"Сталіна на вас нема..."

'Сталіна на вас нема...'
Історична пам'ять України динамічна

Маю певну ідіосинкразію до теми історичної пам’яті, до політики історичної пам’яті. Це моя особиста проблема.

Коли говорю про історичну пам'ять, стараюся не входити в наративи і дискурси. Не заперечую, що вони є дуже важливі. Але сам аналіз наративів і дискурсів часто дає нам викривлену картину, якщо ми не визначимо, наскільки вони релевантні до суспільної перцепції і як воно сприймається знизу. Мій приклад – це книжка Георгія Касьянова Danse Macabre. Який пише, що політика Ющенка щодо Голодомору була провалом. Насправді політика Ющенка була провалом у всьому – за винятком Голодомору. З того, як ця політика сприймалася знизу, ми бачимо, що вона найуспішніша: в Україні є загальний консенсус щодо Голодомору. І початковою точкою власне є закони Ющенка, - пише Ярослав Грицак для сайту zbruc.eu.

Відео дня

Я намагаюся зіставити ті наративи, які є зверху, з перцепцією, яка є знизу.

Добрим прикладом є робота Барбари Шацької, відомого польського соціолога. Вона пробувала це робити на польському матеріалі. Її перевага – що в Польщі ці дослідження робилися довгі роки, майже 50 років. На жаль, Україні не вистачає такого системного матеріалу. Історичні особи, історичні явища почали системно вивчатися тільки на початку цього століття. Зараз маємо набагато менше матеріалу для узагальнення. Але все одно можемо зробити певні обережні висновки.

Передовсім, в Україні немає домінантного наративу. В Україні існують різні моделі пам’яті. Спрощуючи, можна говорити про три: перша – це українська національна модель, друга – російська імперська модель і третя – радянська модель. Дві останні часто зливаються в одну – і тоді ми отримуємо образ цих "двох Україн", західної і східної.

Іще один аспект – в Україні сильна регіоналізація. Різні моделі накладаються на різні регіони – і це визначає регіональні особливості в Україні.

Висловивши ці три засновки, я мушу сказати, що кожен із них є правильним лише до певної міри. Тому що насправді кожному з них можна протиставити і протилежну тезу, і ця протилежна теза також буде правильною.

Наприклад. Хоча в Україні нема домінуючого наративу, але видно загальні тенденції, динаміку. Я би описав їх коротко: є націоналізація простору. Все сильніше і сильніше національний наратив набуває більшої значимості і сприйняття. Окрім того, декомунізація.

Друге: маємо різні моделі, з різним регіональним, національним, мовним рівнями – часто взаємовиключні. Але, разом з тим, є сильні острівки консенсусу. Є окремі події, окремі історичні постаті, щодо яких є консенсус як на півдні, так і на півночі, як на сході, так і на заході, серед різних вікових і мовних груп.

І третє – дивне. В Україні є сильний регіоналізм, але нема регіонів. Виняток – Галичина, частково Волинь. Жоден регіон не є сталим, він постійно змінюється. І це дуже добре показує, наскільки історична пам'ять в Україні є динамічною. Вона не є стабільна. Україна є прикладом того, наскільки історична пам'ять може швидко мінятися.

Консенсуси і поділи

Для початку подивімося на приклади консенсусу. На ті історичні події, погляди щодо яких збігаються серед абсолютної більшості українців.

Це перемога СРСР у Другій світовій війні. Дуже важливо, що більшість українців сприймає термін "Друга світова війна", а не "Велика вітчизняна війна"… Це – хрещення Русі Володимиром Великим. Проголошення Незалежності України. І козацька війна, або, як в нас називають, національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького.

Це ті чотири консенсуси, які маємо протягом 20 минулих років.

За останні 10-15 років до них додався ще один консенсус – ставлення до Голоду. Є загальний консенсус і на сході, і на заході, і на півночі, і на півдні, що голод існував, що він був штучним і – важливо! – що мав геноцидний характер. Кількість людей, які вважають, що Голод був геноцидом, переважає в кожному регіоні, і навіть у Донбасі.

Що найбільше ділить Україну?

