"Ти втікаєш із Росії!" Українця не пускали до збірної СРСР, а він виграв "золото" Олімпіади, але втратив доньку та онуків

Попри успіхи українських біатлоністів за часів незалежності, в СРСР Україна не вважалася зимовою країною, тому до збірної Союзу наші представники снігових видів спорту потрапляли нечасто, а якщо й пробивалися, то не могли дістатися олімпійського "золота". Однак усе змінилося, коли до Києва перебрався біатлоніст Іван Бяков.

Відео дня

У 1972 році уродженець Кіровської області Росії виграв олімпійське золото в естафеті. А потім ризикнув і зі скандалом вирушив на навчання до столиці УРСР. Його не лякали погрози чиновників вигнати зі збірної. Адже Бяков мав характер і знав собі ціну. Він оселився в місті на Дніпрі, ще раз переміг на Олімпіаді та зробив великий внесок у розвиток українського біатлону.

ПРИБИРАЛЬНИК СТАДІОНУ. Бяков народився у важкі воєнні часи. У 1944 році хлопчик був шостою дитиною з восьми у своїй родині. "Кохання, мабуть, через край било", – жартував пізніше біатлоніст і зазначав, його батьки зуміли підняти на ноги всіх. Хоча ходити до школи доводилося за вісім кілометрів від будинки.

Взимку у Кіровській області морози сягали 40 градусів, а через величезні кучугури доводилося пробиватися на лижах. І ця сувора підготовка з дитинства допомогла Івану загартувати організм і характер, готуючи к майбутнім випробуванням.

Після закінчення школи Бяков навчався у сільськогосподарському технікумі на бухгалтера, але більшу частину часу проводив не в лекторіях, а на спортивних аренах. Іван був всебічно розвиненим спортсменом, брав участь у змаганнях з легкої атлетики, лижного спорту та стрільби.

І лише на третьому році служби в армії у прикордонних військах у Казахстані начальник фізпідготовки округу запропонував майбутньому чемпіону спробувати себе у біатлоні. І Бяков зрозумів, що стрільба на лижах – то його покликання.

Після армії Іван значився прибиральником стадіону в маленькому містечку Кірово-Чепецьк з окладом 60 рублів, але весь час тільки й робив, що тренувався, досить швидко пробившись до збірної СРСР. А 1972 року став олімпійським чемпіоном в естафеті, хоча Ігри в Саппоро були для Івана лише другими міжнародними змаганнями у кар'єрі.

"ЗОЛОТО" ПІСЛЯ КОНЬЯКУ. Цікаво, що Бяков зазвичай взагалі не вживав алкоголь, проте, за іронією долі, свій єдиний чемпіонат СРСР виграв завдяки коньяку. Якраз напередодні гонки до біатлоніста приїхав його викладач із технікуму. На подив спортсмена, вони проговорили до другої ночі і випили пляшку коньяку. Після чого Бяков пробіг одну з найкращих своїх гонок.

Жодних препаратів для покращення результатів біатлоніст також не вживав, але в СРСР у 70-х використовували інший "допінг". Напередодні Олімпіади в Інсбруку у кандидатів у збірну у Москві зробили забір крові – грамів 300. Її заморожували, а потім вливали назад.

"Це робилося під великим секретом, ми навіть підписку про нерозголошення давали. Тоді цей метод підвищення витривалості організму ще не вважався "кров'яним допінгом", про наслідки подібних експериментів було мало відомо. Природно, відмова від такої медичної процедури загрожувала виключенням зі збірної", – розповідав Бяков.

ВТІКАЧ З РОСІЇ. Незабаром після Олімпіади Бяков почав замислюватися про майбутнє та здобуття вищої освіти. До того він часто приїздив на змаганнях в Україну, знав місцевих тренерів. Зокрема, досвідченого спеціаліста Бориса Зоріна. Тому вирішив подавати документи до Київського інституту фізкультури. А коли у столиці УРСР дізналися про наміри біатлоніста, то пообіцяли гарну квартиру.

Переїзд біатлоніста в Україну спровокував гучний скандал і красномовно продемонстрував, яке кулуарне протистояння відбувалося між республіками й за часів СРСР. Але зазвичай талановитих спортсменів Союза намагалися перетягти в Росію, а не відпустити кудись "на периферію".

Як пізніше згадував в інтерв'ю fakty.ua Бяков, заступник голови російського Спорткомітету, який завідував лижним спортом та біатлоном, був у нестямі від гніву. Чиновник кричав в обличчя спортсмену: "Ти тікаєш із Росії, де були створені всі умови!" А потім написав листа голові Спорткомітету СРСР Павлову, щоб Івана вивели зі складу збірної Союзу і позбавили звання заслуженого майстра спорту.

