"Я мрію у себе в Севастополі встановити український прапор": журналістка Софія Староконь розповіла про життя на війні

7 хвилин
11,0 т.
'Я мрію у себе в Севастополі встановити український прапор': журналістка Софія Староконь розповіла про життя на війні

Журналістка Софія Староконь уже четвертий місяць перебуває на фронті. Вона кримчанка, яка фактично змушена була залишити острів після того, як Росія окупувала Крим. З початком повномасштабного вторгнення дівчина шукала нагоди потрапити до армії. Тепер мріє про те, що настане час, коли вона з українською армією увійде до Криму та встановить український прапор у рідному Севастополі.

Відео дня

Докладніше про це читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України.

''Я мрію у себе в Севастополі встановити український прапор'': журналістка Софія Староконь розповіла про життя на війні

– Софіє, наскільки я розумію, ви родом із Криму, але вже кілька років як поїхали звідти, чому?

– Я проукраїнська кримчанка. Ще зі школи я бастувала проти російської мови, не ходила на ці уроки, зривала, хуліганила, лаялася з учителями. Особисто мені вона здавалася зайвою. Навіщо мені, громадянці України, непопулярна у світі мова? Російською не писалися програми, знання цієї мови не було необхідністю. Потім я почала всерйоз вивчати історію і дізналася, що Росія взагалі ворожа до України протягом сотень років.

У березні 2014-го я залишила острів, оскільки мені почали погрожувати за мою відкриту проукраїнську позицію. Знала б Сенцова, то почала б воювати проти окупантів інакше. Досі шкодую, що не зробила нічого. Наприклад, чаю з миш'яком.

''Я мрію у себе в Севастополі встановити український прапор'': журналістка Софія Староконь розповіла про життя на війні

У 2015-му вперше приїхала додому. Це було жахливо – з одного боку, я дуже люблю свій дім. Крим для мене – рай, місце сили, там моя душа, там відпочиваю і живу я. Але приїхавши, я зрозуміла, що все вкрадено. Кожен листок на дереві.

Все місто знало, що я агресивно проукраїнська. Я виступала за Майдан. На той момент я не знала, що я не одна така у Криму. Просто проукраїнським кримчанам треба було тоді ще триматись разом.

– Ви журналістка, у яких виданнях ви працювали?

– "Газета по-українськи", OBOZREVATEL. Колись працювала на "Суспільному". Переважно все, що я писала, було пов'язане з війною, з російським вторгненням із 2014 року. Висвітлювала тему Криму, бо про неї забували, усі ці роки Крим намагалися винести за дужки. Але треба було про нього нагадувати постійно. Я намагалася це робити.

– 24 лютого. Яким цей ранок став для вас, пам'ятаєте?

– Я цей день добре пам'ятаю. Це смішно, я свою війну майже проспала: переплутала вибухи із роботою ліфта. Тільки коли все це стало голосніше та ясніше, я зрозуміла, що це війна. Тоді я мешкала під Києвом. Прокинувшись, я дуже грубо і сильно лаялася, бо нещодавно влаштувалася на нову роботу в одну з громадських організацій, залишався тиждень до зарплати, у п'ятницю мені мали встановлювати шафу... Усі плани рухнули. Ось так якось. Відразу почали панікувати люди, робити якісь дурні дії. Я зрозуміла, що якщо я зараз запанікую, то почнуться проблеми. Я намагалася привести до тями і повернути зв'язок із реальністю тим, хто був поруч зі мною.

''Я мрію у себе в Севастополі встановити український прапор'': журналістка Софія Староконь розповіла про життя на війні

Заспокоювала та розповідала, як виглядає окупація, говорила, що всі ми перебуваємо у порівняно безпечному місці. Змінювала вміст кошиків, наповнюючи їх адекватнішими продуктами, розрахованими на довге зберігання.

Потім мій колишній хлопець відправив мене в підвал. І я почала думати про те, щоб вирушити на цю війну. Це моя війна, як кримчанка я мушу на ній бути і воювати. Я воюю зараз не лише за Україну, а й за власний дім. Та давно треба було це зробити.

Ми дуже сварилися, бо я хотіла піти в ТрО, вирушити в поліцію, взяти зброю. Хлопець був проти, зрештою переконав мене в тому, що мій обов'язок писати, хоча мені здається, що в окопі від мене користі більше.

– Але ви собі вирішили, що ви все-таки на фронт підете. Як це сталося, ви вирушили до військкомату?

– У ТрО мене не взяли. У військкоматі мене теж не дуже хотіли приймати. Дівчинка, худа, говорили, що мені там не місце. Знайомі переконували, що від моєї роботи журналісткою в тилу буде більше користі. Я не сперечаюся, журналістика завжди корисна. Це і фіксація воєнних злочинів, і робота із свідками цих злочинів, оприлюднення інформації. Але мені хотілося воювати. Я не бачила себе у тилу.

У результаті знайшлася бригада, яка захотіла мене взяти до себе, поки що т. в. о. пресофіцера. Тож із вересня я тут. Може, я ще вмовлю, щоб мене відпустили воювати фізично.

– Де ви зараз перебуваєте, якщо можна це говорити?

– Я не уточнюватиму, скажу, що це Донецький напрямок.

''Я мрію у себе в Севастополі встановити український прапор'': журналістка Софія Староконь розповіла про життя на війні

– Який вигляд має місцевість, де ви перебуваєте?

