"Подумала, що ніхто не виживе": тренер призерів Олімпіади вирвалася з Харкова і її починає нудити за слова "російський"

Головний тренер збірної України із синхронного плавання Світлана Саідова відмовлялася виїжджати з Харкова, бо думала, що у цій війні не виживе ніхто і хотіла померти поряд із чоловіком. А зараз наставниця, яка минулого року привела команду до перших медалей на Олімпіаді, не має наміру повертатися додому без нагороди чемпіонату світу-2022.

В інтерв'ю OBOZREVATEL Світлана Борисівна розповіла, що після початку війни її нудить від слова російська, тому вона пішла на великий ризик і прибрала з програми українок музику Чайковського. Також наставниця зізналася, що мала передчуття вторгнення російських "мутантів", але вірити в цей жах їй не хотілося.

– Передчувала щось погане, тому й зробила збір у Туреччині. Але ми трішки не встигли: мали вилітати 27 лютого з національною збірною. Вже всі документи були готові і валізи зібрані. Але трохи не встигли. Хоча я до останнього не вірила, що нападуть, але про всяк випадок... Чесно, важко повірити, але це сталося.

– Які були ваші перші дії після того, як війна почалася?

– Перші п'ять хвилин я не знала, куди бігти та що робити. Звичайно, дуже засмутилася через те, що підготовка летить і все летить. О 6-й ранку ми вже мали бути на тренуванні. А о 7-й ранку я зателефонувала Владі і Марині Алексіївим, і вони виїхали з міста. Чесно, я думала, що 3–4 дні вони поклацають зброєю та повернуться до себе. А бачите як вийшло...

Усіх це застало зненацька. І я навіть не можу росіян зараз назвати людьми, це якісь мутанти. Я вважаю, що це просто якийсь дефект ДНК. Причому він був давно, а зараз проявився. Після взяття Криму кожен мені намагався довести, що Крим їхній. Але я також багато чого можу сказати. Але якщо я маю документи на квартиру, то ви повинні виселитися. Це однозначно. А за всіма документами Крим – це Україна.

І при слові російський мене зараз починає нудити. Я хочу забути цю країну і ніколи не згадувати, викреслити зі свого життя. Я збираюся вивчити українську мову. Мені гидко розмовляти російською. Я попередила своїх подруг там, щоби більше не дзвонили мені і не писали. Бо вони вітають мене з 8 березня і навіть не спитали, як ми тут.

Віруючі люди кажуть: "не засуджуй ворога", "підстав другу щоку", "вибач". І хоч по життю така добра людина, але не можу. Ніколи в мені не було стільки агресії, як зараз. А вона ж розлітається світом. І така ненависть, що своїми руками задушила б за те, що вони зробили.

– Незважаючи на дуже важку ситуацію в Харкові, який не перестають бомбити, ви довго відмовлялися виїхати з міста. Чому?

– По-перше, я подумала, що у цій війні в принципі ніхто не виживе, адже це ж які зараз військові технології, не такі, як під час другої світової. Все серйозніше. А я з чоловіком прожила все своє життя і якось мені не хотілося його лишати. Він уже у віці. Я для себе вирішила, що, напевно, помиратиму разом з ним. І лишилася.

Але це не завадило вивезти всю збірну на західну Україну. І вирішувати всі питання щодо листів. Дякуємо нашому президентові федерації Ігореві Володимировичу Лисову. Він підключився під бомбами, під усіма справами. Він молодець, не було жодної відмови, а були пропозиції щодо країн, які можуть нас прийняти.

Але виколупувала мене з країни Міжнародна федерація плавання. Я член ФІНА і була членом ЛЕН – європейської ліги плавання. Мені писали по п'ять разів на день, щоб я негайно виїжджала. І зрештою вони мене змусили. Любов до спорту перемогла.

І чоловіка я вмовляла поїхати. А він казав, що я тут жив і помру. І 20 днів, що я пробула у Харкові, мене виганяв. Мовляв, їдь, мені так спокійніше. Хотіла й кота забрати із собою, але пожаліла чоловіка. Як він один залишиться у домі. І кіт тепер зі мною не розмовляє. Образився, що я його покинула.

А я коли виїжджала машиною з Харкова, то і старих зібрала, і дівчаток. У мене із зором не дуже добре, а тоді дорога просто двоїлася. Поруч сиділа дівчинка і допомагала, якщо треба було об'їжджати якісь ями чи щось.

