Волонтер Нетьосов – про "кабмінівського підривника" і вибухи в мирних містах: Ми на межі катастрофи

22 лютого 2021 року, Чернівецька область. В одному з будинків Новодністровська пролунав вибух, унаслідок якого поранення отримала 51-річна містянка. Як з’ясували правоохоронці, вибух спричинила граната, яка належала 47-річному приятелю господаря квартири. Те, що постраждала лише співмешканка господаря, можна вважати щасливим випадком: надзвичайна подія трапилася в багатоповерхівці.

Відео дня

8 червня 2021 року, Харків. Конфлікт компанії молодих людей із 29-річним перехожим завершився вибухом: чоловік дістав і кинув гранату. У результаті постраждало 5 людей. Стан наймолодшого постраждалого, 16-річного харків’янина, медики оцінювали як середньої тяжкості.

16 липня 2021 року, Хмельниччина. Внаслідок вибуху невідомого пристрою постраждали шестеро людей, зокрема 4-річна дитина. Постраждалих госпіталізовано до Кам’янець-Подільської міської лікарні. Правоохоронці підозрюють: вибухнула граната.

За лічені хвилини таких новин, датованих навіть виключно цим роком, можна нагуглити безліч. Від їхньої кількості реально стає моторошно. Так, гранати в Україні вибухають уже 8-ий рік. Але якщо раніше це відбувалося переважно на сході країни, де точиться війна з агресором, то чим далі – тим більше вибухів лунає в мирних українських містах. П’яні посиденьки, побутові конфлікти, необережність – причини різні. Результат – один: проливається кров.

Віднедавна дедалі частіше гранати стають способом звести рахунки із життям для ветеранів. Для тих, хто бачив смерть на фронті, зміг не загинути там – але не бачить можливості вижити в мирних містах та селах.

Чи не найгучнішим з останніх таких випадків стала історія колишнього добровольця-"айдарівця" Володимира Прохнича, який 4 серпня взяв гранату – і прийшов із нею до Кабінету міністрів. Без попереджень. Без вимог. Без ультиматумів. Просто тому, що, як сказав сам Прохнич на відео, яке облетіло країну – "за*бало".

Що штовхнуло людину, яка з 2014-го року пішла захищати Україну, до захоплення одного з під’їздів будівлі Кабміну та наражання на ризик ні в чому не винних перехожих? Чому самі ветерани впевнені: кількість таких страшних подій неминуче наростатиме? Як, зрештою, запобігти майбутнім трагедіям? Про це OBOZREVATEL поговорив із волонтером, пошуковцем місії "Евакуація 200", який вивозив тіла загиблих українських воїнів, зокрема, й з-під Іловайська, одним з ініціаторів і натхненників створення Стіни пам’яті біля Михайлівського собору – Павлом Нетьосовим.

– Павло, ви ж знайомі з Володимиром Прохничем, чи не так? Як давно? Наскільки близьким було це знайомство?

– З 31 серпня 2014 року. Ми тоді заїхали в "Айдар" – з Києва пригнали Камаз чи то сепарський, чи російський… Його з фронту притягли весь постріляний, відремонтували – і віддали "Айдару". А під Харковом ще БРДМ для них забрали. Ну і допомогу привезли – картоплю, цибулю, таке…

З нами їхали хлопці-"айдарівці", зокрема, Саня Ніколаєць, "Ірпінь", якого я добре знав ще з довоєнних часів. Він поранений був – і після лікування на фронт повертався. Саня мене з Володею й познайомив. Тоді якраз "Айдар" мав переходити в ЗСУ. І підрозділ "Ірпеня" у повному складі перейшов.

Вже 1 вересня я поїхав в Іловайськ шукати і вивозити загиблих хлопців. І для мене все круто помінялося. Але всі події, які цьому передували, я пам’ятаю дуже добре. Як і людей, які тоді були там.

