"Так пахнуть не наші ноги, так пахне життя". Військовий "Дід Вуж" – про страшну ніч 24 лютого, українську мову і два запитання, які дратують воїнів

Наша розмова з військовослужбовцем Василем на позивний "Дід Вуж" відбулася під час його перебування в госпіталі, де захисник України проходить лікування. "Вибачте, будь ласка, що запізнююсь – я весь день у бігах", – каже мені Василь. І коли пропоную перенести інтерв’ю на більш зручний час – відмахується, мовляв, не носять же, сам бігає, а значить, живий.

Про шлях від звичайного цивільного до воїна ЗСУ, зміни на передовій за останній рік, перехід на українську мову та теми, які краще оминати із військовослужбовцями – в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA.

– Наше з вами знайомство відбулося в поїзді, і перше, що ви запитали мене, – чи не проти я вашої компанії. На моє збентеження, чому я би мала бути проти, відповіли, що "бували вже випадки". Це з вашого власного досвіду чи сумний досвід ваших побратимів? Як цивільним навчитися шанобливіше ставитися до військовослужбовців?

– З моїми побратимами. Я вважаю, що так поводяться люди, яким байдуже, що відбувається насправді. Так пахнуть не наші ноги, так пахне життя, знаєте... То є наше життя. Якщо ми всі будемо пахнути французькими парфумами, то будемо чистити взуття м*скалям. Хтось має принести себе в жертву.

– Василю, чому побратими дали вам позивний "Дід Вуж"?

– Я спочатку був просто дідом, оскільки я найстарший у підрозділі, і в мене троє внуків. Але потім трапився випадок, коли мені довелося на череві проповзти досить велику відстань під обстрілами, і мені сказали: "Так ти як вуж проповз!". Так воно і причепилось. Позивний "Дід Вуж" за мною закріпився, і я ним дуже задоволений.

– Розкажіть, будь ласка, про себе до 24 лютого 2022 року і після.

– До повномасштабного вторгнення я займався зовсім мирними справами. Ніколи навіть у поганому сні не міг уявити, що щось подібне почнеться в Україні. Я працював на будівництві нових автошляхів. 21 лютого 2022 року мене викликали на роботу, я підготував свій трал (засіб перевезення транспортних засобів. – Ред.) і в ніч з 23 на 24 лютого виїхав на Бровари. По дорозі під Києвом потрапив під ракетний обстріл. Це була дивна, страшна, схожа на якусь помилку, але нова реальність.

Я зв’язався зі своїм керівництвом і зрозумів, що почалося повномасштабне вторгнення. Приїхав до Києва. Столиця, звісно, була охоплена панікою. Певний час я не знав, що робити, як і багато хто. Але потім я приєднався до Національного корпусу. Ми зайнялися евакуацією киян і матеріальних цінностей, які можуть допомогти під час війни і, звичайно ж, після. Принаймні займався чимось корисним. Коли почалися вже запеклі бої під Києвом, я пішов записуватися у 72 окрему механізовану бригаду. Але на той час було стільки добровольців, що потрапив до Збройних сил України лише за шостим разом.

– Чому ви так вперто намагалися потрапити саме до 72-ї бригади?

– Мені відмовляли через мій вік, казали поки відпочивати. Тож я поїхав додому, в Охтирку Сумської області, яку саме звільнили від окупації. Мій будинок був пошкоджений, було боляче бачити, як внуки біжать до підвалу, коли вмикають сирени. Під час перебування вдома дізнався, що 72-га бригада після звільнення Києва рухається в напрямку Харківської області. Я казав їм: "Візьміть мене хоч картоплю чистити!" За шостим разом я таки свого домігся. Дуже пишаюся, що я саме в цій бригаді. Вони пройшли серйозний шлях, мають великі здобутки.

– Що змінилося на передовій за останній рік?

