Давиденко: влада провалила підготовку до епідемії, наступні місяці будуть критичними. Інтерв'ю

Попри 9-місячну підготовку до епідемії коронавірусу, українська влада провалила практично всі її етапи, а тепер, у самий розпал, займається гасінням "позавчорашніх" проблем і викликів.

Тим часом люди продовжують хворіти, кількість госпіталізованих, а отже, "важких пацієнтів", зростає щодня, на лікарів давно впало шалене навантаження, і це навіть ще не пік COVID-19. Найближчі місяць-півтора будуть критичними – розповів в інтерв'ю OBOZREVATEL відомий український бізнесмен і блогер Олексій Давиденко , який займається поставками медичного обладнання.

– Епідемія коронавірусу в Україні лютує вже 10 місяців. Що змінилося за цей час у медицині?

– Нічого не змінилося. Кількість лікарень, яка була на початок березня, відповідає кількості лікувальних установ на перше грудня. Це перше. Якщо говорити з точки зору кількості медустанов, наприклад, польових або мобільних шпиталів, перепрофільованих санаторіїв, то ні на одну більше не стало.

Друге: в медицині нічого глобально не змінилося з точки зору додаткових кадрів. Не змогли повернути на вищі зарплати тих лікарів, які виїхали на заробітки, і не залучили до системи тих, хто працює в приватній медицині. Це можна було зробити.

Все, що робилося за ці вісім місяців – це точкове гасіння пожеж вчорашніх, позавчорашніх, але тільки не сьогоднішніх. Усі вісім місяців влада гасила пожежі, які вже сталися. За винятком червня, липня, серпня, коли вони взагалі "забили" на коронавірус, вважаючи, що його вже подолано, і взагалі не займалися цією темою. Цілих три місяці.

Мало того, вони поскасовувати те замовлене, передбачене, домовлене й проголосоване, що було заплановано.

Вересень, жовтень, листопад – це той період, коли пожежі гасяться на вчора.

– Що саме скасували?

– Наприклад, у березні-квітні було абсолютно очевидно, що максимально необхідно займатися реанімацією. Вони займалися реанімаціями до червня, купували ШВЛ-и, інше обладнання, а потім цей процес призупинився, що викликало нинішню кризу.

У нас нема питань щодо ліжок. Їх із радянського часу дуже багато. Але в нас мало обладнаних ліжок, які готові приймати коронавірусних хворих. А це ліжка з киснем. Інакше це не лікарня, а готель.

Є питання про обладнання цільового ліжка, готового приймати коронавірусних хворих. Це тягне за собою діагностику, тестування, аналізи, в разі необхідності – ЕКГ-апарати, ШВЛ-апарати, КТ, кисневі концентратори і станції.

Ось це домашнє завдання наперед зроблене не було.

– Цього дійсно немає, судячи з відгуків перехворілих українців. Можна сказати, що підготовка до епідемії в Україні провалена?

– Ми це бачимо все самі. Дивіться, можна провалити як в Італії, коли вмирали тисячі і ми читали в новинах, що лікарі змушені вибирати, кому першому віддати кисень. Але тоді, навесні, вони виявилися на передовій, без восьми місяців підготовки. І зовсім інша справа, коли українська влада говорить: "Ну, що ж ви хочете від нашої медицини? Навіть в Італії не впоралися". Але в Італії не впоралися, не маючи в запасі цих десяти місяців, які були в України!

Тим більше ви не допомагали бізнесу, підприємцям, найманим працівникам, яких звільнили. Ви на це не витрачалися, як усі інші країни. Проте у вас був величезний дорожний фонд, якого б вистачило з лишком для того, щоб за вісім місяців підготувати систему охорони здоров'я і врятувати життя і здоров'я людей.

У нашому ж випадку країна не зробила ні те, ні інше.

– У чому проблема: в непрофесійності, небажанні чи дилетантстві?

– Проблема комплексна. Проблема перша: дуже низький рівень підготовки управлінських кадрів серед тих, хто повинен ухвалювати рішення. Проблема друга: всі бояться взяти на себе відповідальність, ніхто не готовий ставити підписи, ухвалювати конкретні рішення. До того ж не важливо – популярні чи непопулярні. Владі треба було навчитися брати на роботу людей, які вміють це робити і нести за них відповідальність.

А вона перекидає з хворої голови на здорову, продовжує шукати крайніх, звільняючи по черзі то міністра охорони здоров'я, то роблячи крайніми прем'єрів, шукає "стрілочників" у регіонах замість того, щоб, навпаки, знайти відповідальних і доручити їм "викермувати" з ситуації.

Є третій фактор. Українці настільки не довіряють механізмам роботи в надзвичайних ситуаціях, що навіть абсолютно прозорі речі розглядаються під лупою. Ось треба терміново закупити одноразовий медичний одяг. Той, хто купує, – на нього заводиться кримінальна справа. Все, бажання в нього і тих, хто про це знає, закуповувати щось без тендера більше немає. А за тендером – це місяці!