Ми з Володею постійно перетиналися всі ці роки. Я знаю, що в 2016-му він був важко поранений і лікувався довго. За час, що Володя воював, у нього було 4 контузії. Він сапер – у нього навіть позивний такий був, "Сапер". Добряче йому за цю війну дісталося – досі купу уламків у тілі носить…

Володя – абсолютно нормальна, адекватна людина. Він ще й іншим завжди допомагав. Після повернення додому вони з Ніколайцем в Ірпені СТО відкрили – то Вовка хлопців-побратимів на роботу взяв… Ще якийсь бізнес вони починали, каву розливали, ще щось. Потім, правда, щось між ними якесь непорозуміння трапилося, але я в те не влазив. Вони всі – мої побратими.

Переважно ми з Прохничем бачилися, коли Саня Ніколаєць приїжджав і хлопців збирав. Саня таким "стрижнем" був, довкола нього все крутилося… А рік тому Саня помер від інфаркту. Отак – раз! – і не стало людини. І з Вовою ми зустрілися на похороні в Ірпені.

Після того я його не бачив – аж до цього року, коли нас наприкінці липня запросили в Боярку на фестиваль "Під покровом тризуба". Вова Прохнич підійшов до нашої палатки. Ми з ним з годину розмовляли. Саньку згадали. Вова ще казав, що на поминки не ходив. Прийшов тільки на кладовище… Я запитував, як у нього самого справи – відповів, що все нормально. Що були якісь борги по бізнесу, але вони вже вирішені. Що СТО працює… Мені ще потім розповідали, що він ввечері ще приходив, з дівчиною – шукав нас. Але ми вже поїхали…

Наступного разу я побачив його вже на тому відео з Кабміну.

– Як це було?

– Я прийшов на роботу зранку. І якось так сталося, що зазвичай у мене купа справ, а тут хвилинка видалася – і я Facebook відкрив. Гляну, думаю, що там нового? І в одного з моїх фейсбучних друзів я побачив відео. Дивлюся – а там Вова Прохнич.

Сказати, що я був шокований – це нічого не сказати. У мене почали тремтіти руки. Я намагаюсь звук увімкнути, бо відео було без звуку – а воно злітає. Починаю згадувати, в кого я це відео бачив, знаходжу… Я його дивився тричі. Ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Мені чомусь здалося, що це КМДА. Тоді кинув усе – і як був, у шортах, в капцях побіг. Дорогою набрав нашого спільного товариша Максима. Питаю: ти де? А він з лікарні якраз їхав – нирки прихопило. Кажу: розвертайся, підхопиш мене по дорозі: з Вовкою біда.

Коли вже їхали, я тільки молився: не чіпайте його, тільки не чіпайте… Розумів, чим це закінчиться. Вовка – це людина, яка чітко розуміє, що відбувається і що таке граната. Це сапер із холодним розумом і міцним самовладанням. Він ніколи не бідкався, не скаржився на проблеми. Я ніколи не чув від нього, що в нього все погано – завжди "Все нормально". Тому коли сталося таке – я чітко розумів, що людина – на межі. Що щось таке трапилося, що він готовий наробити біди. Не комусь, не людям – собі.

Коли ми прилетіли до Кабміну, все вже закінчилося. Прохнича повезли в Печерський райвідділок. Там уже були адвокати, які з "Айдаром" працювали багато років. Ще зі справи комбата Лихоліта. Тоді, під суд до Баті, ми всі приходили. Вовка теж був...

Так, власне, я дізнався, що трапилося.

– То що ж сталося? Із самим Прохничем вам вдалося поговорити, розпитати, чому він це зробив?

– Тільки на першому суді – кілька хвилин… Він мовчить. Коли я в нього запитав про причини – він тільки знову й знову повторював: "дістали, просто дістали – не можу так більше"… Я побачив, що сенсу розпитувати далі просто немає. Він тоді був у жахливому стані – передусім психологічному. Навіть у гіршому, ніж коли прийшов до Кабміну. Та й фізично йому було зле. Ще в райвідділок для нього швидку викликали. Ми з лікарями тоді спілкувалися, питали, що з ним – вони говорили, що виглядає поганенько, перехвилювався, тиск підскочив, але вони його, мовляв, підкололи – і сподіваються, що все буде нормально. Я запитував, чи він тверезий – мені відповіли: абсолютно тверезий. Тобто людина при здоровому глузді, при пам’яті, без жодних депресантів чи алкоголю взяла гранату і пішла до Кабміну.