І я хочу сказати, що спортивне суспільство – це величезна сила та згуртовані люди. Після того, як я ухвалила рішення, то виїхала майже через 15 хвилин. Куди спочатку їхати та де зупинятися – я не знала. Думала, що дорогою розберуся. Зрештою дзвонила, питала, чи є можливість зупинитися десь в Олександрії, адже зі мною було ще шість людей.

Звичайно, ця війна – є трагедією всього народу. І Росія буде за це проклята, вони до сьомого коліна відпрацьовуватимуть, помиратимуть від невідомих хвороб за наших дітей маленьких, за всіх. І я дуже пишаюся, що я живу в Україні. В Олександрії з нас мало того, що не взяли грошей, але взагалі нікому не відмовили в допомозі. Адже йде комендантська година, місць нема, все переповнено.

Але постелили матраци на підлозі прямо в холі гуртожитку, а у вестибюлі стояв стіл із чаєм та якісь печивом. Іншими словами: навіть якщо людина їде зі свого будинку, то вона все одно захищена нашим народом. Яке б зараз не було тяжке життя, все одно люди намагаються поділитися останнім.

У Вінниці ми приїхали до незнайомих людей, вони просто віддали ключі від квартири, а самі пішли до підвалу. А з нами ще собака була величезна, яку не можна було залишити. А вони пустили з нею та ще й наварили супу, м'яса з картоплею. Ми, звісно, накинулися. Готують в Україні, звісно, дивовижно. Красива природа, все чистенько. Не те, що у Росії.

У мене подруга жила у Росії, ми з нею дружили ще з часів СРСР, вона заслужений тренер з акробатики. Коли у Таджикистані була війна, вона переїхала до Волгоградської області, і ми поїхали до неї в гості автобусом, який вирушав зі Слов'янська. Після цього я тиждень лежала у депресії.

Проїжджаєш Слов'янськ, територію України, і тут починається п'янь і рвань – паркани, що похилилися, жахливі дахи, навколо скрізь бруд і одні п'яні пики в цьому селі, де вони жили. Незабутні враження від цих злиднів. Після того, як я повернулася до Харкова, подруга мене ще запрошувала, але я їй говорю, мовляв, ні, краще ти до мене (сміється).

Війна дуже багатьох і особисто мене зробила бомжами, живемо в еміграції, але мені здається, що це все було неминуче для нашої країни. Стати незалежною та очиститися так просто не вдасться. Якщо ми справді хочемо жити по-іншому. А ми вже реально інші, ми не маємо цієї російської тоталітарності.

– Ви відслідковуєте, що з вашим будинком у Харкові? З чоловіком і котом усе гаразд?

– Я чоловіка також вивезла звідти. У мене невістка дуже розумна дівчинка. Вона йому пару відеострашилок скинула, плюс він трошки пожив один, а це теж впливає. Він же міг приїхати до мене до Італії, де приймають наших біженців, але не хоче. Живе зараз на заході України.

– Якщо вже згадали Італію, чому зупинилися саме на ній, коли потрібно було кудись вивезти збірну? Адже у вас ще були варіанти?

– Перший варіант взагалі був Ізраїль, тому що ще до війни мені дзвонив Наом – наш куратор із синхронного плавання у ЛЕН і дуже хороша людина. Він мені ще тоді казав: "Світлано, а якщо війна почнеться? Давай зараз переїжджай". А у мене у збір у Туреччині був "закручений". Я йому сказала, що якщо щось зміниться чи трапиться, то тоді я прямісінько до них. Домовленості були, але ми не встигли.

Згодом до Канади нас кликала Ліза Шот, голова технічного комітету ФІНА. Це вона мені писала п'ять разів на день і говорила, що я зобов'язана виїхати з Харкова. Загалом, перше наше рішення було їхати до Канади, але це дуже далеко.

Потім запропонували допомогу Італія, Угорщина, Чехія, Німеччина та багато інших країн. Але Італію я обрала, бо, по-перше, тут багато басейнів, а по-друге, дуже сильна федерація, бо Паоло Бареллі багато років був президентом ЛЕН. І ми не помилилися з вибором.

Ми ж приїхали без купальників, і без спортивних костюмів. Нам тут все видали, у тому числі для особистої гігієни – аж до зубної щітки. Нам навіть каву видають, а у мирний час чашка в Італії коштує близько 3–4 євро. Ось дійсно до сліз. Який світ навколо нас добрий! І не пощастило ж нам з вами жити поруч із таким удавом! От Бог нагородив сусідом.

А у Італії ми живемо утрьох в однокімнатній квартирі. Так, тісно. Але є де спати і є що поїсти.

– У вас зараз дуже молода команда після відходу одразу п'яти учасниць Олімпіади-2020. Як у цій складній психологічній ситуації вдалося налагодити тренувальний процес?

