Як виглядають "мертві" села причорнобильської зони. Фоторепортаж

Відселені й зняті з обліку, деяких уже немає на Google-карті. Ще не зона відчуження, хоча останнє давно опанувало цією місцевістю, зате обов'язкового виселення. Для когось втрати, біль і спогади, але для більшості уже тільки враження – села Народиччини на Житомирщині, жителі яких через аварію на Чорнобильській АЕС у 1986 році змушені були покинути домівки.

Після 35-ї річниці трагедії ми побували у причорнобильській зоні й розповідаємо в матеріалі OBOZREVATEL, як нині тут виглядають деякі "мертві" населені пункти – Великі Кліщі, Лозниця, Роги, Любарка, Северівка, Малі Кліщі, Шишелівка і Звіздаль із однойменною річкою (щоб подивитися фото, доскрольте новину до кінця).

З усіх районів Житомирської області Народицький найбільше постраждав від аварії на ЧАЕС. До зони гарантованого добровільного відселення потрапили понад пів сотні сіл і навіть райцентр, ще частину віднесли до зони посиленого радіоекологічного контролю. Проте повністю відселили лише 18 і ще деякі – частково. З часом приблизно в десять сіл жителі повернулися, як самосели, нині в кожному проживає менше ніж 20 осіб, які займаються переважно сільським господарством. Ті хутори, що ближче до трас, мають хоч якесь автосполучення із більшими населеними пунктами.

У тих селах, де вдалося побувати нам, сьогодні хати покрилися чагарником, вросли в землю і порожніють без надії дочекатися своїх господарів, які виїхали, щоб врятуватися від радіації. Що не забрали колись власники, те вивезли люди із найближчих жилих населених пунктів, мародери чи "сталкери" з металошукачами. У будинках розібрано навіть пічки, майже з усіх дахів знято шифер.

Давно асфальтована дорога, що вже поросла травою та мохом і відвикла від коліс автомобіля, веде повз густий ліс і безлюдні п’ять колишніх населених пунктів (кажуть, у Лозниці та Любарці ще проживає декілька людей) до шлагбауму на поліцейському КПП у Малих Кліщах. Далі дозволено їхати тільки за перепусткою, шлях ще вужчий і завалений деревами – якщо не взяти бензопилу, то автомобілем і не проїдеш.

За Шишелівкою перехрестя на Малі Міньки ліворуч і Звіздаль праворуч. Там же червоний гранітний пам'ятник із ледь розбірливим написом про те, що на цьому місці восени 1921 року "котовці" розгромили "велике угрупування "білобандитів" (так фальсифікували історію, і що цікаво – стелу встановлено до 70-річчя "жовтневого" перевороту, тобто вже після Чорнобиля, у 1987-му).

Це сумно відоме місце, де потрапили в оточення до 900 бійців армії УНР під командуванням генерала-хорунжого Юрія Тютюнника: щонайменше чотири сотні загинули в бою тут, решту, взятих у полон, через п'ять днів розстріляли в селі Базар (там про трагедію нагадує великий меморіал із похованням 359 вояків).

А у селі з казковою назвою і теж трагічною історією Звіздаль від багатьох тамтешніх споруджень залишився лише фундамент, похилилися, але ще стоять зупинка, їдальня, будинок культури і клуб. Останні, правда, без вікон, дверей, даху, всередині вже поросли дерева.

У комірчині клубу поряд із кінобудкою – наочна агітація, розкидано декілька книжок і журналів, репертуарний збірник, п'єса і "поради від совєтів" щодо розбудови та покращення. Його запровадити не встигли, в 1991 році маленьке поліське село із більш як 300 мешканцями, як і решту сусідніх, зарахували до когорти "мертвих". Хоча в офіційно нежилому Звіздалі ще десь до 2018-го проживало стареньке подружжя, яке повернулося додому після виселення.

Те, що сюди часом ще заїжджають люди, видно за декількома впорядкованими могилками на кладовищі й навіть слідами від куль у розбитих шибках. Тут так само вулиці перетворилися на стежки, руїни домівок колишніх жителів ледь проглядаються через хащі.

А що збереглося і встояло попри час і дію погодних умов, принаймні так було ще три роки тому, те торік знищила вогняна стихія, лишивши за собою обшарпані повалені дерева, печища від дерев'яних і обриси стін від цегляних будинків. Під ними дозиметр фонить на 70 мкР/год.

Довкола красиво – незаймана природа, сонце виблискує на розлитому ставку-пожежній водоймі в рівень дороги, життєрадісно цвірінькають птахи. Але з кожним поривом вітру і скрипом гілок на деревах стає моторошно і сумно водночас... Поліцейський на КПП, батюшка біля церкви в Любарці з помічником і декілька приїжджих на кладовищі там же – єдині люди, які трапилися на шляху.

У Великих Кліщах просто при дорозі збереглася маленька дерев'яна православна церква Святого Архангела Михаїла. Жителі села, коли повністю виїжджали, забрали іконостас, а двері залишили відчиненими. Храм досі без замка і туди заходять усі, хто хоче помолитися. Попри рвучкий пронизливий вітер надворі, всередині панує дивна тиша, і час ніби завмирає. Як завмер давно у селах, що залишилися позаду шляху. Попереду вже звичні, подекуди з такими ж покинутими хатами, але там принаймні ще є якась цивілізація і життя.

Як повідомляв OBOZREVATEL, сьогодні в Україні діляться планами перетворити Чорнобильську зону відчуження на територію відродження. Нині там взялися за ремонт центральних доріг, думають, що робити з дахом готелю "Полісся" у Прип’яті, оскільки взимку він тріснув через великий снігопад. Детальніше про те, чим зараз живе Чорнобильська зона, – дізнавайтеся з нашого матеріалу з фото й відео.