Ще під райвідділком я дізнався, що у Володі пухлина в мозку. Що він начебто намагався лікуватися – і в нього закінчилися гроші. Виявилося, він взагалі нікому нічого не казав про хворобу. Навіть брат його рідний не знав. Уже потім з’ясувалося, що він намагався лікуватися. Що віддав комусь понад 100 тисяч гривень – і не допомогло…

Але в Кабмін його не безгрошів’я призвело. Не в грошах справа – я Володю знаю. За гроші нормальна людина нікуди не виходить. Справа в іншому. В тому, що він просто не бачить жодного виходу. Знаєте, як буває – вперся в стіну і все…

Я так бачу ситуацію, що людина просто вирішила публічно вчинити самогубство. І показати, що "за*бали", як він казав на тому відео з Кабміну.

Не скажу, що мене дуже здивувало, коли в ЗМІ Володю назвали "терористом". Бо навіть наші, ті, хто всі ці роки живе війною, деякі волонтери відомі писали слово "тероризм". А мене це реально розчавило. Бо я переконаний: за те, що сталося, відповідальність лежить на всіх нас. Це відповідальність держави насамперед. Бо вона такими людьми не займається.

Саме тому переконаний – я і на суді це казав, коли ми брали Володю на поруки – попри те, що він скоїв дійсно серйозне правопорушення, його не можна було залишати в СІЗО. Навпаки – зараз дуже важливо, щоб з ним могли спілкуватися його друзі. Щоб я, наприклад, міг йому кожного ранку зателефонувати – і запитати: Володя, як у тебе справи? Щоб держава звернула увагу на його хворобу – і допомогла йому якось вирішити це питання…

Але в нас чомусь вирішили зробити інакше: що його треба закрити – і все. Що він – терорист. А його не можна закривати. Його треба лікувати. І терміново.

Але суддя на це не зважив. Як і на те, що взяти Володю на поруки зголосилися осіб 50 – і це тільки ті, кого в суд запустили. Загалом, гадаю, охочих далеко за сотню було…

Я так розумію, була команда якась згори. Ми коли під судом були – представник поліції постійно ходив, знімав. А потім зайшов усередину – і зовсім скоро поліцейських під судом побільшало. Вони стали справа, зліва… Нацгвардійці озброєні приїхали… Я так розумію, хтось там десь нагорі перелякався якихось заворушень. Хоча ми – всі, хто приїхав під суд, поводилися чемно, нормально. Мені навіть шкода тих правоохоронців було. Видно було, що їм страшно. Але ми ж розуміємо, що вони на службі. Та й серед наших хлопців – чимало тих, що в тому ж міліцейському батальйоні "Миротворець" воювали свого часу. Для них і Вова Прохнич – свій. Але й ті хлопці з поліції і Нацгвардії – свої.

– Як гадаєте, хвороба могла вплинути на вчинок Прохнича?

– Опосередковано – цілком можливо. Володя – другий серед моїх побратимів, у кого діагностували пухлину в мозку. Ще один – полковник Олег Табачук із Вінниці, дуже крутий військовий. І дружина в нього служить у ЗСУ. Олегу недавно стало зле, він навіть знепритомнів. Пішов до лікарів – і почув, що в нього в голові пухлина. Причому оперувати її дуже небезпечно – вона вся пронизана судинами. Коли він консультувався в німецьких лікарів, вони рекомендували її "задавити" препаратами – і лише в крайньому разі оперувати.

