Забужко: влада збиралася "обнулити" Україну, але нас не так легко завалити
"У кожній країні своя система охорони здоров’я, яку маєте – таку й їжте"
"Якби китайці не брехали й від початку подавали правдиву інформацію, можливо, вдалось би уникнути багатьох втрат"
"Зеленський мені не цікавий, як людина зокрема"
За останні півтора року українська держава показала значно більший опір, ніж можна було сподіватися, виявилось, що "не так і легко нас завалити".
А от закриті кордони через пандемію коронавірусу стали першим серйозним ударом по глобалізації за останні 30 років. Про те, яким світ буде в XXI столітті, в інтерв'ю OBOZREVATEL розповіла відома українська письменниця Оксана Забужко.
У першій частині читайте, чому війна позбавила україномовних страху говорити українською вголос і чого навчилися ті, які пройшли через русифікаторський пресинг.
− Останні пів року були непростими для України, можна собі уявити, якими вони стали для Зеленського як для президента, який доти жодного дня не був у політиці.
− Це його особисті проблеми, він мені не цікавий, як людина зокрема. Як постелився, так хай і виспиться − є таке прислів’я.
Інша справа, що на цій людині, точніше – на її посаді, серйозно зав’язана стабільність української держави, і нікуди ми від цього не дінемося. Якщо щиро, то я вважаю, що півтора року – це й так добрі новини. У мене були підозри, що сценаристи цього "шоу" збиралися "обнулити" Україну ще десь на кінець минулого року – і далі переходити до того місця, де ми їх перебили у 14-му році: до повного демонтажу української держави.
Усе, що відбувалося взимку перед цим карантином, мені дуже не подобалося! Це були дуже тривожні симптоми: весь той Оман, ймовірна зустріч із Патрушевим, збитий загадковою іранською ракетою, чомусь без будь-яких претензій з боку України літак... Коли-небудь ми ще дізнаємося, що за тим усім стояло і які сюрпризи нам готували, коли втрутилась епідемія. Але в принципі я би сказала, що в усьому цьому є й хороша новина: українська держава за ці півтора року виявила значно більшу резистентність, аніж я від неї сподівалася. Коротше, не так легко нас завалити.
− Часто чую, що нинішня влада до кінця може й не досидіти. Це може бути або відставка, або криза, яка провокуватиме такі настрої. Але з іншого боку чую, що в цьому політичному меню більше нікого немає.
− Чому ж немає? Навіть у нинішньому парламенті є трохи притомних людей і, як на мене, ціла притомна фракція – "Європейська солідарність". Можете любити чи не любити Порошенка, але мусите визнати, що в усіх кризових ситуаціях "Європейська солідарність" реально відстоює інтереси країни, тобто діє по-державницькому. Ні, криза українського парламентаризму зовсім не в тому, що нібито "в меню нікого немає", а в тому, що наш парламент представляє олігархічні групи, які його утримують, а не український народ.
− Ну, ця пісня надовго.
− Абсолютно справедливо. На нас вони працюють "коли черга дійде", бо не ми їм платимо. Вони, звісно, намагаються якось там крутитися між молотом і ковадлом, усе це заплутано, мутно, і, зрештою, малоцікаво. Хай тим займаються політичні аналітики, а я письменниця, мене цікавлять зовсім інші речі – цікавить те, що в цих умовах відбувається з людиною, як пише свої "сюжети" історія на довгу дистанцію… Адже ми живемо в дуже цікавий, переломний час, не кожному поколінню такий випадає!
− Якою ви уявляєте для себе Україну через років п’ять?
− Ну, тут не то Україну – тут загалом людство уявити складно. Ні, воно, звісно, житиме, нікуди не дінеться. Але вся наша цивілізація, і Україна з нею, підійшли до тої межі, де сума накопичених системних помилок уже сама собою не розсмокчеться. Саме це називається системно кризою – тою, яка б'є одночасно по багатьох фронтах.
Те, що зараз ми всі виявились вимушено замкненими в межах своїх державних кордонів, − це перший серйозний удар по глобалізації від 1989 року, від падіння Берлінського муру. Ми встигли виростити ціле покоління з вірою в те, що світ глобалізований, що кордони між державами тануть, що жити там, де є робота, сьогодні в Берліні, завтра в Калькутті – це нова ідентичність, за якою майбутнє. Зненацька все це закінчилось.
