Боролася з Кабаєвою та вийшла заміж за президента "Арсеналу": куди зникла і як виглядає відома гімнастка Вітриченко

З ім'ям титулованої української "художниці" Олени Вітриченко пов'язаний один із найгучніших скандалів у художній гімнастиці. Абсолютну чемпіонку світу та Європи намагалися не пустити на Олімпіаду-2000 і глядачі зчинили бунт. Останнім часом про бронзову призерку ОІ-1996 нічого не чути: Олена живе в США, де виховує трьох дітей та майбутніх чемпіонів.

OBOZ.UA вирішив згадати кар'єрний шлях колись дуже популярної гімнастки та розповісти, як склалося її життя після завершення спортивної кар'єри.

УКРИВАЛИСЯ МАТРАЦАМИ. Талановиту одеситку Олену Вітриченко протягом усієї спортивної кар'єри готувала мама, колишня гімнастка Ніна Вітриченко. Тому на дуже суворі методи тренування спортсменка не скаржиться, як багато її колег зі Східної Європи.

"Коли я тренувалася, для мене це було наче казка. Мені було цікаво. Завжди бувають моменти, коли тебе насварять, і це нормально. Але це відбувається не щодня. Якщо ти займаєшся чимось, то маєш робити у задоволення", – розповідала пізніше спортсменка.

Перші успіхи на міжнародному рівні прийшли до Олени на чемпіонаті Європи 1991 року, коли 15-річна одеситка виграла "золото" у команді, а також здобула срібну нагороду у вправах з м'ячем та "золото" – з булавами.

Після розвалу СРСР доводилося непросто, оскільки фінансування практично не було: "Я пам'ятаю, як ми добиралися з мого першого чемпіонату світу в 1992 році в Брюсселі, летіли через Москву, а потім їхали поїздом, який не опалювався! А це була майже зима – листопад. І ми з мамою спали під матрацами, тому що було дуже холодно у вагонах. Ми поставили в стаканчик квіти, які нам подарували, і вода замерзла!"

Олена швидко прогресувала і на чемпіонаті світу в Аліканті у 1993 році вона взяла дві бронзові медалі та одну срібну. А через рік у Парижі вперше у кар'єрі стала найкращою у світі у вправах з м'ячем. І мала особливі відчуття, коли на її честь лунав гімн України.

"Я пишалася, що наша країна стала незалежною державою. Мій батько завжди був за Україну, і його гордість за неї передалася мені. Було приємно, особливо, коли ми перемагали, що Україна найкраща", – зізнавалася гімнастка.

На Олімпіаді 1996 року головна боротьба розгорнулася між Оленою, Катериною Серебрянською та росіянкою Яною Батиршиною. І хоч Вітриченко виступила дуже артистично і технічно, виявилася лише третьою, поступившись кілька десятих представниці РФ.

Після бронзової медалі Олімпійських ігор одеситка фантастично показала себе і свою майстерність на чемпіонаті світу-1997 у Берліні – чотири "золота", у тому числі в абсолютній першості, та одне "срібло". Було очевидно, що Олена – одна з основних претенденток на перемогу у Сіднеї-2000 та одна з головних суперниць Аліни Кабаєвої.

Популярність одеситки була такою, що в неї був навіть свій маніяк, який стежив за спортсменкою: "Ми викликали міліцію, щоб його позбутися!"

У передолімпійський сезон Вітриченко здобула два "золота" та одну "бронзу на чемпіонаті світу в Осаці, вважалася однією з найталановитіших гімнасток кінця XX століття. А глядачі її просто обожнювали за щирі, але в той же час технічно складні вправи. Але разом з тим одеситка почала заважати тим, хто задавав тон у художній гімнастиці.

БУНТ У САРАГОСІ. На чемпіонаті Європи у Сарагосі 2000 року, який був відбірним турніром на Олімпіаду-2000, зіркова Вітриченко несподівано для всіх посіла лише 19-те місце у кваліфікації багатоборства. І, можливо, суддям все зійшло з рук, якби не іспанські глядачі, котрі стали горою за українку.

"У Сарагосі, побачивши несправедливе суддівство, глядачі з обуренням оточили арбітрів, довелося навіть викликати поліцію – судді не могли вийти із зали. Завдяки глядачам результати були переглянуті, і багато суддів отримали стягнення, аж до дискваліфікації. Вирушаючи до Сарагоси, ми думали, що їдемо на похорон, а приїхали на свято. Це була моя дуже яскрава перемога", – згадувала згодом Вітриченко.

Після бунту вболівальників та пресконференції Олени в Іспанії було ініційовано розслідування. Незалежна комісія переглядала записи виступів, порівнювала їх із отриманими оцінками та прогнозувала можливі результати турніру. У підсумку було доведено – Олену засудили шість арбітрів, зокрема Ірина Дерюгіна з України, Наталія Степанова з Білорусі та Наталія Ладзинська з Росії. Усі шість були дискваліфіковані на рік.

Постраждали й інші 26 суддів, які були присутніми та працювали в Сарагосі. Вони отримали попередження і їм заборонили працювати на Олімпіаді в Сіднеї. На Ігри комітетам країн було доручено ретельно відбирати арбітрів, які відповідають вимогам FIG. А президент МОК Хуан Антоніо Самаранч пригрозив виключити художню гімнастику з олімпійських видів спорту, якщо подібна ситуація повториться.

І хоч Вітриченко таки поїхала на Олімпіаду до Сіднея, завоювати медаль їй там не дали. І тут уже, як перешіптувалися у кулуарах, постаралася головна тренерка збірної Росії Ірина Віннер. Олена стала четвертою, а на п'єдестал, на перше на третє місце, зійшло одразу дві росіянки – Барсукова та Кабаєва, причому улюблениці Путіна українка програла лише 58 сотих!