Так от – знаєте, що йому сказали в нашому військовому шпиталі, в неврологічному відділенні? "Та чого ти переймаєшся? Тобі все одно місяці два лишилося жити!". Яка, мовляв, різниця – прооперуємо і без обстежень, без нічого… Олег скаржився, що намагався щось пояснити тому начальнику, що йому не хочеться перетворитися на "овоча", скільки б там йому не відведено було прожити – а той не слухав. Ледве забрали його звідтіля…

А якщо ви скрізь натикаєтесь на отаке ставлення? Особливо опинившись у ситуації, яку не кожен може прийняти, не кожен зможе примиритися з думкою, що ось у нього в голові раптом "оселилося" щось, що не дає йому жити далі? Коли смерть – це не якісь там розмірковування, не десь там, далеко – а ось поруч? Коли те, що ти завтра можеш померти – це реальність? Може від цього "зірвати дах"? Я думаю, цілком.

І ось Володю зараз закрили – і його стан погіршується. З кожним днем. На побачення з ним перші дні не пускали. Єдине – можна було передачі передавати. І листи через адвоката. Ми йому писали: Вова, ми тебе не кинемо. Ми поряд з тобою. І я йому тоді на суді те саме казав. Що – так, ти зробив важкий вчинок, ти 100% порушив закон. Але ми тебе не кинемо. Бо ми своїх не залишаємо. Особливо – в такому стані.

– Ви кажете, не можна було його закривати. Але ж, певно, суддя просто побоявся повторення? Побоявся, що людина, яка прийшла з гранатою в урядову будівлю – може зробити це ще раз?

– Та не зробив би він більше такого! Якби його випустили на поруки – він би не втік. І з гранатою вдруге не пішов би. Бо за нього поручилися побратими. І він відчуває цю відповідальність. Це дуже важливо. Люди, які добровільно пішли захищати Україну – вони інші. І якщо така людина відчуває відповідальність, якщо має громадське завдання триматися – вона буде триматися. У неї такого зриву вже не буде.

І знаєте, що мене ще зачепило в цій історії? Багато побратимів хотіли взяти Володю на поруки – і це зрозуміло. Бо він свій. Бо вони для нього в цій ситуації більше нічого зробити не можуть. А от коли міністерка Міністерства ветеранів бере на поруки Володимира Прохнича – я цього не розумію. Бо вона – непроста людина. І може зробити для Вови і для інших ветеранів набагато більше, ніж прості люди. Те, що з ветеранами зараз ніхто не працює – це, зокрема, і провина Міністерства ветеранів. І якщо, а точніше – коли наступного разу граната вибухне – це буде і їхня відповідальність.

– Вважаєте, більшатиме таких випадків?

– Безумовно. У нас навіть зараз ледь не кожного тижня це відбуваєтся. Практично щодня. Через три дні після того, що зробив Вова, – підрив гранати в Кривому Розі. І там поліцейські навіть не пробували з людиною розмовляти. Просто прийшли купою забирати ту гранату. Це добре видно на відео. А поговорити? А з’ясувати – хто такий? Чи є побратими, які можуть під’їхати? Може, когось хочеш побачити, друже? Зараз ми цю людину розшукаємо. А ти тим часом оце нам віддай, обіцяємо – чіпати не будемо тебе… Щось таке. Хоча би спробувати розв’язати конфлікт…

От чому в Міністерстві ветеранів немає гарячої лінії? Чому не створити її і не посадити туди людей, які розуміють, що таке війна, і знають, що відбувається з людьми, які ту війну пройшли, у мирному житті? Не фейкових "ветеранів", не людей з "корочкою" УБД, а людей, які реально воювали, які бачили смерть, які знають, з якими проблемами учасники війни зіткнуться тут, у тилу.

У нас зараз багато хто себе ветераном називає. Я, наприклад, себе таким не вважаю. Але за документами я ним є: я маю посвідчення УБД. Так от: за всі ці роки до мене жодного разу ніхто не зателефонував, не запропонував пролікуватися чи поїхати десь відпочити. Все – за власний кошт. Руку в тебе відняло? Треба таке й таке лікування, коштує стільки-то й стільки. Ніжки віднялися? Готуй гроші.

