Блог | Волонтерство як психотерапія: чому допомога іншим зцілює від власної травми війни

Війна – це завжди травма. Не лише для тих, хто безпосередньо бачив жахіття обстрілів та руйнувань, а й для всіх нас – людей, чий звичний світ розколовся на "до" і "після". Ми всі так чи інакше переживаємо симптоми колективної травми: страх, тривогу, безсоння, відчуття безпорадності та безнадії. І хоча ці реакції є нормальними в ненормальних обставинах, вони серйозно позначаються на нашому психологічному благополуччі та здатності рухатись далі. Але чи є спосіб не лише пережити цю травму, а й знайти в ній джерело зцілення та сили?

Виявляється, один з найдієвіших шляхів подолання власного болю – це допомога тим, кому ще гірше. Волонтерство під час війни стає не просто доброю справою, а й потужною психотерапією для самих волонтерів.

Здавалося б, парадокс: як можна загоювати власні рани, постійно стикаючись із чужим стражданням? Як можна знаходити сили на підтримку інших, коли ледве тримаєшся сам? Але саме в цьому і полягає прихована мудрість нашої психіки. Коли ми дозволяємо собі відчути біль та потреби іншої людини, коли ми діємо заради когось – ми мимоволі трансформуємо і власний досвід. Фокус уваги зміщується із нескінченного прокручування власних страхів та втрат на конкретні дії та їхній сенс. А це вже величезний крок до зцілення.

Пригадаймо ієрархію потреб за Маслоу: в основі піраміди лежать базові фізіологічні потреби та потреба у безпеці. Здавалося б, під час війни ми всі "застрягаємо" на цих перших щаблях, намагаючись вижити фізично й психологічно. Але, парадоксально, саме в екстремальних ситуаціях потреби вищого порядку – в належності, визнанні, самореалізації – можуть виходити на перший план. Бо коли світ навколо руйнується, саме відчуття власної потрібності, причетності до чогось більшого, здатності впливати на реальність стає рятівним колом, що витягає нас із безодні відчаю.

Волонтерство під час війни – це спосіб реалізувати ці вищі потреби попри та всупереч травмі. Коли ми допомагаємо евакуювати людей із гарячих точок, збираємо гроші на гуманітарку, плетемо маскувальні сітки для армії – ми відновлюємо зв'язок із власною людяністю та гідністю. Ми нагадуємо собі, що здатні не лише страждати, а й співпереживати та підтримувати. Що наші дії мають вагу та цінність. І це вже саме по собі цілюще.

Але волонтерство зцілює нас і на більш глибокому, я би сказала, майже духовному рівні. Річ у тім, що травма – це завжди про розрив зв'язків: із собою, з іншими людьми, зі світом як чимось надійним та сповненим сенсу. Війна руйнує нашу віру в добро, в людяність, в те, що наші зусилля важать та не марні. І саме через допомогу іншим ми можемо відновити ці зв'язки – спершу з конкретними людьми, а потім і з життям як таким.

Кожна зустріч волонтера з тими, кому він допомагає – це маленьке диво поєднання, перемога емпатії над байдужістю, довіри над страхом. Коли ми бачимо вдячність в очах людей, чуємо їхні історії виживання та стійкості, ми мимоволі підживлюємось цією силою духу, цим теплом людських сердець. І тоді власна травма перестає бути всеохоплючою темрявою, в ній з'являються просвіти – моменти віри, надії, сенсу.

Цікаво, що з точки зору нейробіології, волонтерство активує в нашому мозку ті ж ділянки, що й медитація співчуття. Коли ми щиро співпереживаємо іншій людині та прагнемо їй допомогти, запускається каскад процесів у префронтальній корі, мигдалеподібному тілі, острівцевій частці. Ці зони відповідають за емпатію, емоційну регуляцію, відчуття зв'язку та задоволення від турботи про інших. По суті, співчуття до іншого – це форма співчуття до себе, адже ми всі взаємопов'язані.

Звісно, волонтерство під час війни – це не лише про радість та духовні осяяння. Це ще й про виснаження, вигорання, вторинну травматизацію – стани, з якими рано чи пізно стикається кожен, хто працює з людьми в екстремальних умовах. Тому так важливо, щоб волонтери не забували й про власні базові потреби – в безпеці, відпочинку, відновленні сил. Інакше їхній душевний резервуар спорожніє і допомагати іншим стане просто нічим. Але якщо піклуватись про себе та дозволяти собі приймати підтримку, волонтерство може стати надзвичайно потужним терапевтичним досвідом. Бо воно повертає нас до власної суб'єктності, до відчуття, що світ не безнадійний, що в ньому є місце для співчуття та взаємодопомоги. А це відчуття – найкращі ліки від травми безсилля та самотності, яку породжує війна.

Ось кілька порад для волонтерів, як не втратити себе, допомагаючи іншим:

Перш за все, будьте чесними з собою щодо власних можливостей та обмежень. Не беріть на себе більше, ніж здатні подужати без шкоди для себе. Гігієна співчуття – це про баланс між "давати" та "отримувати".

По-друге, практикуйте міндфулнесс – вміння бути тут і зараз, помічати свої тілесні відчуття, емоції, потреби. Часто співчуття до інших починається зі співчуття до себе, із навички бути уважним та дбайливим до власних станів.

Не забувайте ділитися своїми переживаннями з тими, кому довіряєте – рідними, друзями, колегами-волонтерами, психологами. Травма загоюється через розповідь та прийняття, а не мовчання.

Шукайте сенс у тому, що ви робите, але не прив'язуйтесь до результату. Ваша цінність – у самому намірі творити добро, незалежно від масштабів чи негайного ефекту.

І нарешті – вірте в одужання, своє та колективне. Кожен ваш акт співчуття та допомоги – це вже перемога життя над руйнуванням, людяності над дикунством. Те, що ми здатні піклуватись одне про одного навіть у пеклі війни – це диво, яке повертає надію.

Тож якщо ви зараз волонтерите або тільки думаєте про це – знайте, що ви не просто робите добру справу. Ви ще й даруєте собі ліки від власного болю та відчаю. Ви відновлюєте зв'язок із власною силою та гідністю. Ви вплітаєте нитку своєї історії в полотно нашої спільної стійкості та незламності.

І хто знає – можливо, саме з безлічі цих ниток взаємодопомоги та підтримки зрештою виросте нова тканина нашого буття. Буття, де є місце для болю, але немає місця для байдужості. Де є травми, але є й співчуття, здатне їх зцілити. Де ми всі – і ті, хто потребує допомоги, і ті, хто її надає – вчимося бути людьми навіть у найбільш нелюдських обставинах.

І ця наука людяності, ця мудрість серця, ця звичка простягати руку тому, хто поруч – можливо, саме вони стануть найтривкішим фундаментом нашої країни після перемоги. Країни, де ніхто не залишається на самоті зі своєю бідою. Де горе ділиться навпіл, а радість – помножується на всіх. І де кожен - трохи волонтер: і для іншого, і для себе.