Відео дня
Хоч би якою привітною була країна, відчуття того, що ти вдома і свій, все одно немає. Історія біженки Ірини
Ірина виїхала з України у вересні 2022 року. За рік до повномасштабного вторгнення дівчина змінила роботу і пішла в сферу нерухомості продавати квартири. Нова робота, а відповідно й дохід, виявилися не дуже стабільними, а після початку великої війни стало ще складніше. У якийсь момент в Ірини просто закінчилися гроші й вона разом з подругами вирішила поїхати за кордон і перечекати там. Давала собі рік – хотіла заробити грошей і повернутися, проте сталося не так, як планувала. Дівчина розповіла OBOZ.UA про труднощі і переваги життя за кордоном та чому з Ірландії вирішила переїхати до Австрії.
Ірландія
Спочатку я поїхала в Ірландію, оскільки непогано знаю англійську, буквально без нічого. З собою був паспорт та 300 доларів – всі-всі гроші, які в мене залишилися. З речей – велика сумка, рюкзак і все. Коли прилетіла, думала, що це тимчасово, у мене була мета – дати собі раду, просто психікою не поїхати, бо було дуже складно, планувала назбирати грошей і швидко повернутися додому. У результаті в Ірландії я працювала два роки.
Коли приїхала, десь тижнів два посиділа просто на виплатах, потім почала активно шукати роботу. Нас поселили безплатно як біженців – кілька чоловіків укладали контракти з владою Ірландії й селили нас у будинки, через них я шукала підробіток, комусь допомагати з хатніми справами. Але вже місяця через півтора я працювала на фабриці.
В Ірландії клімат дуже складний, а нас поселили біля самого океану, тобто буквально з вікна було видно океан. Ну і погода відповідна – постійний вітер, дощ, кінець вересня і жовтень погода була жахливою, цілими днями дощ. У перші два тижні раз сходила до океану, подивилася, а потім просто сиділа в будинку, бо неможливо було вийти на вулицю через погоду. Інколи навіть мене підвозили власники будинків, де я прибирала, бо через погоду не завжди була можливість дістатися.
Коли влаштувалися на фабрику, два-три місяці ми їздили на роботу на велосипедах. Погода кращою не стала, похолодало до зими, дорога іноді замерзла, але в нас не було вибору. До фабрики було 8 кілометрів, ми жили в такому закутку, що ніхто з колег не жив поблизу, щоб міг підвозити машиною. Так і їздили по цій жахливій погоді 8 кілометрів туди й 8 назад. Дуже хотілося назбирати трохи грошей, тому що я і дівчата приїхали без грошей, було, якщо чесно, страшно, що буде далі. Всі розглядали це як тимчасову "акцію" і хотілося за той рік побільше відкласти. Але рік минув, війна не закінчилася, і стало зрозуміло, що вона не завершиться так скоро, як ми очікували.
За цей час дуже сильно погіршилось здоров'я через роботу на фабриці. Сама робота була неважкою, ми пакували упаковку, тобто ти просто стоїш 8 годин і пакуєш. Але 8 годин стояти – це фізично важко.
Ірландці ставилися до нас дуже добре, ми подружилися з колегами-поляками й українцями. Тобто якихось проблем не було, але сама робота... Я в Україні працювала на цікавіших роботах, і мені було складно уявити себе на такій роботі, а можливостей для розвитку і втілення своїх амбіцій в тому районі, де нас поселили, не було.
Плюс разом із фізичним здоров'ям через погоду й неможливість відволіктися погіршився і ментальний стан. У нашому районі ситуація не дуже сприятлива для молоді, тут класно жити пенсіонерам, а нам хотілося руху. Ірландія відома тим, що в неї дуже класно розвинена пабна культура. У них класні паби, там жива музика щоп'ятниці, смачно, але, по-перше, до того пабу нам ще треба було дістатися, а щоб доїхати, треба дочекатися автобуса, що за цих погодних умов не дуже приємно. По-друге, кілька разів так сходиш і воно набридає, а інших розваг немає.
Австрія
І я для себе почала думати, куди переїхати. За цей час в Україні була двічі, бачила, що немає зараз такої можливості повернутися, тому що навіть ті, хто залишився, були теж із нестабільною з роботою і гарантій стабільного доходу я не бачила, а ризикувати готова не була.
Спочатку думала переїхати до Дубліна, але кілька разів там була і для себе зрозуміла, що це все-таки не моє місто – воно не дуже безпечне, а клімат хоч і кращий, ніж у нашому районі, але мені не підходить.
Хоча загалом, підсумовуючи, можна сказати, що в мене дуже хороші враження про Ірландію, особливо про ірландців. Я раніше багато подорожувала, була в різних країнах, стикалася з різними людьми у всіляких ситуаціях, але ірландці у мене в топі найбільш доброзичливих націй. Вони настільки добрі, аж наївні. Завжди послухають, підкажуть, підтримують, щось порадять, чимось допоможуть за можливості. Вони дуже відкриті й загалом українців сприйняли дуже позитивно в плані підтримки, яку нам давали.
Вирішила переїхати до Австрії. У Відні я вже майже три місяці. Переїзд для мене був дуже-дуже стресовим, тому що я переїжджала сама і в мене тут нікого немає, до того ж німецькою я не говорю. Мову вчити почала, але це складний процес, бо почала з алфавіту. Хоча особливих проблем не відчула, тут люди переходять на англійську, коли я говорю, що не знаю німецької.
З роботою мені пощастило, знайшла дуже швидко, ще й в офісі. Всі українці, яких я тут знаю, кажуть, що це дуже велика удача, тому що зазвичай дуже складно знайти таку роботу, особливо без знання німецької мови. Це не закономірність, просто я опинилася в потрібному місці в потрібний час.
Але, наприклад, із житлом мені не пощастило так сильно. Якщо роботу я знайшла буквально в перший місяць, то помешкання – лише десь через півтора місяця після приїзду. Тобто півтора місяця я жила в хостелі з іншими людьми, з обмеженим набором речей, тому що весь мій багаж був в іншому місці, я не могла його забрати до хостела. Зранку вставала у свої хостельній кімнаті з п'ятьма іншими людьми, там були і жінки, і чоловіки різного віку, збиралася і йшла в офіс.
Коли знайшла житло, вже трошки видихнула, але це було дуже складно, в Австрії це надто стресовий процес, було багато відмов. Я приїхала на початку вересня, якраз коли всі студенти приїжджають і попит був шалений. Власники самі обирали, кого заселяти.
Після того як я пожила далеко від цивілізації, мені б хотілося, навпаки, вже якогось руху, розвитку, кудись ходити, спілкуватися з людьми, знайомитися, шукати українське середовище, знайомитися з місцевими. Психіка не дуже витримує такий спосіб життя, який в мене був в Ірландії.
Мені дуже бракує відчуття, що ти вдома, ти свій. Хоч би яка привітна була країна, вона не може цього дати. У мене в Україні залишаються батьки, вони вже старші, тому не розглядають для себе можливість виїхати, не хочуть жити в іншій країні. І, звісно, мене турбує, що буде далі, тому що вони стають старшими, а як воно буде, я не знаю.
Мені б дуже хотілося повернутися, але станом на зараз я, на жаль, не бачу для себе такої можливості. Зараз в Україні я не зможу бути впевненою у своєму майбутньому. Зараз це для мене мрія...