Дружина пішла в ЗСУ, а він став адвокатом України. Португальський журналіст про російську мову, "один народ" і те, як чужа війна змінила його життя

Іреней Тейшейра до повномасштабного вторгнення Росії в Україну був звичайним журналістом, писав для багатьох португальських газет і журналів на спортивну та туристичну тематику. Але війна, яка, здавалось б, так далеко, змінила не лише його професійне, а й особисте життя.

Про зустріч з мером Києва Віталієм Кличком та лідером гурту "Океан Ельзи" Святославом Вакарчуком у Києві, чому вважає себе українцем більше, ніж самі українці, а також про важливість національної ідентичності він розповів в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA.

– Іренею, розкажіть про свій шлях від автора в журналах, де ви працювали понад 20 років, до коментатора новин у прямому ефірі на одному з провідних португальських каналів після початку великої війни РФ в Україні.

– У лютому 2022 року ми з дружиною-українкою провідували її батьків у Чернігівській області. Я саме покинув роботу журналістом, з'явилося багато вільного часу, тому їздив в Україну так часто, що багато хто думав, що я вже там живу.

У той період уже була рекордна кількість російських військовослужбовців, які проходили навчання на кордоні України з Білоруссю. Загострена ситуація хвилювала моїх португальських колег, і один з них запропонував мені стати коментатором для каналу CNN. На той момент жодного португальського журналіста в Україні не було, і я вирішив погодитись, хоч і не мав досвіду роботи на телебаченні.

Перший мій прямий ефір у Чернігові тривав усього 2 секунди і закінчився тим, що через дуже сильні морози батарея в телефоні не витримала – і він просто відключився! Тоді я подумав, що більше ніколи цього не робитиму, бо португальцям не зрозуміти, що ефір може обірватись банально через погоду, а не через мою непрофесійність. Але пізніше взяв себе в руки і вирішив висвітлювати ситуацію в Україні.

Я розповідав португальцям не тільки про події, що відбувались на кордоні, але про Україну загалом як звичайну країну, що має стабільне життя, свою рутину, як і будь-яка європейська країна. Як і більшість, я не вірив у повномасштабне вторгнення. Адже Україна є незалежною державою з 1991 року, жодного разу не мала конфлікту з іншими країнами та не надала жодного приводу, щоб розпочати війну. 14 лютого я повернувся в Лісабон і з аеропорту поїхав у студію на телебаченні, де на мене вже чекали. Це також був мій перший досвід. Як уже казав, до того я був звичайним журналістом. У той момент отримав пропозиції від різних каналів, адже журналістів багато, але ніхто з них не знав Україну так добре зсередини, як я. З 2017 року їздив туди кілька разів на рік і дуже любив там бувати.

– Ви часто бували і в Росії до повномасштабного її вторгнення. Які ваші враження від країни-окупанта і росіян загалом? Чи справді ми "один братський народ", чи все-таки відрізняємось?

– Я був у Росії кілька разів по роботі і також подорожував туди зі своєю дружиною у 2018 році. Не можу сказати, що відчув якусь ворожість до України чи українців. В Україні більш однорідний народ, у той час як у Росії бачив багато азіатів, мусульман. Я іноді не розумів, як це – бути росіянином. Немає "братів", але є російський наратив і пропаганда, які служать російським експансіоністським інтересам і виправдовують варварства, які вони чинять.

– Після повномасштабного вторгнення РФ ви кілька разів були в Україні. Як змінились українці майже за два роки, на вашу думку?

– У серпні 2022 року канал СNN відправив мене у відрядження в Одесу, пізніше в Київ та Запорізьку область. На той час там уже не було жодного журналіста. Тому що недешево утримувати журналістів в інших країнах, їм потрібне спеціальне спорядження тощо. Я розумів, що це не дуже безпечно, що в Лісабоні у мене залишаються троє дітей, але все одно поїхав. Хотів зробити щось для українського народу. Показати зсередини, що відбувається в Україні. І найкраща зброя, яка в мене є, – моє слово.

Я побачив те, що ніколи б у житті не хотів побачити – вбитих російськими солдатами дітей, цілі розбомблені села, міста. Це не могло не вразити і мою дружину, яка супроводжувала мене як оператор. Для мене стало несподіванкою, коли вона ухвалила рішення залишитись в Україні та вступила до ЗСУ. До сьогодні вона служить там кухарем. Повертався до Португалії я сам. Війна в Україні змінила і моє життя.

