брусевич. Вже 1949 року Віктор став абсолютним чемпіоном СРСР і утримував цей титул ще протягом двох років, автоматично ставши лідером збірної Союзу.

Наприкінці 1951-го стало відомо, що наступного року СРСР вперше візьме участь у літніх Олімпійських іграх у Гельсінкі. Головний старт чотириріччя став мрією Віктора, але за шість місяців до Ігор у Фінляндії він приймає виклик партнера по збірній і, змагаючись, хто довше протримає "хрест", травмує руку.

"До вечора біль, що тягне, не залишає мене ні на хвилину. Боляче натягнути піджак, не можу посадити на коліна доньку. І докучлива, невідв'язна думка: "А як же Олімпіада?" Висновок травматолога: надрив сухожилля двоголового м'яза", – згадував Чукарін.

НЕМОЖЛИВО ОБІГРАТИ. Але й травма не стала на заваді українському гімнасту. Через півроку на Олімпіаді в Гельсінкі 30-річний Віктор, який пережив 17 концтаборів, став найтитулованішим спортсменом збірної СРСР. Українець виграв чотири золота та два срібла, у тому числі переміг у абсолютній першості. І прославив країну, яка морила його сім'ю голодом та забрала батька.

Але Віктор жив гімнастикою та вигравав медалі пачками. 1954-го в Римі він став абсолютним чемпіоном світу. І підтвердив свій найвищий клас на Олімпіаді 1956 року в Мельбурні. В Австралії головними суперниками радянських гімнастів були технічні японці, але Чукарін допоміг СРСР вирвати "золото" у команді.

Однак справжня драма розгорнулася в абсолютній першості, де глядачі стали свідками дуелі між українцем та японцем Такасі Оно. Щоб перемогти суперникау, Віктору потрібно було перевершити себе і отримати за не найулюбленіші вільні вправи мінімум 9,55 бала. І Чукарін це зробив у 35 років! Рівно 9,55. "У нього неможливо виграти", – тільки і зміг вимовити вражений японець.

З Мельбурна Віктор привіз три золоті медалі, "срібло" та "бронзу", ставши семиразовим олімпійським чемпіоном і завершивши кар'єру непереможеним. Українець досі входить до топ-20 найтитулованіших олімпійців в історії.

ВУЛИЦЯ У ЛЬВОВІ ТА МАРІУПОЛІ. Вибудовуючи блискучу кар'єру, Віктор встиг створити і прекрасну родину з гімнасткою Клавдією Зайцевою, з якою у 1948 році побралися у Львові. Разом вони виховували трьох доньок – Інну від першого шлюбу Клавдії Іванівни, а також спільних Вікторію та Ольгу.

Сам Чукарін викладав на кафедрі гімнастики. 1967 року чемпіон отримав звання судді міжнародної категорії, 1971-го його обрали завідувачем кафедри гімнастики Львівського інституту фізкультури. Казали, що робота зі збірною СРСР у нього не залагодилася багато в чому і через те, що прямий та чесний Віктор не хотів грати у закулісні ігри та загравати з владою у Кремлі.

Проте легендарний гімнаст виховав понад 20 майстрів спорту та олімпійського чемпіона-1980 Богдана Макуца. А 1984 року Віктор Чукарін помер у Львові у віці 62 років. Мабуть, підірване в таборах та спортивних залах здоров'є таки давалося взнаки. Але пам'ять про нього зберігається досі. Вулиці на честь великого гімнасту є у Львові та рідному Маріуполі.

А у німецькому місті Домбостон, ще за життя Віктора Івановича Чукаріна, відкрили музей видатного українського спортсмена.

"Він страшенно симпатичний чоловік був! Від нього йшла ця... не знаю, доброта, краса, але не виняткова краса чоловіча, а він просто красивою людиною був. У всіх відношеннях. А як зворушливо він завжди говорив про своїх доньок! А я дивилася на Віктора Івановича як на якогось бога гімнастики", – згадувала олімпійська чемпіонка з фехтування Галина Горохова.

Раніше OBOZREVATEL розповідав цікаві факти з життя легенди гімнастики Дерюгіної: вижила у війну, зробила дочку №1 у світі та тренувала до 90.

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі Obozrevatel та у Viber. Не ведіться на фейки!