Якщо уявляти собі історію людства як певний "самоплинний" сценарій, а кожний письменник мислить сценаріями, то я би сказала, що світобудова, як сценарист, нас грубо осадила. Продемонструвала нам, що ні до якої глобалізації ми насправді не були готові. Що всі наші міжнародні організації, ВООЗ, і що там ще – це все порхавка, а як прийшлось до діла, то в кожній країні своя система охорони здоров’я, яку маєте – таку й їжте, і нікуди ви з того не вискочите, і ніякі гроші на офшорах вам не поможуть… Доводиться терміново обладнувати для себе Олександрівську лікарню. Це, коли вдуматись, дуже кумедно. Я лежала в тій лікарні востаннє в 2014-му році і приблизно уявляю, скільки треба було докласти зусиль, щоб там обладнати бокси для всіх цих бандюкуватих попів з Лаври, які всі дружно кинулись туди лягати з переляку.
− Хіба не можна було передбачити, що до такого колись дійде?
− А хто ж слухає застереження вчених? Прогнози, що 21-ше століття буде століттям екологічних катастроф, зокрема нових інфекційних хвороб, лунали ще з 90-х років. Після того як людство остаточно вбило вірус віспи й дуже тим тішилося, мовляв, ура-ура, ми перемогли, тож така страшна пошесть була, цілі регіони викошувала, – несподівано виявилося, що ні хрєна ми не перемогли, бо на місці знищеного вірусу утворилась екологічна ніша. І поки її не займе новий "переможець", між вірусами буде весь час точитись за цю нішу війна – з’являтимуться нові штами, мутанти, раз у раз вибухатимуть невідомі епідемії тощо... Ось таке цікаве століттячко в перспективі вимальовується. Але хто слухає вчених, коли ціла наша цивілізація стоїть на тому, що успіх − це не знання, не професіоналізм, не те, на що треба десятки років праці покласти в бібліотеках і лабораторіях, а тупо гроші! Оце якраз і була системна помилка. Для того щоб відбулася в цьому питанні переоцінка цінностей, людство потрібно було одержати по голові. Але ще недостатньо сильно одержали.
− COVID-19 – ще недостатня ціна?
− А хіба він когось хоч щось змусив переоцінити? По-перше, й далі всі брешуть. Усі, починаючи від джерела його походження, тобто від Китаю. Як кожна комуністична система, а ми по Чорнобилю пам’ятаємо, як це працює, Китай відрапортував, що "все хорошо", що "вырвавшийся атом покорен". Якби вони не брехали й від початку подавали правдиву інформацію, можливо, вдалось би уникнути багатьох втрат. А так було згаяно пів року, епідемія поширилась. Далі вже кожна країна вибрала свою стратегію поведінки. І от уже скоро рік, як вірус "вирвався на волю", а ми досі насправді нічого про нього не знаємо – досі не бачимо алгоритму його дії, досі не знаємо ні реальних груп ризику, ні того, чому одні хворіють безсимптомно, а інші важко, а хтось і помирає…
Ніяких закономірностей не бачимо, знаємо тільки – в Україні принаймні, – що статистика бреше, бо лікарям у нас "доплачують за ковід", і багато хто грішить приписками, реєструючи смерті з інших причин як "ковідні". І плювати, що це в такому разі злочин проти людства, бо не дає скласти об’єктивну картину перебігу хвороби. Людство нікого не турбує, а хрумка купюра – ось вона, в гаманці…
Ні, ніяких висновків ми не зробили. Ми й далі живемо у "плаваючому", викривленому світі, де толерувалось збагачення за рахунок зокрема й брехні та маніпуляції. А тут виявляється, що ця брехня й маніпуляція обертаються системною помилкою проти нас як виду. І ми безпорадно дивимось, купа країн ламаючи руки дивиться, як їхня економіка летить в дупу, і змушені робити "пом’якшення карантину", наперед приготувавшись до нової хвилі епідемії на осінь... Бо осінь коли-то ще буде, а бізнеси закриваються вже тепер.
У мене самої через COVID усі "виробничі плани" на цей рік позривалися. Книжки то виходять, але їхати їх презентувати вже зась, а це ламає видавцям всю промоцію. Шкода людей, які це все планували…
− О, це просто неймовірний шмат роботи!
− Колосальна, хоч і невидима читачеві. На травень, наприклад, у мене був запланований чотиритижневий тур по Штатах, від Нью-Йорка до Каліфорнії, з новою книжкою. Видавець найняв для того спеціальну агенцію, кілька місяців вони працювали, щоб усе це впакувати – маршрут, місто, де виступ в університеті, де в книгарні, інтерв’ю, зустрічі і так далі. Це десятки задіяних людей, десятки інституцій, було вже віддруковано афіші, куплено квитки – і все полетіло під три чорти.
Зараз у мене йде одночасно кілька книжок у різних країнах, на різних ринках. Усі презентації переведено в онлайн. Нібито нова форма роботи з книжкою: купуйте в інтернеті, вмикайте відео і слухайте автора. Але це не працює так, як жива зустріч, живий контакт у залі, де збирається сотня-друга зацікавлених і панує жива енергетика.