– Розкажіть про ваше знайомство з мером Києва Віталієм Кличком та лідером вашого улюбленого українського гурту "Океан Ельзи"?

– Це відбулося під час першої атаки дронів на Київ у серпні 2022 року. Я одразу виїхав, щоб зробити репортаж на мості. Там уже був Віталій Кличко. Він приязно відповів на мої запитання, дуже добре володів англійською мовою. Вважаю, що правильно висвітлює Україну на міжнародному рівні і намагається зробити так, щоб люди навіть у війну жили нормальним життям. Критикувати його як мера чи політика я не буду, бо не проживаю в Києві.

Неймовірно було зустріти у той самий день мого кумира – Святослава Вакарчука, який знімав відео на тому мості для допомоги ЗСУ. Я представився йому, і перше, що він мені сказав, було "Ola! Bom dia!" (манера вітання у португальців. – Ред.), а тоді розсміявся і вже англійською додав, що це все, що він знає португальською.

– В Україні не вщухають мовні баталії. Більшість українців продовжують спілкуватися російською мовою та дивитись російськомовний контент, водночас інша частина вважає, що військовослужбовці зобов'язані розмовляти українською мовою під час бойових завдань, у побуті і т. д. Чию сторону підтримуєте особисто ви?

– Ще 2017 року під час поїздки в Чернігівську область до батьків дружини мені було дуже цікаве це питання. З одного боку, я розумів, що, володіючи російською мовою, можна спілкуватися із жителями інших країн пострадянського простору. Крім того, раніше українці навчалися в школах, університетах російською мовою. І логічно, що і в побуті вони спілкувались російською. І не завжди легко перейти з однієї мови на іншу. Бо все-таки це дві різні мови.

Зараз я трохи покритикую ваш уряд, який до повномасштабного вторгнення не дуже турбувався, щоб українці переходили на українську. Тобто був там якийсь закон, який нібито зобов’язував розмовляти державною мовою, але його мало хто дотримувався. Я намагався пояснити родичам та близьким моєї дружини, що те, що ідентифікує кожного громадянина, – це його мова. Але я розумію, що це все робилось ще Радянським Союзом, щоб знищити цю ідентичність і щоб мати в майбутньому так званий привід зайти на територію України з метою "захисту російськомовних жителів".

Але цей привід виявився фальшивим. Навіть на прикладі лише Чернігова, де більшість розмовляє російською мовою, жителі не дозволили російським загарбникам зайти в саме місто. Вони показали, що так, розмовляють російською, але що вони все ж таки українці! Я не буду казати, що потрібно поважати російськомовність українців, але зрозуміти їх можна.

Щодо військовослужбовців. Наведу приклад моєї дружини. Вона все життя розмовляла, вчилась, читала книги російською мовою. Після повномасштабного вторгнення викинула всі книги і перейшла на українську мову. Хоч і не дуже просто дається, та все ж вона старається.

Вона розповідала, що після вступу до ЗСУ проходила навчання у Львові. Звичайно, у військовій формі і між собою вони спілкувалися російською. Якось це почули місцеві жителі і почали провокувати їх, називаючи росіянами. На що ті відповіли: "Поки ви у цивільному одязі повчаєте нас, ми, російськомовні, помираємо за вас…"

Тому, на мою думку, зараз мовне питання не повинно бути настільки гострим. Я впевнений, що з часом всі українці перейдуть на українську, лиш дайте їм час.

– Якось ви обмовилися, що вважаєте себе більш українцем, аніж самі українці. Обґрунтуйте, будь ласка, ваші слова.

– Мені доводилося спілкуватись з деякими українцями, які казали, що вони ані українці, ані росіяни, а вихідці з Радянського Союзу. Їм було байдуже, де жити – чи то в Україні, чи то в Росії. Казали, що лише хочуть, щоб був мир. Але щоб настав мир, треба спочатку стати на захист своєї країни, правильно?

Щоб сьогодні я міг розмовляти португальською мовою з португальцями, загинуло багато португальців, виборюючи свою свободу і право на мир у іспанців і не тільки. Потрібно поважати свою історію і людей, які загинули за свою країну. Тому часом у мене траплялись подібні дискусії з українцями. Я їм казав: "Або ви нарешті себе ідентифікуєте, або ця війна не закінчиться ніколи!" І так, на емоціях, якось сказав, що відчуваю себе українцем більше, аніж самі українці.

– Чи схожі українці на португальців?

