"Якщо Україна програє, всі помруть. Захищайте країну!": військова Оксана Чорна – про найскладніші моменти служби нон-стоп бойових медиків

Оксана Чорна – професорка економіки. Вона залишила затишний Оман, де викладала в університеті, й повернулася разом із чоловіком захищати палаючу Україну з початком повномасштабної війни. Жінка служила у 34-му батальйоні 57-ї ОМБр ім. кошового отамана Костя Гордієнка ЗСУ бойовою медикинею до січня 2023 року, а зараз вона – помічниця пресофіцера в 53-й ОМБр ім. князя Володимира Мономаха.

Оксана розповіла OBOZREVATEL про умови, в яких лікарі рятують життя бійцям на фронті, про найважчі моменти служби, втому та гумор на передовій, про необхідність як демобілізації, так і вступу до Збройних сил, а також про свою ще одну професійну діяльність, яка її надихає.

"Більшість медичного транспорту на фронті – це те, що передали люди"

Наприкінці лютого 2022 року, повертаючись з Оману через Польщу в Україну, Оксана змогла купити три "швидкі" на кошти, які їй надали друзі. Крім "швидких", були ще тепловізори, медикаменти, уніформа.

Весь транспорт на фронті дуже швидко виходить зі строю, або його знищує ворог. Броньованого чи повнопривідного транспорту дуже-дуже не вистачає – він насправді рятує життя і допомагає медикам вивозити поранених із самої передової. Дуже часто поранених вивозять пікапами, щоб вищою була прохідність по бездоріжжю.

"Не вистачає укомплектованих реанімобілів. Бо зазвичай усе, що вдається купити або передають, – це "доживаючий" автотранспорт. І його майже постійно ремонтують. А також бракує реанімаційного обладнання на ці автомобілі – ШВЛ, моніторів пацієнта й ін. Це завжди потрібно.

Дуже допомагають фонди. Допоміг "Повернись живим" – передав нам 15 пікапів. Я так розумію, що волонтерам за кордоном простіше зібрати кошти на щось медичне. Тому більшість "швидких" – це те, що зібрали, купили та доставили люди", – розповіла помічниця пресофіцера.

Бойовий шлях

Із початком російської агресії у 2014 році Оксана була волонтеркою. Призивалася за мобілізацією у 2015 році та до 2016-го служила водійкою-санітаркою у 28-й бригаді.

У 2022 році вона була офіційно мобілізована 24 березня – і вже рік і місяць перебуває на передовій. Коли почався масштабний наступ, 57-ма бригада, де служила військова, обороняла Лисичанськ і Сєвєродонецьк. Після ротації Оксана як бойова медикиня займалася евакуацією на тому напрямку.

"Друга така велика кампанія – це наступ, який 57-ма бригада здійснювала на напрямку Херсон разом з іншими. Наша бригада була на напрямку Давидів Брід, Сухий Ставок, Безіменне. І потім третій наступ ми здійснювали вже до лінії річки Дніпро", – каже військова.

Наступний захід бригади у сектор був із листопада 2022-го до початку січня 2023 року в Бахмуті.

Кожна ротація була різною. Бойова медикиня як вивозила поранених із передової на стабілізаційний пункт, так і працювала на самому пункті. Він, до речі, може розміщуватися не так далеко від фронту, а може бути й навіть на самій передовій, як, наприклад, було в Бахмуті. Але ці шпиталі зазвичай досить добре укріплені, там є підвали, є можливість сховати поранених і сховатися самим.

"Бій тривав 24/7. Не було навіть часу поспати"

Військові можуть відпочити в основному лише на відведенні, коли підрозділи поновлюють боєздатність. Також їм дають відпустки, щоб залишалось не менш ніж 30% особового складу. В цей час зазвичай усе дуже спокійно, але є й небезпека обстрілів.

"На відновленні нас дуже сильно обстріляли, влітку в липні. В нас було багато загиблих і поранених. Росія накрила мій батальйон С-300", – згадує Оксана.

Бойові дії можуть тривати нон-стоп, тому часу на відпочинок на передовій немає.

"Коли були бої за Лисичанськ, то там узагалі не було навіть часу, щоб поспати. Бій тривав 24/7, і поранені були постійно, потрібно було евакуйовувати. Коли ми були в Бахмуті, там теж ішли дуже активні бойові дії – був залучений весь склад медичного пункту. Медичний пункт займається евакуацією, грубо кажучи, від окопів до стабіка. А там далі працює вже медична рота, або медичний госпіталь можуть розгорнути", – розповіла помічниця пресофіцера.

