Відео дня
Солодке європейське життя для українців не таке вже й солодке. Біженка у Швейцарії розповіла, чому хоче повернутися додому
Надія разом із донькою вже 2,5 роки живе та працює у Швейцарії. З дому тікали під вибухи російських снарядів, родина жила на околиці Києва, майже через дорогу від Гостомеля. Виїхали з однією валізою на трьох – Надія, чоловік, дитина і кицька. Декілька тижнів мандрували Україною, буквально жили в машині, допоки знайома не запропонувала виїхати. Жінка взяла дитину і поїхала, чоловік залишився в Україні. Надя зізнається, що самій важко у Швейцарії, але з часом звикла до рутини. Життя в чужій країні, хоч і дуже безпечній, далеко не казка, тому жінка хоче повернутися додому.
Жити у Швейцарії дуже нелегко
Конкретної мети опинитися у Швейцарії в мене не було. Ми тут через війну. Одна знайома тоді сказала, що у неї є сестра, а у чоловіка сестри свій готель у Швейцарії, і що там можна перечекати деякий час, вона нас прийме. Тому так і вирішили з чоловіком, я взяла доньку, їй на той момент було шість років, і поїхала.
Я не можу сказати, що жити тут дуже просто й легко. Так, є купа моментів, мову треба вчити, якось потрібно крутитись, працювати, не знаючи мови, не маючи їхньої освіти. Інша освіта їм не підходить, вони хочуть свою. Тобто будучи українцем без їхньої освіти, без мови, знайти нормальну роботу вкрай важко.
Я працюю вже два роки в готелі. Важко і фізично, і морально. Фізично важко, тому що цілий день на ногах, щось цілий день носиш, миєш, драїш. Морально так само важко. Тому що я в Україні була підприємцем, у мене був свій ФОП, свій невеличкий магазин. А тут ти ніхто.
Одна з основних причин, чому я досі тут, – це моя дитина. Вона вже ходить у третій клас і їй тут дуже подобається. Ми живемо в маленькому селі в горах, і для дітей тут супербезпечно і дуже гарно. Вони тут майже весь час ганяють на велосипедах, в школу ходять самостійно, без батьків, самостійно гуляють. Моя донька досить непогано вже спілкується німецькою, звісно, у Швейцарії це діалект, але в неї добре виходить. Їй подобається школа, тут не "напряжне" навчання, немає домашки, сама школа дуже близько. А взимку вони з класом на тиждень ходять у гори, катаються на лижах. Часто ходять у ліс, дітям це дуже подобається.
Через те, що тут безпечно, звісно, тут дуже розслабляєшся і знаєш, що точно нічого не трапиться. Спокійне життя, спиш спокійно, ніякі ракети не літають. Тому дитина – це основна причина, чому я тут.
Місцеві впевнені, що війна в Україні вже закінчилася
Ми живемо відносно далеко від великого міста, тому й українців тут небагато, з початку було, мабуть, людей 30. Ми всі спілкувалися, підтримували одне одного, а зараз роз'їхалися. Хтось виїхав у Німеччину, хтось переїхав до Польщі. І нас залишилось людей 10 максимум. Наразі в кожного є робота, тому що всі мають працювати, постійна рутина, зараз вже кожен живе своїм життям. Тому так часто вже не спілкуємося.
Така сама ситуація з місцевими. Коли ми тільки приїхали, два з половиною роки тому, і Червоний Хрест добре працював, і люди активно підключились, носили нам речі, продукти. Перші пів року залучення було максимальне. Велика вдячність цим людям, вони дуже допомагали. А потім все це пішло на спад. А якщо говорити про зараз, це, напевно, останній рік, коли є якісь пільги чи допомога.
Тут вже всі не дуже розуміють, що в Україні й досі триває війна, в місцевих новинах вже нічого не кажуть про це. Мене питають "У вас же там війна вже закінчилась?". Кажу: "А чим вона закiнчилася? Все так, як було, так і є. Ситуація не ок". Вони дивуються, бо їм же вже нічого в новинах не говорять. Ніхто вже не збирається українцям допомагати, і я так розумію, що, напевно, наступного року Швейцарія перекриє вже всі ці пільги.
Допомоги стає менше і менше. Я думаю, що це питання максимум пів року, коли вона взагалі зникне. І це, в принципі, очікувано.
Хочеться повернутися додому
В Україні в мене залишилась вся родина, тільки ми з дочкою тут. За всіма подіями уважно слідкую, зі всіма завжди на зв'язку. І, звісно, що чекаємо, коли це все закінчиться, бо дуже хочеться додому. Хочеться повернутися, будемо дивитися, коли і як ця війна закінчиться, але хочеться. Тому що солодке європейське життя не таке вже й солодке, для нас, для українців. Для нас воно дуже важке. Особливо якщо ти один, треба дуже багато працювати, тут все дуже дорого. Для того щоб жити нормально, ви маєте працювати удвох.
Я хочу повернутися, але як таких чітких планів не маю. Я зараз взагалі нічого не планую далі ніж на два тижні. Ми до війни стільки планували, і нічого з того не збулося.
Тому зараз вчусь жити сьогодні. Якщо Швейцарія зараз схвалить рішення про те, щоб не продовжувати статус захисту, залишить лише для тих, хто із зони активних бойових дій, нам скажуть збиратися. А я знаю, яка зараз ситуація в Україні, про безпеку для дитини навіть не йдеться. Але вже як буде. Тому не планую нічого взагалі.