Відео дня
Волонтер зі США: в Україні – колосальні зміни, навіть не сумнівайтеся!
Майдан, а згодом і війна в Україні стали тим поштовхом, що змусив українців у різних куточках світу ще більше згуртуватися і згадати про те, що навіть вдалині від батьківщини вони залишаються частинкою української нації. Тож діаспоряни зробили свій величезний внесок і у забезпечення української армії, і у справу порятунку тяжко поранених захисників України.
Організація United Help Ukraine - одне з об’єднань українців за кордоном - нины налічує всього близько 30 українців. Але вони вже 4 роки чим можуть допомагають наблизити нашу спільну перемогу у війні.
Юрій Янковський, який переїхав до Америки ще в далекому 1992, році був одним із засновників United Help Ukraine на початку 2014-го. Про те, чим і як може допомогти – і допомагає – Україні ця організація, які найразючіші зміни в Україні помітні зі сторони, про війну очима діаспорян і про те, як можна покращити країну завдяки волонтерам, Янковський розповів в інтерв’ю "Обозревателю".
- Юрію, з чого для вас почалася історія з United Help Ukraine?
- Ще 23 листопада 2013 року, за день до першого масового зібрання в Україні, ми, українці Вашингтону, вийшли на стихійний мітинг під українським посольством. Воно, до речі, за часів Януковича було для нас закрите.
Після цього ми проводили у Вашингтоні багато різних мітингів. Але на якомусь етапі стало зрозуміло: цього замало. Треба робити ще щось. Так ми створили організацію United Help Ukraine.
- "Робити щось" - про що саме мова?
- Від самого початку війни на сході ми почали купувати і передавати в Україну спершу QuikClot (сучасний кровоспинний засіб – Ред.), потім інші медикаменти, медичні пакети, одяг для бійців…
Але певний прорив у нашій діяльності стався тоді, коли в Америку прибула група бійців, щоб пройти програму відновлення і реабілітації. В тій групі був Сашко Косолапов з "Айдару", Вадим Свириденко, Ігор Гордійчук, Вадим Мазніченко…
- Ви мали стосунок до організації цієї програми?
- Ця програма була організована американським і українським урядами. І вона коштує дуже дорого – думаю, не менше мільйона доларів на реабілітацію одного бійця. Українців приймали у найкращому військовому госпіталі у Штатах. США фінансували їх реабілітацію, а Україна сплачувала за проживання хлопців на території цієї бази.
А ми підтримували хлопців морально. Пам’ятаю, коли вони тільки приїхали, ми вивезли їх на океан, який до того ніхто з них не бачив. Це була купа емоцій!..
І хлопці, які втратили руки чи ноги, реально вчилися жити заново. Проходили спеціальні спортивні програми, програми відновлення. І прогрес вражав.
Тоді ми загорілися ідеєю створити подібну програму спортивної реабілітації і в Україні.
- Вдалося?
- Поки ні, на жаль. Ми порахували, що на сезон для підняття такої програми нам потрібно від 60 до 100 тисяч доларів – сума, поки для нас непідйомна. Але ідею не залишили.
Але не було би щастя, так нещастя допомогло. У ході спроб реалізувати задум по спортивній реабілітації, ми познайомились з військовим медиком, героєм Іловайська полковником Стеблюком. І взялися спонсувати невеличкі програми сімейної реабілітації.
- Сімейної? Маються на увазі родини учасників АТО?
- Відновлення після війни потребують не тільки бійці, а й їх родини. І в Україні цим ніхто не займається. А Стеблюк взявся організовувати цю програму, ми збираємо кошти під неї – і відправляємо по 4-5 родин в Карпати або на море.
Головна умова: там вони ніби ізольовані від навколишнього світу, не мають ні телефонів, ні інтернету. Замість того разом з членами родини, з товаришами, з психологом бійці проходять певні програми, що дозволяють їм опанувати власним станом. А сім’ї заново пізнають свого батька і чоловіка, вчаться розуміти його, нового. Все це повертає в родину гармонію і довіру.
- Чому саме цей напрямок роботи вас зацікавив?