– Хоча якраз серед військових дуже багато випадків онкозахворювань…

– Та звісно. Бо хто знає, що запускає цю хворобу? Коли біля тебе щось бахнуло і вибухова хвиля струсила твій мозок – може саме тоді та якась одна клітиночка і вирішила: буду-но я відтепер рости сама по собі… І виросла – в пухлину. А постійний стрес? А постійний підвищений рівень гормонів?.. Я по собі знаю: там – ти бігаєш, літаєш просто. У тебе нічого ніде не болить. Але щойно повертаєшся додому – і починається: тут тягне щось, там – коле, там в очах двоїтися починає, слух зникає…

– Ви намагалися якось донести до Мінвету цю ідею – почати щось робити, поки не пізно? Поки ніхто не загинув?

– Я був під час створення цього міністерства фактично. Ще коли Оксана Коляда (ексміністр у справах ветеранів. – Ред.) у кабінеті тоді ще народного депутата Андрія Тетерука це питання узгоджувала. І потім, коли вони робили якісь засідання, обговорення, писали товстелезні талмуди із завданнями майбутнього міністерства… Я був на перших двох засіданнях. Подивився на всю цю фігню – і запитав: а де у вас тут у завданнях написано про супроводження родин загиблих? "А до чого тут вони?" – питають. Ну як до чого? Ось ветеран, ось його родина. Ветерана нема – родина залишається. Ви хочете сказати, що у вас не повинно бути цієї зони відповідальності? А у відповідь – мовчання.

Це при тому, що в тому талмуді у них навіть евакуація загиблих із поля бою була. Для чого, якщо в Міноборони є ціла структура, яка цим займається? Викресліть це – і впишіть родини загиблих. Або поховання ветеранів. Цим не будуть Збройні сили займатися, ветеран уже не служить! Це ви маєте в цьому участь брати.

Двічі я туди потрапив. Більше не запрошували. Потім ще з Фріз спілкувався, піднімав питання Кушугумського і Краснопільського кладовищ, де неідентифікованих захисників України ховають. Вона туди поїхала, щось вони там походили, гранвідсівом попідсипали – і на тому все.

З Бесарабом також зустрічалися – родини загиблих збирали… Я з усіма міністрами Мінвету зустрічався. Результату – нуль. Тому бажання зараз просто немає.

Я не знайомий з людиною, яка нині очолює це міністерство. І не вірю в те, що навіть якщо ми поспілкуємося – щось зміниться. Бо вважаю, що це міністерство, яке стало "5 колесом", треба повністю перебрати – і набрати туди нових людей. Тих, які розумітимуть, що відбувається в суспільстві, як поводитися з ветеранами, що треба робити.

– А що треба робити? З чого почати?

– Роботи – непочатий край насправді. Де у нас, наприклад, список зниклих безвісти? Повний, єдиний? Немає. У кожного відомства – свій. Де у нас список ветеранів? Немає. А мав би бути. Щоб можна було відкрити – і подивитися, хто там є? Який реєстр? Як вони розбивають на групи? Тому що ветерани – вони різні.

У Першу світову в Великій Британії вони це вручну зробили. Чорнилами на папері. Записали кожного, хто воював на Східному фронті, присвоїли йому категорію – місяць він там пробув чи пів року, чи був поранений, чи має інвалідність… Усе врахували. І коли дійшло питання до виплат – не треба було ні за ким бігати, щось доводити. Бо це – принизливо.

У нас вимагають посвідчення. А якщо в тебе його нема? Взагалі або з собою? Мало би бути все в електронному вигляді. Щоб тебе вже зустрічали зі словами "Доброго дня, де ви воювали? Може, ми з вами там бачились. Прошу, проходьте"… У США це працює. А у нас – ні.

А хто займається зараз формуванням у суспільстві поваги до ветерана? У нас це поняття фактично дискредитовано. Як і поняття "волонтер". У нас ветеранами називаються люди, які на фронті дня не були. Які на цьому статусі бізнес будують. І пільгами всіма користуються. А так не має бути. Бо які це ветерани. От Вова Прохнич для мене – ветеран. А ті, хто далі Ізюма не їздив, – ні.