– Все це насправді виглядає не так, як ми собі малюємо. Набагато гірше. Весь мій сектор – це суцільний біль. Зруйновані будинки, дитячі садки та школи. Зруйновані життя людей. Постійний обстріл касетними снарядами, фосфорними бомбами.

У деяких населених пунктах ні світла, ні тепла. Люди, які морально не можуть залишити своє житло. Залишилися покинуті люди похилого віку, які ламають гілки для того, щоб розвести багаття або зігрітися. Голодні, немиті діти, що сидять у підвалах. Війна – це горе. Багато горя.

– Чи вистачає там зрадників?

– Скажу так: тут вистачає і наших проукраїнських людей, і зрадників. Є люди, які допомагають ЗСУ, проклинають Росію і чекають на перемогу. Одна жінка розповідала мені про те, як вони збирали на будинок для сина і ніяк не могли закінчити будівництво через росіян. Вона дуже радіє новинам про чергову "бавовну" в Рашці. Але є й зрадники. Ми читаємо новини та чудово розуміємо, що і в тилу вони є. Когось знайшли, а когось поки що шукають. Воно завжди було, є і буде. Але читати, як розвідка знайшла чергового зрадника, – приємно.

– Чи доводилося вам стикатися з ґендерною нерівністю? Ставлення до дівчини, жінки на війні.

– Ні. Може, у когось інакше, але в моїй бригаді цього немає.

– Ви кримчанка, чи хотіли ви коли-небудь увійти на півострів разом із українськими військами? І що б насамперед ви там зробили?

– Так, дуже хочу. Я як військовослужбовець ЗСУ мрію у себе в Севастополі встановити український прапор. Я мрію стягнути і спалити цей чортовий триколор, який зламав моє життя.

''Я мрію у себе в Севастополі встановити український прапор'': журналістка Софія Староконь розповіла про життя на війні

– Як ви вважаєте, чи станеться те, що ми все-таки увійдемо до Криму, повернемо півострів?

– Крим ми повернемо. Як – залежить від обстановки на фронті, слабкості Рашки. Але ймовірність силового визволення велика, бо нас обстрілюють із цієї території. В нас іншого вибору немає. Це буде важка операція, легкої прогулянки не буде. Вони там вісім років окопувалися. Ситуація там залишається складною через багаторічне переселення росіян на півострів, але я впевнена, що ті, хто чекає на Україну, допоможуть нам. Питання в тому, що буде далі з колаборантами, окупантами та зрадниками.

– Чи багато дівчат, молодих жінок зараз на війні. З ким вам доводилося зустрічатись? Яких професій, ким вони були раніше?

– У моїй бригаді є жінки, але вони кадрові військові. А так я знайома і з маркетологами, з піарницями, фармацевтами, лікарями – усі, хто, як і я, зміг пробитися і тут служать. Військова служба вже давно не є чоловічою професією.

– Чи думали ви, чим займетеся після війни? Чи повернетеся до журналістики, чи залишитеся в армії?

– Я думаю про це щодня. Я всю свою молодість присвятила війні. Спочатку інформаційній, тепер уже фізичній. І я серйозно обмірковую, чим я буду займатися. І з кожним звільненим сантиметром нашої землі це питання для мене стає дедалі актуальнішим. Українська армія тепер буде досить цікавою структурою, вона дуже змінюється. Від совкового жаху майже не лишилося й сліду.

''Я мрію у себе в Севастополі встановити український прапор'': журналістка Софія Староконь розповіла про життя на війні

– Як ваші близькі та рідні поставилися до того, що ви пішли на фронт?

– Вони знають про це і ставляться вкрай негативно. Вони бояться за мене. Мамі дуже не хотілося, щоб я була військовою, поки я навчаюся в університеті. Вона навіть відмовилася допомогти мені сплатити військову кафедру. Коли я призивалась, був скандал. Але в мене своє життя, у них своє, і ніхто не має права диктувати мені, як жити. Я так вирішила, і так воно і буде. Я нещодавно була у Києві, мене обіймали не лише рідні, а й друзі, подруги, знайомі.

– Якими у вас були відчуття, коли ви вперше потрапили на фронт?

– Ми з вами журналісти, і в мене 100% професійна деформація. Зняти, провести інтерв'ю, знайти ракурси, зробити багато хороших фотографій. Розгубленість заважає журналістській роботі.

– А ви пишете для себе, ведете якісь нотатки? Може, потім книжку напишете?

– На початку повномасштабного вторгнення був момент, якщо ви пам'ятаєте, коли цілий тиждень не було новин. І я помітила, що ті, хто мене оточують, починають хвилюватись, шукати якусь нову інформацію. І я почала писати новелки про те, як ЗСУ ліквідують росіян. І давала їм читати. Це допомогло. Люди зрозуміли, що бої йдуть, а орки дохнуть так чи інакше, усвідомили, що інколи інформаційна тиша необхідна, навчилися відрізняти старі відео від нових.

А потім сенс у новелах відпав, бо пішли хороші новини та свіжі відео.

– Софіє, що для вас зараз найважливіше і за чим ви зараз сумуєте?

– Найважливіше на фронті – це знати, що твої близькі у безпеці. Мені важливо знати, що всі мої живі та здорові. А сумую я за Кримом. Я сумую за тим минулим життям, у якому був мир, хоч і розумію, що його і не було, Росія з проголошення нашої незалежності вела проти нас активні військові дії, щоправда гібридні.

Що хорошого тут – звідси нашу перемогу видно, ти її навіть відчуваєш.