"Авіація – це найстрашніше, що може бути з обстрілів"

Із 24 лютого 2022 року дуже виросла активність бойових дій. До цього було в рази менше поранених і загиблих порівняно з тим, що зараз є. Обстріли не були такими щільними. ЗСУ тримали оборону зайнятих позицій.

"Зараз постійний або наступ, або відступ. Набагато активніші бойові дії. Застосування авіації – це найстрашніше, що може бути взагалі з обстрілів, – це авіаційні бомби, ракети. Нема такого, що на відведенні, наприклад, 20 км склади чи якісь тилові пункти будуть у безпеці. Вся Україна під вогнем. Це зовсім інша війна", – розповіла Оксана Чорна.

Евакуйовані солдати майже всі виживають завдяки турнікетам

Медики в ротах і самі солдати зараз мають набагато кращу медичну підготовку. Коли забирають поранених, то зазвичай вони вже встигають накласти собі турнікет – і це майже у 99% випадків рятує життя.

"Якщо це не критичне поранення, яке відразу призвело до смерті, то оці тяжкі "300-ті" зазвичай виживають. На моїй пам’яті було, може, два чи три випадки, коли евакуйований солдат загинув уже на стабілізаційному пункті чи в шпиталі.

Я знімала підготовку з тактичної медицини роти аеророзвідки. Це бійці, які ще не були на передовій. Їхні дії доведено до автоматизму. Аптечки всі носять. У 14–15-му роках ті джгути рожеві мотали на приклади, як в Афганістані. Зараз такого я ще жодного разу не бачила", – каже українка.

Зазвичай евакуюють поранених дуже швидко – година-дві. Якщо дуже активні бойові дії і по сірому, то буває до 8 годин.

"Найважчі моменти – це неконтрольована ситуація. Тому солдат має захищати командира ціною власного життя"

Найважчі моменти на фронті – це неконтрольована ситуація. Все залежить від командира, наскільки він упевнено керує боєм. Відчуття контрольованості дає можливість діяти дуже впевнено, навіть якщо йде дуже сильний обстріл, наступ чи відступ, або є дуже велика кількість поранених і загиблих.

"Я солдатам кажу: "Якщо ви бачите, що ваш командир добре вами керує, ви маєте захищати його ціною власного життя. Бо як тільки ви втрачаєте командира – втрачається контрольованість, і зазвичай дуже багато загиблих, бо немає координації з підрозділом і немає розуміння, що робити", – розповіла Оксана.

Село Безіменне. Полеглі воїни "хочуть" повернутися додому

Перший вересневий наступ на Херсонщині не був таким вдалим. У бригаді, де служила Оксана Чорна, дуже багато було безвісти зниклих хлопців – загинули. Села на лінії зіткнення переходили з рук у руки, і військові не могли забрати тіла побратимів. Їх вони забрали вже після того, як Херсон було звільнено, – на початку листопада.

"Коли я вже перейшла в 53-тю бригаду, і нас вивели на відновлення в тому напрямку, в мене була можливість поїхати в ті села, де ми наступали, і знайти своїх хлопців.

Я не вірянка, але мене "не відпускало" село Безіменне. Я ще в листопаді там була, ми знайшли кілька тіл, відшукали там нашого заступника командира зі зв’язку "200-го", і все. І я в січні повернулася шукати тіла і знайшла 11 своїх хлопців, які загинули там у вересні.

Але не всіх ми знайшли. В мене є перелік безвісти зниклих. І я розумію, що вони перебувають там і "хочуть" повернутися додому. Складно пояснити, але в мене було й залишається відчуття, що я маю поїхати в Безіменне та знайти моїх побратимів", – каже помічниця пресофіцера.

Війна втомлює

Ми воюємо до перемоги, розповідає військова. Проте невизначеність у строках дуже втомлює і негативно впливає на всіх, хто на фронті.

У 2014–2015 роках була чітка визначеність, скільки яка хвиля мобілізації буде служити – було не більше ніж рік і три місяці. Тоді хлопці, побувши вдома місяць-два, поверталися в стрій, бо вони розуміли, що це їхній обов’язок.