Я маю УБД – але не отримував ні землі, ні квартири. І не піду комусь хабарі носити чи принижуватися заради цього. Проживу і без ділянки. Чекатиму якогось прозріння від держави. Як тисячі ветеранів його чекають.

А в Мінвету нема такої опції – чекати. Вони повинні щось робити. Зараз.

– Бо гранати зараз вибухають…

– Так. Гранати вибухають вже зараз. І наступного разу якийсь випадковий осколок може зрикошетити – і поранити або й вбити якогось випадкового перехожого. Якусь бабусю, жіночку чи дитину… А в нас міністерка у справах ветеранів замість того, щоб розібратися, що робити і як цьому запобігти – приходить у суд, щоб взяти Вову Прохнича на поруки. Бо, може, їй хтось сказав, що це гарно прозвучить у новинах. Але це ж нічого не вирішує!

– А що би вирішило, на вашу думку?

– Треба інше робити. Вибрати якогось ветерана – того ж Олександра Терещенка (захисник Донецького аеропорту, був тяжко поранений, після лікування працював заступником міністра у справах ветеранів. – Ред.). Хай він сяде – і на камеру скаже: люди! Забудьте про гранати. Ось номер гарячої лінії. Якісь проблеми – телефонуйте. Ми посадимо на телефони найбільш відповідальних людей – і допоможемо вам. Принаймні, спробуємо…

Це ж можна зробити? Знайти людину, яка запише таке звернення, яка скаже, що все можна вирішити – не наражаючи при цьому на небезпеку невинних людей? Цей аргумент – дуже потужний. Справжній ветеран ніколи не нашкодить цивільній людині. Подивіться, як Прохнич вмовляв ту жіночку, яка до нього підійшла, відійти! Як він їй кричав, що у нього граната! Бо він не хотів нашкодити. Він просто хотів зайти всередину.

У Вови жодних вимог нема і не буде. Бо він сам собі в житті зробив. Ніхто не вимагав у нього, щоб він добровольцем пішов на схід у 2014 році. Ніхто не вимагав, щоб він потім з добробату пішов у ЗСУ, здобув кваліфікацію сапера, роками лазив на тих полях і розміновував їх… Які вимоги можуть бути?! Довели. Просто довели. Він просто не бачив виходу, все, приперло. Тут немає вимог. Тут просто могло статися непоправне. Слава богу, не сталося. Слава богу, що поруч був побратим, який зміг до нього достукатися.

Знаєте, мені зараз кажуть: нащо ти за нього вписуєшся? Це ж злочин! Злочин – прийти в Кабмін з гранатою? Так, злочин. Але він – свій.

Я днями розмовляв з Оксаною Набєговою – мамою Романа Набєгова, який в Іловайську загинув. Згадали про те, що з Прохничем сталося. А вона й каже: знаєш, Пашо, коли Ромка загинув – у мене теж було непереборне бажання дістати десь гранату – і разом все закінчити. Не знайшла… Якби вона в мене була – я б це зробила…

А у хлопців гранати є. У всіх є. І всі це розуміють. І це – теж відповідальність. Не можна сказати, що вони всі злочинці. Що вони – як там кажуть? – "привезли з війни цю смерть". Так, привезли. А як їм це вдалося?

У мене на початку війни був випадок, коли ми їхали і в нас у машині граната була. Там, на фронті, без цього ніяк було. А коли виїздили – просто забули її викласти… То, щоб ви розуміли, за нас людина на блокпосту заплатила 50 тисяч гривень, аби нас відпустили. І ці гроші співробітники МВС, які там стояли – взяли. То хіба МВС не винне в тому, що сюди, на мирні території, провозилася сила-силенна зброї? Що її сюди провозили – свідомо? І не по три патрони в кишені, як у волонтерів бувало – а нормально так, ящиками грузили. І воно все десь тут гуляє.

