Відео дня
"Я їду додому, мені треба вікно зачинити": біженка в Іспанії розповіла, чому весь час шукає привід приїхати в Україну
Олена Павленко з двома маленькими доньками виїхала з Миколаєва за кордон у перші дні повномасштабного вторгнення. Жінка більше року блукала Європою, вишукуючи країну, де б могла без проблем продовжити лікування молодшої донечки, у якої вроджена вада серця. Зупинилася на Іспанії. Каже: це країна безтурботних і привітних, хоч і небагатих людей. Як вдалося влаштувати своє життя далеко від дому, чим привабила саме Іспанія та чи планує повертатися в Україну, Олена розповіла OBOZ.UA.
Вибір країни за доступністю медицини
Ми одразу шукали країну, де б могли обстежити Інді, це моя молодша донька. Ми мали запис до лікаря на обстеження якраз на 24 лютого 2022 року, і, звісно, ми не потрапили. Я рятувала дітей від війни, виїхали ми дуже швидко. Спочатку в Румунію. Тому, коли нас у Бухаресті в перші дні підхопили волонтери та запропонували поїхати в Португалію, оскільки там були приватні клініки, де можна пройти необхідне обстеження, ми погодились. Майже рік ми лікувались там, а потім почали їздити по Європі, хотіли знайти найкращий для нас варіант.
Перше, на що звертали увагу, – це медицина. У більшості країн Європи медицина працює так: якщо ти сам прийшов у лікарню, а не тебе екстрено госпіталізували, то ти здоровий і лікувати тебе просто не будуть. Якщо, наприклад, у дитини якісь є проблеми – атопічний дерматит, або алергія на якийсь продукт (на який саме, ти не можеш зрозуміти), або якась хронічна хвороба – ніхто це не лікує, це все дрібниці, воно якось пройде, все нормально. До того ж у Німеччині, Австрії, Швейцарії, Данії – дуже вимогливі та суворі правила.
А для мене це було принципово, тому і вибирали між Португалією та Іспанією, де хоч не одразу, але потрапити до лікаря було можна.
Без виплат та контролю
Зупинилися на Іспанії. Тут немає жодних виплат, фінансової допомоги, житло біженцям не надають, тому і контингент тут трошки інший. Нема тих, хто шукає якусь вигоду, щоб заробити на цій допомозі. В Іспанію приїжджають ті, хто розраховує лише сам на себе. Тому, в принципі, тут не дуже багато українців: всі, кому потрібна фінансова допомога, – в Польщі та в Німеччині. В Іспанії переважно фрилансери, ті, які мають можливість заробляти онлайн.
По суті, тут тебе ніхто не контролює, виплат немає, тому хочеш – роби документи, хочеш – не роби.
Але тут є свої дурнуваті правила. Наприклад, не можна їздити за кермом у літніх шльопках, не можна їсти за кермом, не можна висувати лікоть з вікна, не можна бути в окулярах, за це все – штраф. Але поліцейські тут не шукають до чого доколупатися. Якщо ти вже геть щось порушуєш, якщо створюєш аварійну ситуацію, тоді так. Тобто правила є, але вони лайтові.
В Іспанії всі передусім відпочивають, насолоджуються життям, ніхто нікуди не поспішає. Є компанії, які взагалі тестують перехід на 4-денний робочий тиждень, бо 5 робочих днів – це вже багато для них, треба 4, все тільки для комфорту. Хоча це, в принципі, одна з найбідніших країн Європи за рівнем доходів. І з роботою тут не дуже.
Комфортна, але небагата країна
І ще одна велика проблема – житло коштує дуже дорого, а зарплати маленькі. Наприклад, середня вартість оренди житла по Валенсії, не з віп-дизайном – це десь 1000-1500 євро в середньому. А так і до 4-5 тисяч доходить, якщо класний ремонт і хороший район. А середня зарплата в іспанців – це 1100-1300 євро. І вони живуть найчастіше з батьками або групою друзів у декількох кімнатах.