Це ставлення до ОУН-УПА, зокрема до Степана Бандери. І до двох Майданів.

Загальна теза така: що далі подія від нас, то більший консенсус. Що ближче подія до нас, то менше консенсусу.

Бандера vs Сталін

Те саме з історичними постатями. Найпозитивніші консенсусні фігури – це київські князі Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Це Богдан Хмельницький. Це наша трійця XIX століття – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. І – дуже цікаво – Михайло Грушевський. І – вже найцікавіше – Петро Перший. Ці фігури сприймаються як позитивні, щодо них є консенсус.

Натомість найнегативніші фігури в українській історії – це Йосип Сталін і Степан Бандера.

Звичайно, існують регіональні розбіжності. Бандера є негативною фігурою для сходу. Сталін є негативною фігурою для заходу. Так чи інакше, в абсолютних числах вони обоє постають як найнегативніші фігури в українській історії.

Третя фігура завше змінюється, ця позиція динамічна. Спочатку цією фігурою був Горбачов. Потім це місце зайняв Петлюра. А останніми роками, вже після другого Майдану, – це місце займає Ленін. Таким чином, зараз власне Ленін і Сталін потрапляють у трійку найнепопулярніших фігур серед українців.

Майдан прискорив те, що було раніше

Які зміни відбуваються у загальній тенденції в останні роки після Майдану?

Передовсім, зросла незначно кількість людей, які вважають, що ОУН-УПА відіграли позитивну роль в українській історії і їх належить визнати силами, що боролись за незалежність України.

Дуже сильно впала кількість людей, які ностальгують за СРСР. Але, що важливо, цей процес почався давніше, ще перед Майданом. Майдан посилив цю тенденцію.

Коли говоримо про регіональний вимір, то ця тенденція є загальною для всієї України. За винятком одного регіону – Донбасу.

Те саме стосується фігури Сталіна і Леніна. Обидва є негативними фігурами для всієї України. За винятком одного регіону. Surprise, surprise – Донбас.

Моя гіпотеза: ми маємо справу не так зі змінами, які приніс Майдан, як із певними тенденціями, які почалися ще в нульові роки. Майдан ці тенденції прискорив, але не був стартовою точкою.

Сильна рука

Українці мали негативне ставлення до Сталіна ще в 90-ті роки. В той час робилися порівняльні опитування в Україні і Росії, і вони показали: наскільки в Росії тенденція позитивно оцінювати Сталіна, настільки в Україні тенденція оцінювати його негативно. Це вже тоді показало особливість України.

У 2011 році проводили цікаве опитування. Показували ставлення до встановлення пам’ятника Сталіну. Виявилося, що в кожному регіоні України – включно з Донбасом – число тих, хто негативно ставився до встановлення пам’ятників Сталіну, було більшим від тих, хто ставився позитивно. Коливалася різниця: на заході – 10 до 1, на півдні – 3 до 1, на сході – 2 до 1. Причому у всіх вікових, соціальних групах.

Єдина медійна історія, яка могла справити враження про те, що Сталін є досить релевантною фігурою в Україні, була анекдотична пригода зі встановленням погруддя Сталіну на подвір’ї обласного комітету Комуністичної партії України в Запоріжжі. Це було важко потрактувати як пам’ятник. Вважалося, що більше належить до приватної ініціативи, а не до громадської: воно стояло в подвір’ї, а не в якомусь публічному місці. Цей пам’ятник встановили у 2010 році. Його декілька разів розбивали. У січні 2013 року його навіть підірвали. Потім відновили. І це погруддя простояло аж до 25 листопада 2017 року. Його знесли лише три роки тому, якраз у День пам’яті жертв Голодомору. Це погруддя – єдиний такий приклад. Інших не маємо.

Я припускаю, що основне пояснення, чому Сталін такий неактуальний, чому він переважає як антигерой, – це Голодомор. В українській історичній пам’яті Сталін пов’язується з Голодом 32-33 років. Про це свідчить також постійне зростання частки людей, які вважають, що Голод був геноцидом.

