Блог | Ті, що говорять мовою любові
Я з дитинства недолюблював військових за їх суворість, любов до правил (часто дурних) та порядку (часто безглуздого). Вони завжди були для мене окремою кастою дивних людей з цінностями, протилежними до моїх. Бо я любив свободу, можливість відрізнятись та ніколи не ставив собі за ціль вийти на пенсію в 45.
Я уникав їх, бо ми надто різні. Уникав відносин з їхніми дочками, бо навіщо мені відносини з її батьком? Старався уникати їх в роботі. Але це було вже складніше, бо після розпаду совка військові, завдяки відносинам, побудованим підчас служби змогли відбутися в бізнесі, допомігши одне одному піти по соціальній драбині вгору.
Коли почалася війна, мені довелося з ними працювати, зануритись в їхню систему і постійно взаємодіяти заради спільного виживання. Я жив в їхніх частинах. Разом ховався від обстрілів та біг в укриття. Ділив їжу та житло. Підтримував у важку хвилину і отримував підтримку, коли її потребував. В процесі – розгледівши за суворим фасадом з камуфляжу і погонів, зброї і наказів, смерті і життя цих неймовірних людей.
У психології такий термін як "мова любові" - він означає спосіб, у який людина транслює свою любов іншим і в який хотіла б його отримувати. Моєю мовою любові завжди були вчинки. У мене багато друзів, з якими ми рідко говоримо, майже не проводимо разом час, не обіймаємось та рідко робимо подарунки, але готові у будь-який час серед ночі приїхати і витягнути одне одного з найгіршої і найскладнішої ситуації. Ми служимо одне одному і спільним цілям, відчуваючи величезну кількість вдячності і тепла просто від факту існування одне одного. Бо для нас це найвищий прояв єдиного почуття, заради якого варто жити. Бо всі інші види можна підробити чи симулювати, а вчинки – неможливо, як неможливо підробити хорошу їжу, твір справжнього мистецтва чи чисте служіння, яке стає важливішим за власне его та життя.
Я зрозумів, що ці суворі люди в формі є дуже теплими і чуйними в середині. І вони висловлюють любов у найприродніший для мене спосіб – через вчинки і саме тому їхню роботу називають службою. І найвищий прояв цього почуття – це готовність віддати своє життя, не замислюючись. Бо коли насправді любиш, складне стає простим і вибір робити дуже просто, яким би страшним і болісним він не був.
І зараз, коли я бачу людину в формі у київському метро, Генеральному Штабі, на дорозі в глухому кутку країни чи в окопі на Донбасі, я відчуваю лише любов, вдячність та дуже багато тепла. Бо ці суворі люди люблять нас як ніхто. Бо вони готові за нас загинути у разі потреби – не замислюючись і не роблячи кроку назад, забравши з собою по дорозі стільки наших ворогів, скільки зможуть. Щоб ми всі далі були.
Я дуже люблю військових. Не думаю, що це вже колись зміниться.
Допоможіть і ви сьогодні своїй армії. В нашій країні це буде завжди актуально. Для цього не треба чекати на слушний час, день чи свято.
Вони захищають нас щодня, без вихідних і свят, без зволікань і сумнівів, без лицемірних слів і подарунків. І це є справжня любов. Любов, яку неможливо підробити.
PS: це фото зроблено у самий розпал війни, в лічених кілометрах від Донецького Аеропорту, одразу після обстрілу. Подивіться на нього уважно. Не спішіть. Воно не про війну і смерть. Не дайте їм збити вас з пантелику. Воно – про любов.
Усі його герої зараз живі. У тому числі, завдяки вам. І тому, що ваша любов тоді теж перетворилась на вчинки.