- Насправді, ми допомагаємо по різних програмах. Наприклад, купуємо якісь не дуже дорогі автомобілі для військових, що повернулися з серйозними пораненнями. А психологічна реабілітація – всього один з напрямків, який, до того ж, відносно недорого коштує. Тому зараз ми продовжуємо думати, як би розвивати спортивні програми для реабілітації поранених бійців.
Ми активно підтримуємо і участь українських героїв у марафоні морських піхотинців. Це величезний марафон, який щороку збирає у Вашингтоні близько 40 тисяч чоловік! І вже другий рік поспіль участь у ньому бере команда з України. Реальні герої приїздять і біжать.
Мені запам’ятався хлопець, у якого були важкі травми ніг і хребта, проблеми з зором. Він подав заявку на 10 миль – але пробіг повний марафон. Коли його запитали, сказав, що від початку збирався бігти 26 миль, але не хотів казати про це батькам, щоб не хвилювалися. Бо це реально надзвичайно важко.
Ну, якось так ми намагаємося допомагати…
- Скажіть, а коли і чому ви поїхали з України?
- Давно. Ще у 1992 році. Поїхав до США у відрядження на три місяці, знайшов там роботу – і вийшло так, що залишився.
- Скучаєте за батьківщиною?
- Скучаю. Але я не вважаю, що я далеко від України. У нас тут родичі, друзі. І я приїжджаю щонайменше двічі-тричі на рік, і по роботі, і просто погостювати.
- Ви маєте змогу порівняти Україну, з якої виїжджали, з сьогоднішньою Україною. Дуже змінилась наша держава, якщо дивитися зі сторони?
- Змінилася, звісно! І однозначно на краще!
Хоча, скажу вам, і Україна 1990-х була не такою вже поганою. Я тоді працював Інституті кібернетики - і ми першими запускали інтернет в Україні. Правда, щоб виживати, я мусив паралельно ще на одній роботі працювати, де платили в валюті. За зарплатою доводилося літати до Франції.
Я до того, що так склалося, що за один місяць я побував у Франції, Казахстані, Китаї і Україні. І тоді вперше зрозумів що Україна це розвинута європейська країна. Так, після Франції Україна виглядала досить пошарпано (не забувайте, мова йде про 1991-й рік). Але коли я побачив глиняні мазанки без електроенергії та глиняні ж “великі китайські стіни” Урумчі, то зрозумів що Україна має розвинуту інфраструктуру - і справа тільки в "косметиці".
Моя робота зараз пов’язана з проектами в різних сферах, здебільшого, в енергетиці. Нині маю контракти в Південній Америці, Чилі, Перу, Бразилії, Колумбії, Індії і на Карибських островах. Тобто я бачу світ, маю з чим порівнювати.
Читайте: "Тут було пекло, а тепер - Україна!" Як живе звільнене село на Луганщині
І хочу сказати, що Україна – це реально Європа. Навіть не сумнівайтеся. Якщо подивитися на місто Бангалор в Індії, на Боготу у Венесуелі чи на Ріо-де-Жанейро у Бразилії – Україна має розвинуту інфраструктуру, потужну індустрію, розвинутий хайтек, і не має тієї принизливої крайньої бідності і вражаючої нерівності між багатими та бідними.
- А Україна початку 1990-х і Україна сьогодні дуже відрізняється?
- Мені важко судити про Україну 1990-х, бо я поїхав, не заставши отой розгул бандитизму, який тісно пов’язують з цим періодом. Тому враження про ті часи у мене досить позитивні - як про період шаленої динаміки і небачених до того можливостей. .
Коли Україна зіткнулася з серйозними проблемами, я вже був у США, тому не можу судити, наскільки важко жилося тут. Але ті часи реально складно було скрізь. Східна Європа – Чехія, Болгарія, Польща, інші країни – вони реально зазнали проблем, падіння виробництва. Відновлення ж почалося десь наприкінці 1990-х. Воно було помітне і в Україні.
Читайте: До нас приходили і казали: ну що, пацани, в зрадники вас записали - звільнений бранець "ЛНР"
Зростання трохи збила криза 2008-09 років. Ну, і треба брати до уваги, що зараз в Україні йде війна з Росією – що не може не гальмувати розвиток.
Але не можна сказати, що нічого не видно. І я коли приїжджаю - бачу, що йде війна. Київ, який так сяяв і виблискував у 2011-12 роках, зараз перебуває у певному занепаді, який видно неозброєним оком. Але що поробиш – іде війна.