Мені вдалося знайти тільки один контекст, в якому Сталін в українському контексті трактується відносно позитивно. Це тоді, коли Сталін виступає як символ сильної руки. Руки, яка може "навести порядок". Дослідження 2009 року показувало, що 12% українців бачать Сталіна уособленням "сильної руки".Треба застерегти: ми не знаємо, наскільки це опитування є добросовісним. Бо проводила його компанія R&B Group, якою керував Євген Копатько, якого називають улюбленим соціологом Януковича; з 2017 року він є громадянином Росії. Втім, навіть у цьому опитуванні показано, що головну нішу в очікуваннях сильної руки займає не Сталін, а Петро Перший.

Я кажу: якщо хочеш бачити Україну єдиною, починай говорити про Сталіна. Ти раптом бачиш, що він є консенсусною фігурою: Сталін займає негативне місце в українській історії.

Більше, ніж Шевченко

Випадок Леніна набагато цікавіший. Ставлення до нього є значно різноманітнішим.

Ленін був найбільш "змобілізованою" фігурою на радянському просторі. Існують підрахунки: перед самим розпадом СРСР в Україні нараховували близько 5 тисяч скульптур Леніна, було приблизно 500 назв населених пунктів і 7 тисяч вулиць, які пов’язували з його іменем. Це було більше, ніж сам Шевченко.

Існувало лише три районних центри, в яких не було пам’ятника Леніну. А натомість були обласні центри, в яких не було навіть пам’ятника Шевченку.

Декомунізація розпочалась ще до розпаду СРСР. Факт, який мало хто пам’ятає: декомунізація розпочалася у робітничих регіонах. Під час робітничих страйків на Донбасі шахтарі почали усувати парткоми зі шахт. А перший демонтаж пам’ятника Леніну був у серпні 1990 року у шахтарському місті на заході України – в Червонограді. Це було дуже символічно. Тому що першого Леніна знесли в найбільш робітничому місті.

До проголошення Незалежності хвиля ленінопаду охопила всю Галичину. Перед 1 грудня 1991 року в Галичині не залишилося жодного пам’ятника Леніну.

Були два укази президентів про демонтаж пам’ятників Леніну та зміни топонімічних назв – Кравчука 1991 року і Ющенка 2007-го. Ці акти не виконувалися послідовно, бойкотувалися. Пам’ятники Леніну залишилися стояти у найбільших містах, зокрема, в Києві, у Дніпропетровську, в Донецьку. Але хибно казати, що тільки схід проігнорував ці накази: лишалися три пам’ятники і на Західній Україні, зокрема в Хмельницькому.

Переломний момент – Євромайдан. Почався ленінопад по всій Україні. Що найважливіше в цьому процесі, він був дуже тихим. Мимо того, що більшість українців у 2016 році виступали проти демонтажу пам’ятників і проти перейменування міст, однак ленінопад пройшов без акцій протесту. За винятком одного незначного випадку в селищі на кордоні з Молдовою.

Я робив окреме дослідження – мені було цікаво подивитися, як розвивалася логіка "русской вєсни" на сході і на півдні країни. Виявилося, що в більшості міст, де відбувалися "антимайдани", потенціал мобілізації був дуже низьким – у кращому випадку, 200-300-500 людей. Більшість залишалася байдужою.

Ленін – це пам'ять про пам'ять. Цю пам'ять дуже важко активізувати.

Отже, випадки Сталіна і Леніна підтверджують, що в Україні нема домінантного наративу. Можливі консенсуси. І пам'ять є дуже динамічною.

Мій висновок, утім, буде стосуватися інших тез.

Чому я ставлюся до дослідження історичної пам’яті із певним скепсисом? Тому що для мене – і не тільки для мене – подолання минулого не є корекцією пам’яті. А це, в першу чергу, радикальні рішучі реформи.

Досвід України показує: що менше реформ, то більше історичної пам’яті. Бо це емоційно, це діє, цим легко мобілізувати електорат.

В Україні існує потенціал "третьої України". України ані сходу, ані заходу – України центральної. Не лише географічно, а політично. Яка може творити і мати консенсус, творити новий наратив.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Джерело:zbruc.eu