"У Москві відбулася моторошна розмова з головою Федерації. Він звинувачував мене чи не в зраді Батьківщини. "Ідеологію" пришивав. Я відповів, що жодної провини за собою не відчуваю. Адже я маю право навчатися. Україна – радянська республіка. "Ну навчайся-вчись. Тільки про збірну забудь", – відповів заступник голови. Підключили обком партії, хоча я не був тоді у КПРС. Коротше кажучи, скандал…" – згадував чемпіон.

Зі збірної Бякова вивели, а от відібрати звання заслуженого майстра спорту приводу не знайшли. Але біатлоніст не збирався так просто здаватися і вже після переїзду до Києва продовжував тренуватись самостійно. На відбіркових змаганнях перед чемпіонатом світу "Іжевська гвинтівка" Україна з Бяковим виступила самостійною командою та виграла естафету. Олімпійський чемпіон біг без рукавичок у 20-градусний мороз, бо пройшов спеціальну підготовку: "Біжу і чую, мені кричать: "У-у-у, хохол без рукавиць біжить!"

А коли Іван приїхав на Кубок СРСР, де мали затвердити остаточний склад на Олімпіаду-1976, його навіть не хотіли селити. Але опальний Бяков виграв Кубок СРСР та чиновникам спорткомітету нічого не залишалося, окрім як повернути його до збірної.

У ЧУЖОМУ ЧЕРЕВИКУ. У 1976 році в Інсбруку Бяков приніс українському спорту першу зимову олімпійську медаль найвищої проби, виступаючи у складі радянської естафетної команди. Однак золота нагорода опинилася під загрозою через несподівану проблему з черевиком.

Бяков прийняв естафету на другому етапі, випереджаючи найближчих переслідувачів більш ніж на 40 секунд. Але вже за 200 метрів відламався спеціальний пластиковий "ніс" лівого черевика, кріплення не тримає. Біатлоніст біг на одній лижі і сигналізував, що йому потрібна допомога. Зненацька вона прийшла від француза Жерара Берже, який віддав українцеві власний черевик. І хоч він був на три розміри більшим, Бяков наздогнав суперників і передав естафету першим.

Після завершення кар'єри Іван Іванович працював у технічному комітеті Міжнародної федерації біатлону та з 1992 по 1998 роки він очолював Федерації біатлону України та обирався членом Національного олімпійського комітету. Доклав руку до створення тієї першої "золотої" жіночої команди з Оленою Петровою, Валентиною Цербе та Оленою Зубриловою.

КАТАСТРОФА, ЯКА РОЗБИЛА СЕРЦЕ. Бяков був одружений лише один раз, але дуже щасливо і до своєї смерті у листопаді 2009 року. З Валентиною він познайомився у кіно і зрозумів, що це кохання з першого погляду. Дружина подарувала біатлоністу двох дочок та сина. Але за свій спортивний успіх він платив часом із сім'єю, яку практично не бачив.

Як розповідала Валентина, за ті 10 років, що Іван виступав, вони бачилися в сумі, напевно, років зо два. Але Бяков дуже любив своїх дітей і не зміг до кінця оговтатися після трагедії, що сталася з дочкою та онуками. Марія була дружиною відомого українського футболіста, вихованця київського "Динамо" Володимира Лобаса. 1997-го його запросили грати до Греції, куди Лобас переїхав разом із сім'єю.

У грудні 1997 року Марія приїхала із сином на два тижні до Києва, щоб забрати доньку на канікули. Напередодні повернення до Греції Бяков хотів відмовити Машу від польоту, запропонувавши поїхати до села на похорон бабусі чоловіка. Але цього не зробив. А 17 грудня 1997 року вона загинула разом із дітьми в авіакатастрофі на околицях міста Салоніки.

Смерть близьких сильно ударила по біатлоністу. Після цього Іван Іванович вирішив змінити своє життя і нарешті відпочити. Він відмовився знову виставляти свою кандидатуру на пост президента ФБУ, став, як казав, звичайним пенсіонером і переїхав жити до села Бубнова Слобідка під Каневом, де купив собі будинок неподалік Дніпра.

Бяков любив займатися городом, влітку збирав до 50 відер полуниці, варили з дружиною варення та компот. Біатлонсит розповідав, що на околицях Канева дивовижні місця та чудова рибалка. Якось за день спортсмен, який дуже любив посидіти з вудкою, спіймав на спінінг кілограмів 50 риб.

А ось рушницю після закінчення кар'єри Бяков до рук не брав – ніколи не любив полювання і не стріляв по живими мішенями. "У місцях, де я живу заповідна зона. Косулі та олені блукають стадами. Ну як можна таку красу вбивати?..", – розповідав біатлоніст.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!