Про єдність українців, адвоката батька та іншу жінку: інтерв'ю з сином Стуса

Український поет, дисидент Василь Стус зазнавав нескінченного приниження в російських таборах. Він обстоював гідність. Національну, але передусім загальнолюдську. Усе, що він написав, було не з бібліотеки, а з життя.

Відео дня

Наразі в Україні немає стабільності і внутрішньої єдності, країна ще не стала об’єктом – вона досі суб’єкт чиєїсь політики. Українці нарешті повинні домовитися між собою про те, куди рухатись і як жити.

Про це в авторській програмі журналістки Христини Бондаренко ХристяTalk розповів син Василя Стуса Дмитро Стус.

– Ви ходили голосувати?

– Ходив.

– Ви бачили результати виборів?

– Не бачив. І не цікавився.

– А з чим це пов’язано?

– Для мене більша проблема те, що в нас помінялась психологія. Ми себе мислимо як країна, яка менша за наші області, як країна, яка так і не домовилась, чого вона хоче, як вона збирається розвиватись, з якої тікають люди. Яка за 30 років втратила територію. Знайшли винного, окей, але територію втрачено.

– "Знайшли винного" – ви Путіна маєте на увазі? А він хіба не винен?

– Це ви сказали. Я мав на увазі, що коли всередині немає стабільності, коли немає внутрішнього діалогу, внутрішньої єдності, тоді дуже просто зайти ворогові. Коли ця єдність є, тоді ворог не зайде.

– Що ви розумієте під словом "єдність"?

– Для мене це передусім толерантність. Які б політичні сили не приходили до влади, вони намагались іншу частину переробити під себе. Для мене це неприйнятно.

– Може бути в країні толерантність до проросійських сил? Та сама ОПЗЖ, той самий Шарій?

– Навіть якщо ці політичні сили набирають голоси, якщо люди їх підтримують, значить, із цим треба рахуватися.

Ви запитали моє ставлення до виборів. Я хочу бачити програми. Що ми робимо? Щоб наші люди не їхали збирати трускавки до Польщі, не їхали прибирати за важкохворими пенсіонерами до Італії, не тікали в різні боки, як це відбувається 30 років.

Щоб ми створили загальнонаціональний майданчик для діалогу, в якому змогли б домовитися між собою, як ми будемо далі жити, якщо хочемо зберегтися разом.

Бо якщо ми не домовимось, ми остаточно перестанемо бути суб’єктом будь-якої політики. Я вважаю, що і зараз ми об’єкт. Ми робимо, що нам диктують ті чи ті.

– Чи була у вас дитяча образа на батька за те, що він займався боротьбою, а не родиною?

– Дитячої образи, мабуть, не було. А потім були якісь усвідомлені образи, коли тобі закрито багато доріг.

Але серйозна образа була в 1984-му. Батько пів року не писав, ми 3 роки не бачилися. Ми проїхали з мамою дуже важку дорогу. Для неї це було дуже важливо, вона була вся змарніла. Він не витримав якогось сьомого чи восьмого обшуку і відмовився від побачення.

Мама ледве встала, кадебісти були задоволені.

Я не розумію чоловіків, які так поводяться з тими, кого вони обирають.

– Чому він відмовився від побачення?

– Бо це приниження. Потім він написав: "Валю, зрозумій, я не можу йти на побачення з тобою, долаючи кола цих принижень". Там же робили не одне приниження. Було так: виходиш з бараку – обшук, тебе повністю роздягають. Перед тим як тебе вивозять із цієї території – обшук. Привезли туди – ще один обшук.

Плата за таке життя – розхитана нервова система. І на якомусь етапі він не витримав. Йому було важливо це побачення, але завжди є питання ціни.

Мені тоді було 17, і я думаю, що 17 – це не той вік, коли це можна зрозуміти. Тут є поправка на той час і на той вік. Я не знаю, як би я і зараз до цього поставився суто емоційно.

Але мама мене виховала. І звичайно, за всіх обставин я буду на її боці.

– Як вам було писати про другу жінку батька? Чи читала це ваша мати?

– Читала мама. Бачите, Стус відрізняється від більшості наших поетів тим, що в нього немає нічого з голови і з бібліотеки – у нього все з життя. І Шурі присвячено багато віршів.

Скажімо, "рідну мову мою ти мені вибачала, немов дивацтва". Вона була російськомовна. Потім вона стала чи не найкращою акушеркою в Донецьку, приймала дуже багато пологів, у неї геніальні руки. Ну, з того, що мені розказують.

