Відео дня
Блог | Україна – це люди, а не рідкісноземельні метали. Країні потрібен мир
Минуло 10 років з початку війни РФ проти України й 3 роки — повномасштабки. Спершу держава-агресор захопила близько 7% території нашої Батьківщини, станом на зараз імперія ненависті окупувала 27% України.
Однак трагедію нашої держави, нашу з вами трагедію неможливо вирахувати статистично. За кожним отим відсотком – тисячі скалічених доль, понівеченого здоровʼя, відібраного майбутнього. Лише за офіційними даними, на фронті загинуло 46 тис. осіб, до цього числа, на жаль, можна додавати тисяч 60 зниклих безвісти, і це лише одне з унаочнень того лиха, що принесла путінська війна українському народу. На додачу, від численних обстрілів гине цивільне населення: від КАБів, шахедів, ракет та іншої зброї, якою кремль кровожерливо зміцнює "російсько-українську дружбу". За кожен день війни ми розплачуємося життями – найціннішим, що дав нам Бог.
Безмежний біль втрат – один з атрибутів цієї війни.
Інший – безмежна несправедливість. Зазнаючи постійних страждань та випробувань, ми жорстко лімітовані в можливості змінити хід цієї війни, лімітовані нашими нерішучими партнерами, які ось уже який рік поспіль не перестають лякатися агресивної неадекватності кремля. Це, безумовно, несправедливо.
Нам також може здаватися несправедливим, що у 2025-му господарем Білого дому став політик, який готовий без України вирішувати долю війни та миру, але цей політик, Дональд Трамп, вже точно є рішучим, він налаштований загасити російську війну: саме такий карт-бланш отримав від свого електорату. Іншого миру в нас не очікується.
По суті, у нас вибір один, бо на горизонті немає сценарію з ідеально розписаним сюжетом українського бачення справедливості. Навіть затяті оптимісти вже не говорять про захоплення Москви, спалення кремля та повалення путінського режиму. Реальність зворотна: якщо ми втрачаємо посередництво Вашингтона, то залишаємося віч-на-віч з Путіним та його окупаційною армією.
Тому нам час спуститися на землю і думати про мир. Тим часом ми дискутуємо сьогодні про рідкісноземельні метали, про суми реально виділених США коштів для України, тоді як слід вболівати за порятунок людей, за збереження їхнього життя. Про це вам скаже кожна мама, яка провела на війну сина, кожна дружина чи донька; от поговоріть з ними про рідкісноземельні метали чи про війну до кордонів 1991 року… Саме їхніми очима слід дивитися на майбутнє війни, а не через оптику "диванних активістів буковельського батальйону". Хоча і вони інколи говорять справедливі речі, котрі, втім, звучать абсурдно за умов воєнного часу, коли рашисти заледве не щодня захоплюють території нашої країни, гинуть співвітчизники-патріоти й скорочуються можливості для миру. Іншими словами, вимагати продовження війни мають право лише люди, котрі перебувають на "нулі". Хочеш продовження – записуйся добровольцем і власним життям підтримуй свій варіант миру, наближай Перемогу.
Ми живемо в час війни, і в цього часу свої, значно жорсткіші межі справедливості. Я це зрозумів давно і намагаюся донести своє усвідомлення до співвітчизників. Можемо кричати "зрада", дорікати Трампу з такою з самою інтенсивністю, як свого часу Байдену, викривати на боягузтві Європу, але суть це не змінить: вікно можливостей постійно зменшується. Це вікно виглядає не дуже перспективно, воно віддзеркалює політичні обличчя Путіна та Трампа, які "мутять" мирну угоду… але завтра може зачинитися і воно.
Тому я – за припинення війни. Я вірю, що в Трампа, у європейських політиків вистачить здорового глузду завершити це жахіття назавжди, щоб в очікуваному майбутньому до нас повернулися окуповані території, а Україна не виглядатиме приниженою. Якщо в імʼя майбутнього миру потрібно провести вибори, то значить так цьому і бути. Коли – це вже інше питання, і тут ніякий Путін не повинен нам диктувати свої умови.