Тому добре було би, аби й новий міністр внутрішніх справ Денис Монастирський звернення записав, яке би по всіх каналах прокрутили. Сказав би: хлопці, у нас в країні склалася критична ситуація. Ми – на межі катастрофи, ланцюгової якоїсь реакції. Чи не щодень у мирних містах лунають вибухи… Маєте вдома гранати, ще щось? Принесіть до найближчого відділку. Обіцяю: ніхто не буде покараний. Повірте: було би таке звернення – не один Камаз цих гранат здали би. Бо, може, в когось воно лежить вдома – і він просто не знає, куди його діти. Бо це – кримінальна відповідальність. Всі бояться просто – карних справ, обшуків, переслідувань…

Але якби їм гарантували, що нічого цього не було би – більшість би радо позбулася того всього.

Можна це зробити? Я думаю, можна.

Чи, приміром, складно було би Мінвету звернутися до ветеранів і сказати: психічний стан поганий? Скажіть, у чому проблема – і разом її будемо вирішувати! Не думаю, що це були би питання землі або квартири…

– А які це можуть бути питання?

– Найімовірніше – лікування, реабілітація, неможливість влаштуватися на роботу – бо ми мало кому тут потрібні. Можливо – відпочинок. Бо багато людей нікуди не їздять, не відпочивають взагалі. У нас – куди сам поїхав, там і відпочив.

– Виходить, якби держава взялася систематизувати ключові проблеми і почати їх вирішувати, якби вона почала бачити людей, які її захищали – то не було б у нас такої кількості підривів?

– Їх точно було б менше. Ветеранам життєво потрібна увага. І повага. Я завжди поправляю людей, які кажуть "атовець". Що за "атовець"? Захисник України. Доброволець. Військовослужбовець. Ось як правильно називати людину, яка воювала. А не незрозумілою абревіатурою, яка ріже слух.

Нам треба формувати поруч з поняттям "офіцерська честь" поняття ветеранської честі. Коли людина, яка, повернувшись з війни, вимагає в когось гроші, займається рейдерством, ще чимось – не тільки несе відповідальність перед законом, а й втрачає право називатися ветераном. Не зважаючи на жодні попередні заслуги. Це треба впроваджувати в Збройних силах. Цьому треба вчити молодь у вишах при Міноборони. Системно і послідовно.

А у нас це робиться епізодично. У нас немає системи національно-патріотичного виховання. Всі тільки говорять про це. А це теж те, чим мало би займатися Міністерство ветеранів.

Держава має зібрати усіх ветеранів в єдину родину. Скласти загальний список. Обдзвонити всіх – і сказати: ви завжди можете до нас звернутися. Потрібне лікування? Ми будемо намагатися вам допомогти. Наші можливості досить обмежені, в Туреччину ми вас відправити не зможемо. Але Трускавець раз на 5 років можемо вам зробити – якщо ви хочете. Ну хто буде проти такого дзвіночка? Ніхто.

Але вони цього не роблять.

Натомість вони оголосили конкурс на кращий логотип символу до Дня пам’яті захисників України. При тому, що цей символ існує вже кілька років – і зроблений не завдяки, а всупереч державі…

І це вже сталося. Незалежно від того, що буде з Вовою Прохничем. Це вже було не раз. Скільки їх приходили на кладовища і себе підривали? Якби підняти цю статистику – можна було би жахнутися. Але її нема. Цією статистикою ніхто не займається. У США це відточено вже до дрібниць. Щойно десь якийсь випадок з ветераном – усі дотичні служби миттєво реагують за протоколом. І роблять висновки. А у нас такого і близько нема. І не схоже, що буде найближчим часом.

Реальна кількість суїцидів як серед військовослужбовців, так і серед ветеранів – приховується. Ви спробуйте запит надіслати до Міноборони і запитати, скільки було самогубств за рік? Отримаєте відповідь: не ваша собача справа. Хіба, може, іншими словами.

Коли ми робили Стіну пам’яті – звернулися до Міністерства оборони з проханням надати дані по загиблих воїнах. Там нас послали лісом. Тоді ми написали в РНБО. Рада нацбезпеки й оборони зібрала ці дані в усіх дотичних до проведення АТО відомств – і в результаті ми отримали від них вже зведену таблицю з повним переліком захисників, які загинули в боях або померли, але в зоні проведення АТО/ООС. Чому це не можна було зробити по відомствах – я не знаю.