– Португальці мені видаються більш комунікативні, балакучі і привітніші. Але в нас немає ваших зим, ми не пережили Голодомор, Другу світову війну, комуністичний режим, окупацію. Українці прямолінійніші і на початку знайомства видаються холодними, замкнутими, але коли починаєш більше спілкуватися, тоді вони відкривають своє серце.

– Як вам як коментатору в прямому ефірі, який висвітлював події в Україні ще до повномасштабного вторгнення РФ, конкурувати з новинами про війну в Ізраїлі на португальському телебаченні? Та чи можете підтвердити, що Україна відходить на задній план, про що свідчить навіть нещодавній конкурс "Міс Всесвіт 2023"?

– Моя відповідь буде в суті вашого запитання. Щоразу, коли говоритимуть більше за Ізраїль, я говоритиму більше за Україну. Моя мораль така. Я відчуваю сильний зв’язок з Україною. Я хрестився там, щоб мати можливість взяти церковний шлюб із моєю дружиною.

Україна – країна, яка відповідає моїм цінностям, а боротьба українського народу викликає лише повагу. І ця боротьба не лише для українців. Українці також захищають і мою свободу, і мою рутину. Бо той, хто атакує Україну, не хоче лише Україну, хоче створити імперію. І Україна у цій війні показала, наскільки гуманною країною є, наскільки цінує сімейні цінності, і цим дуже здивувала Португалію, адже через велику відстань, все, що було раніше відомо про Україну, – це переважно корупція та бандитизм. Але недоліки є у всіх.

Історія України пояснює, чому так, і якби європейський уряд не показував свого страху перед Росією, а допоміг Україні раніше, то, можливо б, можна було уникнути цієї війни.

– Як щодо ваших португальських колег? У них така сама категорична позиція?

– Сучасні новини можна сміло порівняти з фастфудом. Коли їси і вже не відчуваєш, що їси. Війна втомила, бо немає великих новин. Значить, будемо говорити про щось інше, важливіше на цей момент.

Сучасна журналістика висвітлює лише те, що модно, без емоцій. І часто більше дезінформує, аніж інформує. А новини про Україну стають схожими для них на футбол. "Україна проводить контрнаступ" – звучить для них на кшталт "Україна забила гол".

Але все ж я вважаю, що португальці і мої колеги загалом продовжують допомагати Україні, незважаючи на доволі складну економічну ситуацію в Португалії, порівняно з іншими європейськими країнами. Так, зараз говорять більше про війну в Ізраїлі, і на каналі, де я працюю, мене попросили висвітлювати події лише стосовно Ізраїлю, на що я категорично не погодився. Я запитав у своїх колег: "А що, почалася війна в Ізраїлі, а в Україні вже закінчилась?!" Говорив, говорю і буду говорити про Україну до її перемоги над окупантами!

– У вас є улюблені міста в Україні?

– Назву їх по порядку:

1. Чернігів – одне з найстаріших міст України, давніше за Москву, тому росіянам краще мовчати, називаючи саме Москву найдавнішим містом Київської Русі.

2. Столиця України – Київ. Київ має все необхідне для комфортного життя, дуже добре там почуваюсь.

3. Львів – король українських міст.

4. Дніпро дуже здивував мене. Ба більше, якби мені доводилось обирати місце свого проживання, я б обрав саме це місто.

5. Одеса жива, сповнена ентузіазму.

– Коли плануєте поїхати в Україну наступного разу?

– Мрію зробити це якнайшвидше. Я дуже добре почуваюсь в Україні, навіть незважаючи на війну. І я дуже люблю українців. Якби я міг, то був би там ще вчора. Але зараз я борюсь за Україну тут, у Лісабоні, використовуючи свою зброю – моє слово, надаючи правдиву інформацію, не даючи людям "звикнути" до війни, роблю понад 50 публікацій щодня.

Іноді я не можу спати, наскільки мені болить за те, що відбувається там. І я приємно здивований, що багато португальців відгукуються, роблять анонімні донати. І я пересилаю кошти передусім для будинків для престарілих людей і дитячих будинків, бо вони також не можуть бути забуті та потребують допомоги.

– Дякую вам, Іренею, від імені українців!

– Дякую! Слава Україні! (відповідає українською).

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з акторкою Оленою Хохлаткіною про втечу з окупації та зйомки з росіянами: "У театрі Донецька, що кишів окупантами, кричали "Слава Україні!"

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!