– Ви не уявляєте, які були складнощі. По-перше, вони 14 днів не тренувалися. І всі погладшали – зрозуміло, що страх заїдаємо їжею. А це повний вихід із форми. Це ніби розпочати навчальний рік після літніх канікул. А у нас за півтора місяці вже чемпіонат світу.

Крім того, приходиш – вони ридають, йдеш – ридають. І ти вже не лише тренер, а й психіатр. Я перепробувала вже всі методи – і лаялася з ними, і шантажувала, і жаліла. Нічого не допомагало. Але зараз стабілізувалися. Можна сказати, змирилися. Я їм казала, що треба прийняти ситуацію. Якщо не приймете, то нам із вами кришка.

Зараз дивлюся, що повеселішали. Все ж таки молодість – вона безтурботна. Звичайно, через батьків переживають, у всіх в Україні залишилися близькі. Багатьох розкидало світом. Але буквально днів 10, як почали тренуватися на повну силу.

– Команда залишилася без купальників, в яких виступає. Як вирішилася ця ситуація?

– Це також ціла епопея. По-перше, моя вихованка Марина Холод, яка живе у Австралії, шиє купальники та сказала, що привезе їх для нашої збірної на чемпіонат світу до Будапешта. А по-друге, я знайшла людей у Харкові. Добре, що у мене ця форма лежить у басейні "Локомотив". Її знайшли під цими бомбами та обстрілами, з горем навпіл вивезли та відправили поштою. Адже нам хочеться на зло всім вийти найкрасивішими.

І я ще дещо зробила. У мене була технічна програма під "Лебедине озеро" Чайковського. Але у зв'язку з тим, що ці мутанти увірвалися до нашої країни, я про все російське навіть чути не хочу, навіть якщо це Чайковський і світове надбання. Куди славити окупантів?

Я знайшла іншу музику, вже зробили під неї програму, яка зараз на відпрацюванні. Хоча зазвичай у синхронному плаванні програма щонайменше рік відпрацьовується. За два місяці це практично неможливо. Але нічого. Встигнемо – будемо виступати, ні – просто зніму цю програму. І все.

– Тобто до чемпіонату світу у червні ніде виступити через це не вдасться?

– У нас тут ще одна засідка. Басейн неглибокий – 1,90 м. А я маю вихованок по 1,84 м. Вони не вміщаються, наприклад, коли потрібно робити обертання. І техніка гробиться. Але зараз ми вирішуємо питання проведення збору у Будапешті, щоб потрапити на глибоку воду хоча б на тиждень. Щоб відчути глибину.

Зараз вони підтримки збираються на поверхні, раніше штовхають, тому підтримки йдуть мало не на 4 рахунки раніше. В Україні у нас, звісно, були інші умови. Наразі паралельно з нами працює ще три тренери. Усі включають музику. Але я все одно говорю велике спасибі, що взагалі пустили нас у басейн, бо вода дуже дорога.

– Напевно, у ситуації, що склалася, важко ставити якісь конкретні завдання перед дівчатами на чемпіонат світу?

– Чому? У мене завдання поставлене. Ми без медалі не поїдемо. Інакше чого я тут мучаюся? Краще б тоді вже з чоловіком сиділа, доживала свій вік (усміхається). Я сюди приїхала, щоби взяти медалі. Ви зрозумієте: причин може бути дуже багато. Себе шкода, когось ще шкода, всіх шкода. Але виживе лише той, хто забуде, що було вчора.

– ФІНА довго тягла з відстороненням росіянок від змагань. Але зрештою все-таки зважилася. Що ви думаєте з цього приводу?

– Вважаю, що дуже правильно зробили, тому що мої дівчата сказали, що прийдемо і пики їм понабиваємо прямо у басейні. Ви можете уявити ці змагання, коли спортсмени йдуть стіна на стіну? Що там буде? Велике шоу. Ми написали у листі, якщо ви хочете таке шоу, то, будь ласка, немає питань. Але ми вас попередили.

Кажуть, що спорт має бути поза політикою. Але як поза політикою, якщо я приїжджаю на змагання, а там стоять люди, які підтримують цього мутанта, це чудовисько. Гроші, звичайно, роблять свою справу, але їм теж треба показати, що краще жити у честі, ніж із грошима та обпльованими з ніг до голови. А українців скрізь зустрічають дуже добре, вони ж роботяща нація.

Раніше OBOZREVATEL розповідав, що призерка Олімпіади бігла з Харкова з літніми речами, а росіянки їм писали, що бомбять на благо.