Незабаром після другої Олімпіади Вітриченко заявила про завершення кар'єри: "Мене дуже довго виганяли з художньої гімнастики, і я вже звикла до думки, що рано чи пізно цей момент настане. Тому він не виявися для мене несподіваним і важким. Хотіла піти після Кубка Дерюгіної в березні. Але вирішила, що маю зробити в гімнастиці все, на що здатна, щоб не шкодувати ні про що через багато років. Дала собі слово".

Гімнастка зізнавалася, що задоволена своєю кар'єрою, хоч перемогти на ОІ їй так і не дали: "Медалей здобула стільки, що якщо їх зібрати, не кожен підніме. Була абсолютною чемпіонкою світу, Європи, Універсіади. На Олімпіаді в Атланті здобула "бронзу". У Сіднеї стала четвертою. Хоча обставини перед Олімпіадою-2000 були явно не на мою користь. Багато хто говорив, що я не ввійду навіть у шістку... Гімнастика подарувала мені багато чудових миттєвостей, любов глядачів. Тому шкодувати нема про що".

ОБРУЧКА В АЕРОПОРТУ. Незабаром після завершення кар'єри, у вересні 2001-го, Олена знайшла своє кохання. Гімнастці зателефонував поет і композитор Євген Рибчинський і сказав, що з нею хотів би познайомитися один молодик: "Я з небажанням погодилася. Не люблю, коли підлаштовують такі сватання. Але тоді вирішила, що, в принципі, нічого не втрачаю, і поїхала в один із київських ресторанів".

"Через два дні після знайомства мені потрібно було летіти до Берліна на Кубок світу. Ми пообідали з Льошею ще раз, і він відвіз мене до аеропорту. Потім почав дзвонити щодня. З Німеччини я вирушила до мами до Іспанії, де вона працювала тренером. Якось увечері Льоша зателефонував і запитав: "Ти не проти, якщо я прилечу попити разом каву?", – згадала Вітриченко.

Молодиком виявився президент київського "Арсеналу" Олексій Боровиков, який у 2008 році висувався футбольним клубом "Карпати" на посаду президента Прем'єр-ліги України. Олена якось зізнавалася, що перша зустріч із Олексієм її не надто схвилювала, але він виявився наполегливим.

"Олена поїхала до Іспанії до мами. Через кілька днів я не витримав і прилетів до неї. А трохи пізніше зустрічав вже Олену в Бориспільському аеропорту з величезним букетом троянд і... обручкою! Моя дружина – незвичайна, особлива жінка, велика спортсменка! Я чітко усвідомлюю, яке щастя мені дісталося!", – пізніше розповів Боровиков.

У грудні 2001-го закохані зіграли весілля в Гельсінкі: "Зрештою, зимове весілля дуже поєднується із зимовою країною. Вінчання проходило в одному із найстаріших європейських православних соборів, побудованому в 1868 році. Олексій влаштував мені весілля, про яке я мріяла. Коли ми зайшли до замку, де мала відбутися вечеря, я від захоплення ахнула. Позолочені дзеркала, офіціанти, одягнені у старовинні лівреї, срібний посуд XVIII століття..."

РАК МАМИ. Після весілля Олена з чоловіком вирішили осісти в Іспанії, де за контрактом вже тренувала її мати. В Україні на той момент було дуже важко конкурувати зі школою Дерюгіних, тому Вітриченки окрили свою першу в Каталонії і дали їй назву "Vitry".

В Іспанії Олена тричі стала мамою. І якщо сини Давид і Цезар обрали плавання і боротьбу, то Аврора пішла маминими стопами до художньої гімнастики. І вже здобуває свої перші перемоги, щоправда, під прапором США, куди пізніше переїхала родина після того, як 2010 року рак забрав маму спортсменки.

До останніх днів життя Ніна Вітриченко була головним тренером клубу "Vitry", паралельно займаючись суддівством на міжнародних турнірах найвищого рівня. Олена допомагала мамі у всіх організаторських справах, поєднуючи роботу з вихованням дітей, оскільки від допомоги няні вона відмовилася.

Спортсменка шкодувала, що мама дізналася про хворобу так пізно, тож врятувати не було можливості. Але Вітриченко-старша була справжнім бійцем і до останнього тренувала: "Сил не було, але до останнього дня ходила. Падала і знову йшла. Скільки разів я пропонувала їй, що можна взяти іншого тренера! А вона заперечувала: "Діти мене люблять, я буду працювати".

ЗА ОКЕАН. Після того, як померла мати, Олені було складно перебувати в Іспанії з цими спогадами. Вона почала шукати варіанти, куди можна переїхати, щоби щось змінити у своєму житті. За словами Вітриченко, це був складний період у її житті. Але тут надійшло запрошення від клубу з Чикаго.

"Я там пропрацювала рік. Не зовсім ми знайшли порозуміння з господарями і вирішили відкрити свій клуб. Останнім часом конкуренція в США зросла дуже сильно, багато гарних дітей. Багато тренерів приїхало з Росії, Білорусі, Болгарії, України. Але в Америці батьки хочуть, щоб діти не лише займалися спортом, а ще й навчанням. Тому юніорок багато, а потім у сеньйорках мало хто залишається – йдуть навчатися до університету", – розповідала свого часу Олена.

В Україні, на жаль, Вітриченко практично не буває, бо з рідних та близьких у неї тут нікого й не лишилося. Але розповідала, що у Чикаго велика українська діаспора, є українські церкви, люди намагаються зберігати мову, щоб діти вчили її.