– Я не можу відповідати за всю лінію фронту. Але у нашої бригади не змінилося нічого. Ми продовжуємо тримати оборону Вугледара, це дуже важливе стратегічне місто. І ми не тільки героїчно його тримаємо, а ще й завдаємо доволі відчутних уражень нашому ворогу. На сьогоднішній день за кількістю розбитої техніки, розгрому особового складу ворога нас перевершила тільки Авдіївка. До того ми були лідерами у розгромах особового складу російських окупантів. Тепер трішки завидки беруть, будемо доганяти (усміхається).

– Що найважче дається там витримувати?

– Важко сказати якимось одним словом. Важко – тому що все важко. Бо там немає легкого життя, але маємо працювати. Хоча насправді люди до всього звикають.

– Коли майже рік тому ми з вами познайомилися, ви спілкувались російською мовою. Потім у наших бесідах поступово переходили на українську. Зараз ви повністю розмовляєте і пишете українською мовою. Що змінилось?

– У моїй військовій частині переважно всі – російськомовні, в тому числі і я. Чому ми переходимо на українську мову? Відповіді на це вам ніхто не дасть. Це не тому, що модно чи хайпово, просто поступово переходимо на українську мову. В мене ще не повністю виходить, тому що продовжую думати російською і до автоматизму ще не дійшло, але сподіваюсь, що з часом у мене вийде.

– Нещодавно ви з побратимами взяли участь у суспільно-культурному мультимедійному українознавчому проєкті UKRAЇNER з проханням надати зброї, щоб наступне Різдво мати нарешті можливість зустріти в колі близьких. Розкажіть про цей проєкт детальніше.

– Проєкт було запрограмовано переважно на європейські країни. Військовослужбовці з мого підрозділу озвучили те питання, яке насправді є дуже актуальним для нас. Уже тривалий час іде війна, у нас немає можливості побувати вдома, коли нам захочеться. Ми розуміємо, що вихід із цього становища – це сила і бажання. Але нам не вистачає зброї. І ми звернулись до міжнародного суспільства з проханням допомогти нам. Ми нічого ні від кого не вимагаємо, але нам потрібна тимчасова допомога. А ми все відпрацюємо.

– Також ви дали інтерв’ю кільком іноземним виданням. Які теми порушувались?

– Теми порушуються найрізноманітніші. Все, що стосується війни, харчування, медичного забезпечення, підготовки підрозділів. Загалом міжнародну спільноту найбільше хвилює питання збереження людського життя. Також спеціально для французького телебачення ми проводили тактичні заняття, проводили зйомки в умовах боїв, наскільки це було об’єктивно показано, я не знаю, не слідкую за цим всім. Настане час, буду переглядати.

– А які теми краще оминати із військовослужбовцями?

– Більш за все військові не люблять двох запитань: чи доводилося вбивати і як там, на війні.

– Коли ми домовлялися про інтерв’ю на тиждень вперед, ви відповіли, що так наперед не плануєте…

– Планувати щось на тиждень вперед – це непомірна розкіш!

– Навіть коли ви не на передовій, а в госпіталі?

– Звичайно. Насправді ми не перестаємо бути військовими, коли перебуваємо в госпіталі. І можливо все. Адже військовослужбовці – ціль номер один для країни-агресора. Та й відвик уже так наперед щось планувати. Часто відбувається так, що щось запланував, а це не може здійснитися, і відчуття, що тебе пограбували. І ми привчили себе не планувати навіть на завтра. Є тільки зараз.

– Де ви та ваші побратими берете позитив, оптимізм та стійку віру в перемогу?

– Все дуже просто. У нас важка і специфічна робота. Але це робота. На кожній роботі є цікаві, смішні моменти. Тим паче в нашому становищі їх треба виділяти. Ми з побратимами ці моменти програємо – і нам стає якось краще на душі. У мене є побратим Єгор, йому 24 роки, дуже його любимо і поважаємо. На війні він втратив ногу. Після довгого лікування знову, вже на протезі, приєднався до нас. Життя не закінчується. Ще не вбили, значить, живий, значить, усе добре. Я вірю, що все буде добре, ми ж – українці. По-іншому не може і бути!

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з португальським журналістом Іренеєм Тейшейрою про російську мову, "один народ" і те, як чужа війна змінила його життя.