У нас будь-який рух відразу ж перетворюється на конфлікт влади з опозицією, влади з журналістами, влади з волонтерами, лікарів із пацієнтами. Це наша спільна провина: всі вісім місяців ми перебуваємо в стані внутрішнього конфлікту між собою. Це не дає синергії, тому що навіть ті рідкісні люди, хто готовий був у березні-квітні щось робити, подивилися на все це, плюнули, розвернулися й пішли.

– До речі, ще в березні у президента збирався великий бізнес і думали, як вийти з ситуації, що склалася, і що робити?

– Так, вони тоді зібралися і вклали гроші. Зараз їх навіть не збирають, бо вони більше не хочуть у цьому брати участь. Вони побачили, як влада пропіарилась на їхніх грошах. Тоді в березні був порушений процес черговості виконання завдань і прозорості їх виконання.

І коли біда настала насправді, ті, хто готовий був ще в березні підставити плече, зараз робить щось кожен сам по собі.

– Ви ще сказали, що "влада гасить пожежі на вчора". Як це відбувається?

– Ще у вересні було зрозуміло, що треба терміново займатися киснем. За два наступні місяці можна було забезпечити 10-20 тис. ліжок киснем, закупити обладнання для реанімації. Крім того, можна було змінити мотивацію основних лікарів інфекційних відділень і залучити кадри на ринкову зарплату.

А це 1,5-2 тис. доларів. Чи є це кроками наперед, тобто хоча б на два кроки вперед, щоб через два місяці все було готово до прийому людей? – Звісно так. Чи було це зроблено? – Ні, не було. Робиться це зараз? Ну, в чомусь робиться. Наприклад, зараз екстреним чином намагаються вирішити питання з киснем. Тільки ви бачите, що відбувається? Це називається "гасити пожежу на вчора".

– Ситуація з киснем дійсно жахлива. Не може бути такого в 21-му столітті, щоб пацієнти билися за кисневі маски і задихалися через їх повну відсутність. Як, наприклад в Одесі.

– Це питання навіть не Одеси, а всієї країни. Але так, дійсно Одеса – це обласне місто-мільйонник, яке ніколи не було обділений грошима, є курортним центром, у якого завжди були кошти з місцевого бюджету, і виділялися субвенції з центрального бюджету... А тепер уявіть, що відбувається в районних лікарнях, у сімейних амбулаторіях у селах, селищах, де немає ні діагностики, ні кисневих концентраторів. Щоб отримати допомогу, їм треба поїхати в найближчу районну лікарню.

– У своєму нещодавньому інтерв'ю т.зв. куратор регіонів Кирило Тимошенко визнав проблему з киснем по країні. Виявилося, не було людини, яка б керувала цим процесом загалом.

– А як вони можуть це не визнавати? Сьогодні 21-е століття: люди знімають те, що відбувається на камери, пишуть повідомлення, роблять фотографії. Сьогодні в Білорусі революцію проводять у телеграм-каналі. Як можна не бачити цього або не визнавати? З усіх боків – факти проваленої роботи. Не можна вважати заслугою влади, що вони такі молодці, визнають свою провину. У них немає іншого виходу. Не визнати її – це фактично бути співучасником кримінального злочину.

– З киснем по країні дійсно все так погано, як в Одесі?

– Неправильно говорити, що абсолютно скрізь – одне й те саме. Наприклад, у Києві ситуація легша. Тут велика кількість відомчих установ, які розвантажують ситуацію, тут найбільша кількість медперсоналу, частина людей на самоізоляції обслуговується і супроводжується приватними клініками. У Києві є приватні стаціонари. Це ж теж усе впливає на ситуацію, розумієте.

– Але втім навіть у Києві потрапити до лікарні зараз складно.

– Так, тому ми й говоримо, що не скрізь однаково тотальна д*па. Але ситуація схожа всюди.

Кисень возять не тільки в балонах. Його возять і в ємностях, і в бочках, і в баках. Є багато варіантів того, як його транспортують і для чого. Важливо інше: в Україні критично мала кількість лікувальних установ обладнана автономними станціями виробництва кисню на місці. Більшість із них залежать від кисневих завезень ззовні.

Чому трапилася проблема у Львівській області, де пацієнти померли через відключення електрики? З простої причини – в лікарні не спрацювали автономні джерела енергії. Тільки-но щось десь сталося ззовні – лікарня опинилася в кризовому стані.

У світі вже досить давно лікувальні установи запровадили концепцію "автономного кисню". І в Україні це можна було б спокійно зробити за 8-9 місяців. Це не так дорого, якщо заздалегідь спланувати весь процес. Але нічого немає.

– Багато регіонів кажуть, що цим процесом почали займатися тільки зараз, у розпал епідемії.

– Якщо це буде робитися нормально, а не "на коліні", то процес у цілому забере 3-6 місяців. Вони почали цим займатися тому, що Кабінет міністрів ухвалив субвенцію в сумі мільярд гривень, яка забезпечує і киснем, і грошима на кисень. Регіони, можливо, і раніше почали б, якби Кабмін виділив ці гроші ще пів року тому, а не в листопаді.