"Якби була демобілізація… Бо невідомо – два, три, п’ять років триватиме війна. Людина не може воювати постійно і мусить мати перерву. В той же час багато цивільних чоловіків сидять вдома, вони мають теж іти захищати.

…Мені дуже дивно, коли вони розповідають, що не здатні щось робити. Тобто я, 43-річна жінка, яка взагалі не має жодної військової і медичної освіти, здатна це робити, а вони – нездатні? Так не буває. Коли кажуть "не народжений для війни" – типу я одразу народилася з автоматом у руках? Таке ставлення дуже втомлює", – поділилась українка.

"Побратими радіють, коли про них знімають відео і фото"

Зараз Оксану дуже мотивує фотографія, бо вона – ще й професійна фотографиня. На її фейсбук-сторінці є багато знімків про військових і природу на фронті.

"Травми, які я отримала до цього, мені вже не дозволяють виконувати в повному обсязі свою роботу як фельдшерки медпункту. Зараз я стараюся максимально робити все, що від мене залежить, щоб мотивувати своїх побратимів, знімаючи про них відео і фотографії.

Вони дуже радіють цим світлинам, коли про них пишуть і добре кажуть. Вони лайки рахують, хто красивіший. Їм це приносить невелику розраду. І я в цьому черпаю натхнення", – розповіла військова.

"У Бахмуті ми майже весь час сміялися"

У медиків є свій чорний гумор, а тут додався і військовий. Оксана зауважила: що небезпечніша ситуація, то більше гумору та сміху.

"Коли ми в Бахмуті були, майже весь час сміялися, бо там було настільки критично, страшно і була така активність бойових дій, що без цього було б дуже-дуже важко. Я пишу ці діалоги – це реальні діалоги, які відбувалися між військовими, медиками. Цивільним, я так думаю, вони не дуже подобаються, бо наповнені фаталізмом", – каже помічниця пресофіцера.

Людей на фронті не вистачає, бойові медики часто гинуть

Людей завжди не вистачає на передовій. Піхоти бракує, бо дуже багато поранених, загиблих. Медиків не вистачає, артилеристів. Усіх. У бойових бригадах це нон-стоп, ділиться Оксана.

На стабілізаційному пункті рівень ризику для лікарів трошки менший – там прилітає менше, але навантаження набагато більше, бо на медичну роту звозять поранених з усіх батальйонів.

"У мене є репортаж зі стабілізаційного пункту. У нас за три години було 28 поранених, і троє дуже важких. І вони їх витягли, там два лікарі – хірург і анестезіолог працювали, і медичний персонал – фельдшери, медсестри, санітари, водії. І це все нон-стоп", – зазначила військова.

Більшість медичного персоналу гине на евакуаціях. Там вони ніяк не захищені, і краще, якби вивозили поранених на броньованих машинах, це б підвищувало вірогідність вижити. Тому там бойові медики міняються дуже часто. Там вони нічого складного не роблять, операції не проводять. Вони мають доправити людей до стабілізаційного пункту.

"Я була в 34-му батальйоні. Частина санітарів, фельдшерів там не мала жодної медичної освіти, але вони виконували і виконують дуже ефективно свої обов’язки. Вони зараз у Бахмуті стоять", – розповіла помічниця пресофіцера.

"Якщо програємо цю війну, ми всі помремо. Не відкладайте рішення захищати свій дім"

Як зазначила Оксана Чорна, якщо програємо цю війну, ми всі помремо. Не буде такого, щоб ми здалися, а потім жили, як до цього. Якщо Україна програє, всі помруть. Це має кожен українець зрозуміти й не відкладати той момент, коли він вирішить іти захищати свою домівку, свою родину, свою країну.

"Я розумію, що дуже страшно ухвалити це рішення. Я проходила через це. Коли я поверталася з Оману, в мене в голові була купа думок. Навіщо я їду з багатого щасливого життя майже на райському острові в полум’я війни. Але кожен раніше чи пізніше до цього прийде. Якщо він прийде до цього пізніше, то він втратить набагато більше. Тому не відкладайте той момент, коли ви ухвалите рішення боротися, а не втікати.

І маєте час зараз – готуйтеся до цього. 9 років війни – ви мали вже всього навчитися, все вміти, прийти і захищати свою країну. Це обов’язок кожного громадянина України", – закликала українців Оксана.