Але мені здається, що є позитивна динаміка.
- У чому, наприклад?
- Торік у опитуванні компанії Ernst & Young Україна несподівано виявилась країною з найбільшим рівнем корупції – за оцінками людей, що тут живуть. Людей запитували про їх ставлення до корупції і те, чи вони стикались з нею в своїй державі.
У 2013 році українці казали: ні, у нас немає корупції, не бачили її. А в 2016 вони зрозуміли, що це реальна проблем – і заявили про цю проблему вголос. Звідси і перше місце в Європі.
Читайте: В Україну через дірявий кордон гроші Росії валізами завозять - Мирослав Гай
- Але ж усвідомлення хвороби - це перший крок до одужання, вірно?
- Так, це крок до одужання. Люди починають розуміти, що у нас є проблеми і їх треба вирішувати. Значить, це реально. І це залежить від нас.
А мене масштаби корупції в Україні вражали. У США якби я навіть захотів, у мене не було шансу дати хабар навіть в один доллар. Тому коли у 2009-му я рік працював в Україні, мені було реально важко тут жити!
Якось в розмові зі знайомою з Сан-Дієго я поскаржився на все це. А вона відповіла: а ти хіба не знаєш – у нас в Америці теж корупція є! Я здивувався, бо за 15 років, що я прожив в США, чесно нічого не побачив. Кажу: ану ж розкажи?
А вона відповідає: я з півдня Америки, там народилася – і у нас тут менталітет нації, яка програла війну. Тому ми наші відносини теж будуємо як корупційні. Нам потрібно знати одне одного, спиратися одне на одного. Особливо у маленьких містечках на півдні Америки. Тому, - каже, - так, у нас є корупція.
І мені це порівняння – менталітет нації, що програла війну – дуже запам’яталося. І я подумав: пора би уже й Україні відходити від цього менталітету – і починати вигравати війни.
Читайте: "Коли мені поставили діагноз, батько почав пити та бити матір": історія киянина з важкою хворобою
- Можливо, так би й було, якби не повна байдужість значної частини суспільства до того, що відбувається зараз на сході України…
- Мені колись наводили цікаву статистику, що в Україні десь 1-2% населення – це корупціонери, які реально зжирають країну згори до низу, від міністра до двірника. Десь з 30% активних людей, які хочуть і можуть міняти країну. А решті глибоко плювати на все, окрім власних проблем.
- Ну, певно, це проблема не тільки України, а й будь-якої іншої держави загалом.
- Знаєте, мені все-таки здається, що в тій же Америці відсоток громадян з більш активною позицією – вищий. Це видно по тому, як люди ставляться до виборів. І там дуже розвинутий волонтерський, громадянський рух. Причому не тільки у допомозі бідним людям чи хворим дітям, а у всьому.
Зокрема, спорт в США – майже весь волонтерський. Батьки, родичі активно працюють у спорті без грошей, організовують спортивні змагання, тренування для своїх і чужих дітей…
Читайте: Павло Тука: Ми платимо страшну ціну за те, що 25 років не звертали уваги на загрозу Росії
У тих, хто тільки переїхав жити до Америки, подив викликають діти, що обходять будинки, збираючи кошти на різні шкільні програми. Перша реакція: хай йдуть працювати на якусь овочеву базу. Потім розумієш, що це частина виховного процесу – діти на практиці вивчають, як організувати і фінансувати якийсь соціальний проект.
- Але ж ми теж потроху рухаємося в цьому напрямку – в розвитку волонтерства як явища. І процес, що почався на Майдані, напевно, вже незворотній. Як гадаєте?
- Думаю, так. Волонтерський рух Україні зараз дуже потрібен. І дуже важливо, аби він розвивався не тільки в плані допомоги тільки військовим чи дітям, а поширювався і на інші галузі - спорт, науку, мистецтво.
В Індії, наприклад, зараз створили Національний інститут менторів. Це близько 200 центрів розвитку по всій країні, де волонтери (ментори)діляться з дітьми своїми знаннями в різних сферах. Безкоштовно.
Так чому би не переймати подібний позитивний досвід?
(Далі буде...)