– Похопилися тільки коли люди почали задихатися і вмирати від нестачі кисню?

– А тепер розкажіть мені: це що такі великі гроші – мільярд гривень? Не можна було раніше знайти його в цьому фонді з 60 млрд, виділених на Covid? Навіть якби вони це зробили у вересні, на 1 грудня у нас уже були б вузлові лікарні з киснем.

– Не розумію, чому ж тоді цього не було зроблено?

– Я не знаю, я не влада, я не готовий це коментувати.

– А що в нас із кисневими концентраторами? Пишуть, що люди масово розгрібають їх.

– Перше. Основними покупцями концентраторів є люди, приватні клієнти для себе або своїх родичів. На жаль, цим вони створюють ажіотаж і виходить, що приватні особи, влада, лікарні й мери борються і стоять у чергах по кисневі концентратори.

Наприклад, ось є апарат КТ. Люди ж не борються за КТ, тому влада або приватні клініки мають можливість спокійно купувати його й отримати. Ситуація не перегріта.

А з кисневими концентраторами все навпаки тому, що влада не виконала своїх зобов'язань, люди почали забезпечувати себе самі. Таким чином, на ринку утворився ажіотаж, на всіх не вистачає. І якщо приватна особа, у якої є гроші, може купити його собі хоч сьогодні, то держава повинна вивчити ринок, провести тендер. Повинна бути людина, що готова поставити свій підпис і т.д. У цей час приватна особа приносить гроші, купує концентратор і ставить його в себе.

– Волонтери кажуть, що поставки і броні розписані на місяць наперед.

– Десятки й десятки фірм зараз везуть із різних куточків світу кисневі концентратори в Україну. Хто де знайшов, звідти й везуть. Хтось везе п'ять, хтось десять, хтось 50-100. Але найчастіше ніхто не везе більше, ніж 200-300. А країні на сьогодні потрібно 10-15 тис., щоб покрити всі потреби. Ось ці кількості неможливо скупити по країні, тому що велика конкуренція.

Правильно було б, якби влада вирішила цю проблему центрально, як у березні з масками. Президент подзвонив президенту іншої країни, попросили б великий завод попрацювати десять днів на Україну, зібрати партію концентраторів, надіслати літак "Мрія", завантажити десять тисяч штук, привезти в Україну і протягом трьох днів розвести по всій країні. Була б єдина ціна, прозора процедура, тому що це – пряма поставка держави в Україну. Але цього теж немає.

– А що у нас зі спецкостюмами, масками? Наприклад, лікарі в Запоріжжі кажуть, що їм видають якісь халатики, які явно не схожі на костюм спецзахисту.

– На сьогодні ситуація з одноразовим одягом відійшла на другий план. Коли людям масово не вистачає кисню, вони задихаються, коли не вистачає місць у реанімаціях, то пріоритети, звичайно, зміщуються. Однозначно, що з цим теж є проблема: це ж одноразовий виріб, а значить, потребує постійного поповнення та оновлення. А враховуючи, наскільки розбалансована система забезпечення країни, навряд чи за останні вісім місяців у нас є якийсь резерв.

Треба знову проводити тендери, шукати закупівельників, чекати поставки, розвозити по регіонах... Не думаю, що цього всього прямо зараз немає, але швидше за все, є перебої.

– Українські медики давно не приховують, що працюють на межі, цілодобово в реанімаціях. На скільки їх ще вистачить?

– Медики працюють на межі не тільки тому. По-перше, величезна кількість лікарів хворіє і відповідно ті, хто залишаються, змушені тягнути на собі всю роботу. По-друге, багато лікарів не хоче ризикувати своїм життям, життям близьких людей за відсутності гідної оплати праці. Хай там як, яка б не була клятва Гіппократа, але все одно праця людини повинна оцінюватися ринково.

Коли лікарі знають, що сьогодні в приватних клініках можна заробляти три-п'ять тисяч гривень за зміну в інфекційному відділенні або набрати одночасно 10 пацієнтів і супроводжувати їх – чому вони повинні цілодобово перебувати в державних інфекційних відділеннях?

Ситуація з лікарями – це теж про гасіння пожежі на вчорашній день. Можна було сфокусуватися на медперсоналі з точки зору зарплат і сфокусуватися на обладнанні лікарень з точки зору ковідних пацієнтів. Але ні першого, ні другого зроблено не було. Ні на тому, ні на іншому не сфокусувалися.

– Якщо так узагальнити, то ситуація рівнем підготовки медицини у нас справді на межі катастрофи. Не дай Боже, зіткнутися, що називається.

– У нас дійсно зараз дуже велике навантаження на лікарів, на лікарні, на швидку допомогу. Сьогодні увага лікаря, яку він може сфокусувати на пацієнті, набагато розмитіша, ніж це було навіть місяць тому. Для тих, хто ще не перехворів, наступні півтора-два місяці стають украй критичними з точки зору мінімально-можливого надання допомоги, систем охорони здоров'я і людського фактора – лікарів. Боюся, ми вже в грудні побачимо те неприємне, що побачити не готові.