Блог | Українська не "молодший діалект", це мова незламності і вільного народу
Українська мова не "молодший діалект", як століттями намагалася переконати імперська пропаганда. І точно не випадковість.
Це одна з найдавніших і наймилозвучніших мов Європи, яка пережила заборони, русифікацію, війни, знищення еліти — й усе одно вистояла. Перші виразні риси української мови мовознавці знаходять ще в часи Київської Русі.
Уже в літописах XI–XIII століть є слова, форми й звучання, дуже близькі до сучасної української: "криниця", "гребля", "стріха", "дідько", "воля", "гай".
А знамениті українські "і", "ї", кличний відмінок та м’яке звучання формувалися століттями — ще тоді, коли московської держави фактично не існувало. Українська належить до слов’янської групи мов, але має багато унікальних рис.
Вона ближча до білоруської та частково до польської, ніж до російської. А деякі мовні конструкції й слова мають паралелі навіть із литовською — однією з найархаїчніших індоєвропейських мов.
Саме тому українська звучить так м’яко й мелодійно. Не випадково у 1934 році на міжнародному конкурсі мов у Парижі українську назвали однією з наймилозвучніших мов світу — після італійської та французької.
Іноземців досі вражають слова: "барвінок" "мерехтіння" "обійми" "мрія" "світанок". До речі, слово "мрія" у сучасному значенні популяризував саме Михайло Старицький. Українська мова пережила понад 130 офіційних заборон і обмежень.
Її забороняли друкувати. Нею не дозволяли викладати. Нею висміювали говорити в містах.
За українську могли звільнити, арештувати або зламати життя.
Валуєвський циркуляр 1863 року прямо заявляв: "никакого отдельного малороссийского языка не было, нет и быть не может".
Бо імперія чудово розуміла: мова — це основа нації.
Саме тому українську намагалися не просто витіснити, а стерти. Але вона вижила. Її зберігали:
— селяни в хатах,
— поети в рукописах,
— дисиденти в таборах,
— бабусі в колискових,
— військові сьогодні — в окопах.
І найбільший парадокс: мову, яку століттями називали "неіснуючою", сьогодні вивчають у Гарварді, Оксфорді, Торонто, Варшаві, Берліні й Токіо.
Бо українська — це не "відгалуження". Не "суржик". Не "зіпсована російська". Це окрема, глибока, жива мова великої культури. Мова Шевченка. Франка. Лесі Українки. Стуса. І мільйонів людей, які навіть під ракетами продовжують говорити: "Доброго ранку". "Тримайся". "Люблю".
І поки звучить українська — житиме Україна.