Я кілька разів приїжджав, щоб з нею побачитися, але то вона була хвора, то ще щось. Переважно в мене вся інформація з розповідей про неї тих, хто її знав.

Але послухайте, ну немає чоловіків, у яких тільки одна жінка. Це маячня.

Мама… От такі інтимні питання я мамі ставити не міг. Книжку, кожен розділ я їй показував. Запитував, чи вона не заперечувала. Вона не заперечувала. Якби вона мені різко сказала "не пиши", я б цей шматок із книжки вийняв. Так сказано не було.

– За що боровся ваш батько?

– Зараз що я, що ви, що будь-хто сказав би, що він думав – це буде вигадка. Його життя для багатьох людей стало уособленням української гідності. Він обстоював цю гідність. Національну, але передусім загальнолюдську.

– Я хочу повернутися до людини, яку не можна називати вголос, бо вона затягає по судах. Але в нього є історія про те, що він син поліцая, і є історія зі Стусом. На вашу думку, чому для нього це настільки вразливо, що зараз він заборонив у судах про це говорити, вирізав цей фрагмент із фільму?

– Оскільки я цієї людини не знаю, ми не знайомі…

– Особисто ви з ним ніколи не бачились?

– Жодного разу.

– І він не виходив на вас?

– Він на мене не виходив, це точно. Були деякі інші люди, яких можна ймовірніше віднести до табору патріотів. Я не назву їхніх прізвищ.

– Вони хотіли бути посередниками?

– Так, хотіли нас знайомити. Але не склалося з різних причин. Але завдяки Зиновію Красівському я знаю дуже багато історій – про поліцаїв, про ОУН, про різні речі. Я думаю, що це дуже-дуже особисті його історії, і він хоче, щоб ніхто в них не колупався.

Знаючи історію 1960-х років, коли багато людей, яких заслали за допомогу партизанці, за участь в партизанці в 1940-х роках. Тих, яких вивезли в Сибір, і вони поверталися. Знаєте, як їхні долі склалися? 80-90% повернулись назад, тому що в їхніх хатах жили родичі, жив ще хтось. Панас Заливаха, якому після відсидки вдалось тут залишитись, щасливий виняток.

Що стосується історії з батьком – історія сама собою індивідуальна. Я думаю, що йому за неї соромно. Я хочу в це вірити. Але ця історія відбулась. І скажіть мені, чи є якась історія в цьому світі, за яку людину можна карати 30 років? І хто має право бути суддею?

Я думаю, що багато із тих, хто його звинувачує, брали участь у тих чи інших проєктах, фінансованих ним. На відміну від мене.

– Зараз це протрактуть так: Дмитро Стус – напівватник, захищає Медведчука…

– Ватник, напівватник… Хто трактує? Думка тих людей, які так трактують, мені абсолютно не важлива. Що значить – захищає, не захищає? Ми хочемо порозумітись і домовитись? За Опозиційну платформу "За життя" проголосували люди, вони йому довіряють більше, ніж тим, хто був біля влади до нього. Значить, питання до того, що ця влада робила щось не так, правда?

– Ви зустрілися з Медведчуком. Яке було б ваше перше запитання?

– Не знаю. Розумієте, люди після 30-40 мають свої обличчя, мають свої характери… Треба побачити людину, а тоді щось говорити. Я не готував запитання, як і відповіді, наперед.

– А внутрішньо у вас є питання? Все одно це ж людина непересічна, яка відіграла роль у житті вашого тата.

– Внутрішньо я собі відповів на всі запитання й на всі мотивації.

– За нього?

– Що значить за нього? Я не можу за нього відповідати на запитання.

– Наприклад, ви б спитали його: пане Вікторе, на вашу думку, ви все зробили тоді, щоб захистити мого батька? Або щось іще.

– Я не вважаю, що маю право ставити йому такі запитання.

– А які?

– Мені цікаво подивитись на нього передусім як на людину, яка прожила весь цей час із отаким мечем над собою, під таким тиском. А чому? Він собі буде відповідати на ці запитання, він собі буде відповідати перед Богом. Я не думаю, що я більший суддя.

Від сьогоднішніх політиків мене більше цікавить, що вони запропонують у сьогоднішній реальності, щоб наша територія почала поступово трансформуватись на державу з якоюсь зрозумілою політикою, з якимись зрозумілими векторами розвитку.