− Попри нашу віртуалізацію, все-таки виявилося, що живого спілкування не замінить ніщо?
− Найжахливіше, до речі, театрам. Бо театр – це перш за все мистецтво живої акторської гри. Живої, отут і зараз. Тому кожна вистава єдина і неповторна – завтра прийде інша публіка, і то буде вже інша вистава. Контакт із залом – це обмін енергіями, який є складовою акторської гри. У театр же за цим приходять, а не просто подивитися у відеозаписі, як прекрасно грають Шекспіра у Ковент-Гарден. Так, прекрасно, але це зовсім не те саме, що сидіти там у залі. Навіть якщо ви на гальорці − все одно це зовсім інше відчуття і настрій. І післясмак у вас після того лишається, коли ви йдете додому… Тобто шкода, театру дуже шкода.
Взагалі, цей перехід здоровенної дози комунікацій у віртуал… Цікаво було б подивитися на дослідження, як люди пережили оцей локдаун. Коли ви сидите з чоловіком в хаті, як у в’язниці, і тільки одне одного бачите три місяці. Непогано б якусь соціометрію зробити – скільки в результаті шлюбів зміцнилося, а скільки, навпаки, розпалося.
− А домашнє насильство?
– І це теж…Словом, що й казати, це – випробування, а ми поняття не маємо, як ми його пережили і як воно нас змінило. Єдине очевидне: величезна частина комунікацій перейшла в віртуал. Ми розмовляємо із зображенням друзів, рідних, перестаємо обійматися з друзями під час зустрічі, зникають тактильні відчуття… Це дуже великий виклик не тільки комунікативний, а й ментальний: ціла антропологія міняється!
А скролінг-залежність взагалі вже набуває ознак наркотичної, коли люди кожні п’ять хвилин зиркають на телефон…У світі ця проблема сформульована як scrolling addiction. Себто вона – addiction – на рівні з наркотиками, алкоголем. Той самий "сон розуму", життя в напівпричмеленому стані. А в нас про це взагалі не говорять.
Одне покоління точно рухне жертвою цієї безтямної віртуалізації, поки людство навчиться з нею давати собі раду. Наші внуки з наших носів в айфонах будуть жахатися так, як ми сьогодні сміємося з того, що 100 років тому опій і морфій виписували як ліки – і отримували морфіністів і опіумозалежних.
− Якраз перед пандемією у світі йшли дискусії, як людство покорятиме Марс, літатимуть машини, а людей майже повністю замінять роботи. А тут з'явився вірус, який боїться мила, грубо кажучи, і людство не знає, що з цим робити.
− І світовий розум нас нормально посадили на попу. Мовляв, гординю трошки усмиріть, рєбята. Гординю усмиріть! В очі близьким зазирніть, а то вже забули, якого вони кольору, з дітьми побавтеся.
Є ще одна проблема онлайну − криптоамнезія. Затирання пам’яті, коли кожен має змогу, умовно кажучи, "відредагувати свій запис", підтерти те в репрезентації минулого, що йому не подобається. Це вже оруелівщина чистої води. Тільки Орвел ще не знав, наскільки крихка і вразлива річ людська пам’ять, у нього Вінстон Сміт кричить своєму катові: "Як ви забороните людям згадувати?" А ми тепер знаємо відповідь на це питання – та запросто! І забороняти нічого не треба: наваліть на людину купу інформації, щоб було на порядок більше, ніж вона може обробити – і все, я вже не знаю, чи це зі мною було, чи я це десь прочитав, чи воно мені приснилося, чи воно реальне, чи воно віртуальне…
У результаті виявляється, що тільки те, що написано пером − не вивезеш волом. Папір – останній чесний носій інформації.
Криптоамнезія – насправді дуже серйозна загроза для України. На початку нульових нас, в результаті так званої "медіареформи", по суті позбавили паперової преси – лишили тільки інтернет. Підозрюю, це була частина російського плану підготовки до війни. Інтернет-видання мають змогу постійно "переписувати архіви" – і тепер хапаєшся, от же недавно була публікація, точно пам’ятаєш, тепер би на неї послатися – гульк, а її вже зачистили! Не зробиш скрін – пропало.
От "плюси" розмагнітили свої плівки 90−х років – і все, не було в Україні телебачення! А вони ж тоді "прогресивним" каналом були, там всі провідні інтелектуали свої авторські програми вели, від Сергія Маслобойщикова до Вадима Скуратівського й Соломії Павличко… Все, не було такого – люди вже вчорашнього дня не пам’ятають, куди там історичні тенденції бачити… Словом, що казати – будь-який винахід за всіх цих технологічних інновацій може бути вжитий як во благо, так і во зло. Як тільки щось нове з’являється, одразу треба думати, як убезпечити себе від можливого зловмисника.