Історія Захара Рудяшка – про адреналін та величезну довіру. З перших годин повномасштабного вторгнення він, староста невеликого села Шпитьки у Київській області, думав і дбав насамперед про громаду. Він знаходив автівки, привозив до села гуманітарку, брав участь у теробороні і усвідомлював, що боїться… Чого саме – Захар розповів Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

Відео дня

Перше, що пам’ятає Захар із 24 лютого 2022 року, це шок. Не тому, що війна почалася, а тому, що події розгортаються дуже стрімко. Тому чи не з перших годин намагався прорахувати найгірший сценарій – як діяти, якщо до села зайде окупант? Ці думки затьмарювали інші. Навіть думку про те, що можеш загинути.

"Відчуття від першого вибуху поруч важко пояснити. Це щось змішане з адреналіном. Ти не розгублений, але твої інстинкти самозбереження притуплюються" – пригадує Захар.

Саме на цьому "змішаному з адреналіном" почутті Захар включився у вирішення всіх питань виживання села. Приміром, одного разу вперше сів за кермо 5-тонної вантажівки – просто тому, що це було треба для громади.

"Мені запропонували забрати гуманітарку. Але за нею треба було приїхати. Я прийшов до підприємства, яке розташовано на нашій території. Сказав, що я староста і що така ситуація. І мені просто дали ключі від буса. Я розписку написав тільки", – розповідає Захар.

Про неймовірне гуртування людей, вислів від односельця, який став девізом боротьби, та книгу Ремарка, що викликає паралелі з деякими подіями в Україні... Дивіться та слухайте про це й не тільки в історії Захара за посиланням https://civilvoicesmuseum.org/stories/borolisya-za-svoyu-zemlyu-tam-de-pupi-zakopani

Кожна історія про війну важлива. Щоби зберегти пам’ять заради кращого майбутнього, розкажіть свою історію на порталі Музею "Голоси Мирних" https://civilvoicesmuseum.org/ або на безплатній гарячій лінії 0 (800) 509 001.