Тут завжди всім, абсолютно всім раді, неважливо, з якої ти країни, неважливо, який в тебе дохід. Якщо ти посміхаєшся, тобі теж завжди посміхаються у відповідь. В Іспанії за рахунок цього дуже комфортно. Це помітно, коли ти приходиш в ЖЕКи, водоканали, в банк, коли ти не знаєш мову, а англійською вони майже ніхто тут не говорить, і ти починаєш пояснювати "на пальцях". Іспанці в таких випадках не нервуються, навпаки, збираються майже всі співробітники і намагаються зрозуміти, що треба, як допомогти.
І в школах це дуже сильно помітно, коли приходить нова дитина. Каміла довго не могла наважитись піти. Ми дуже прискіпливо обирали школу, щоб не було там сумнівного контингенту.
Коли мала пішла просто подивитись перший день в школу, вона була дуже задоволена, бо всі до неї підбігали: "Овва, клас!", "Звідки ти? Овва, з іншої країни, круто!". Всі усміхнені, всі граються, немає негативу, хоча за віком вони вже майже підлітки. Все було максимально м'яко, і от коли почались літні канікули, Каміла дуже засмутилася, каже: "А що мені тепер робити? Там же всі мої подружки". І це дуже класно, коли настільки комфортно дитині в школі.
Роботу українцям тут знайти важко
Працевлаштуватися тут складно. Є великі міста, в яких, в принципі, вся робота і сконцентрована. Щоб влаштуватися, необхідні профільні знання або хоча б знання мови, ну і, звичайно, є кафе, ресторани, прибирання. Або є невеличкі міста поряд з великими і там багато заводів, ферм, полів, збори апельсинів, полуниці, черешні. Але у світі дуже багато іспанськомовних країн, тому сюди приїжджають аргентинці, бразильці, марокканці, дуже багато людей, які готові працювати за копійки і які вже знають іспанську і мають привілеї через це. Тому наші, в принципі, неконкурентноспроможні. Українцям тут знайти роботу дуже важко.
Жити тут буде важко, якщо в тебе немає якоїсь дистанційної роботи, нема свого заробітку або пасивного доходу. Я спочатку хотіла продовжувати займатися фотографією і тут, але, по-перше, це було важко, оскільки немає знання мови, а по-друге, важко морально: як знімати love story, якщо я вся в сльозах, бо рідний Миколаїв вчергове бомбили? Тому це була провальна ідея. І я почала шукати якісь курси. Спробувала крипту і ІТ.
ІТ мені якось не зайшло, нудно і незрозуміло все. З криптою було так само незрозуміло, але не було нудно, було багато варіантів, багато можливостей спробувати заробити. Розібралася, і стало непогано виходити. Посипались прохання від друзів "розкажи в двох словах". В двох словах крипту не поясниш, тому так з часом в мене з'явився свій базовий мінікурс про крипту. Зараз вже йде третій потік.
"Я їду додому, мені треба вікно зачинити"
Дуже сумую за людьми, щоб, як до війни, зібратися великою компанією друзів. Цього дуже не вистачає. А в Миколаїв намагаюся приїжджати якомога частіше. Навіть малим тут лікарів знайшла, щоб кожні три місяці мала приїхати як привід.
Перший раз я приїхала у квітні 2022 року. В нас був вибух на районі, і відчинилось вікно вдома. Кажу: "Окей, я їду додому, мені треба вікно зачинити". А тоді русня була під самим Миколаєвом, прильоти щохвилини. Оце було страшно і дуже важко морально. А потім, коли відігнали наші русню від Миколаєва, відбили Херсон, стало видно, як місто оживає. Ти приїжджаєш і кожного разу бачиш, що там краще. Відкриваються нові кафе, магазини.
Дуже хочеться думати, що в Україну я з дітьми повернуся. На сьогодні дуже сильно зупиняє, окрім війни, що, наприклад, у Миколаєві немає нормальної води. І психологічний момент – тут вже звикли, довго на одному місці, дитина в школу пішла, вже все зрозуміло. А дома виходить, що знову з нуля.
Але коли війна закінчиться, в місті та в країні все налагодиться, варто повертатися. Навіть зараз в Україні, я вважаю, є абсолютно все – онлайн-банкінг, державні послуги онлайн, будь-які послуги в принципі, консультування. Усе швидше, все простіше, більше можливостей.
Якби не війна.