А статистики щодо самогубств чи внаслідок хвороб, здобутих хлопцями на війні, – нема. І це, може, навіть і є найбільшою проблемою. Тому що американці, в яких така статистика є, точно знають: ветеран ніколи не нашкодить умисно цивільним. Він не візьме гвинтівку і не піде стріляти в якусь школу. Це зазвичай роблять цивільні люди – добропорядні громадяни, які ніколи не служили в армії.

А військовий – це зовсім інша людина. Він спрямований на захист, а не на відверту агресію до всього. І якщо подивитися статистику, яка є в США, – ти побачиш, що у 99% випадків ці люди, ветерани, робили погане із собою. Стрілялися, підривалися, скидалися десь з висоти…

У нас такої статистики нема. Аналізувати нічого.

Ми в Тарасівці хлопця ховали. Він на Святвечір пішов у сарай – і повісився. Дружина чекала-чекала, потім кинулася – а вже пізно. Питаєш: що трапилося? Всі мовчать. Ніхто не розуміє. Тихі похорони такі.

А скільки вже такого було? Навіть у моєму оточенні…

От тому я за Вову Прохнича буду тягнути до останнього. Скільки можна, як можна, будь-якими способами. Тому що я його знаю. Тому що для мене він – не терорист. Не людина, яка прийшла у такий спосіб вирішити якусь свою проблему – грошову чи ще якусь. Ні. У нього проблеми значно глибші. Він більше за суспільство переймається, а не за себе. Оце його "За*бали!" – це ж про всіх. Це про те, як ми живемо, що відбувається в нас у країні. Воно його дійсно довело до краю. Туди, де ти вже не розумієш, де тобі приткнутися, що тобі зробити, аби було добре всім. Туди, де ти розумієш, що всім це – не потрібно, і від цього ти смертельно стомився.

У якийсь момент ти розумієш: моя Україна – вона десь отут, у голові, в серці. Довкола – то не моя Україна. В моїй Україні не розривають кургани. В моїй Україні не руйнують будинки на Печерську чи на Подолі. Там такого немає. А у них – є. І от як мені примирити ці дві України – я не знаю.

Хто знає, може, колись і в мене прийде момент, коли я підійду до краю. Воно ж так і буває зазвичай: все нормально з тобою, а потім – раз" - і земля з-під ніг… Певно, у Вови так і сталося. Тому що я не розумію, як можна зранку встати, взяти гранату – і поїхати в Кабмін.

Але щось сталося…

– Він сам так і не говорить, що?

– Ні. Коли ми на першому суді тоді кілька хвилин говорили, він сказав: "Пашо, ну як так? Мама загиблого повинна державі повернути гроші. Бо вони перерахували… Ну як це? Що це? Як же вони всі дістали!". Я не знаю, звідки в нього це в голові. Чи десь прочитав, чи хтось йому зателефонував, чи, може, зустрічався з кимось… Але щось його зламало…

Людину треба рятувати. Нам усім треба рятуватися. Бо я не хочу, щоб отак одного разу загинули люди. Випадкові люди. А це може статися. І це страшно, для суспільства страшно. Не можна допускати, аби цей страх розповзався. Його треба обрізати. От тільки робити це треба не так, як у нас звикли робити. От засадять Прохнича – і все. Нема Вови – нема проблеми. Але це ж не так. Це ж якраз можливість звернути увагу на цю проблему.

Безвідносно того, яку відповідальність понесе Вова за те, що зробив. Бо він скоїв тяжке правопорушення – і за це треба відповідати. Але ми маємо подивитися на те, що відбувається, під іншим кутом. І відповісти самим собі на запитання: а що ми можемо зробити, аби цього не повторювалося? Що ми можемо зробити для людини, яка була доведена до відчаю – з нашої вини? Бо це вина держави, що він так вчинив. Якби в нього було все нормально і вдома, і на роботі, і зі здоров’ям – навряд чи він би потягнувся до тієї гранати. Ніколи. До склянки – можливо. Але не до гранати.