Щоб бути українським пропагандистом, сьогодні достатньо писати правду, – військовий журналіст Візгін

Робота військового журналіста сьогодні практично нічим не відрізняється від того, що роблять цивільні воєнкори. "Сподіватися на додатковий ексклюзив, ідучи в армію, журналістам не варто, – каже досвідчений військовий медійник, спеціальний кореспондент Центральної телерадіостудії Міністерства оборони Олександр Візгін. – Утім, армійська журналістика має свою специфіку". В чому саме ця специфіка полягає, Олександр поділився із інформаційною службою НСЖУ.

Журналіст із відеокамерою і зброєю

– Військовий журналіст – це людина у формі й погонах, а отже він не має того широкого вибору тем, як цивільний, – каже Олександр. – Але цей аспект нашої служби я б не перебільшував. Військовий журналіст так само, як і цивільний, приїжджає до бійців, так само з ними спілкується, так само готує матеріал. Тільки відповідальність більша. І ще – військовий журналіст, окрім відеокамери, має при собі зброю. Тому носить звичайний військовий бронежилет, не маркований написом "Преса"...

За словами Візгіна, цивільним журналістам, як правило, потрапити кудись на передову навіть простіше, ніж військовим.

– Командири на місцях усвідомлюють, що є військові, а є журналісти, і з одними треба поводитися так, а з іншими – отак. А що таке "військовий журналіст" і як треба поводитися з ним, усвідомлюють не завжди, – каже Олександр. – Тому часто буває так, що цивільних пропускають уперед, а військових змушують чекати...

Вважається, що військовий журналіст мусить бути пропагандистом. Олександр Візгін вважає, що... так і є! Але зараз, коли Україна зазнає незаконної і неспровокованої агресії, більше не працюють відомі "стандарти ВВС", коли обов’язковим є подання позицій обох сторін конфлікту. Українському пропагандистові навіть вигадувати нічого не потрібно: достатньо показати правду. Тобто, з одного боку, військові журналісти виробляють пропаганду, а з іншого – ця пропаганда нічим не відрізняється від реальності.

Сьогоднішні військові журналісти – прямі спадкоємці тих, хто в попередні війни крокував крізь вогонь і холод "із "лейкою" і блокнотом, а то і з кулеметом". Хіба що оснащені краще – мають мобілки й цифровий зв’язок. Утім, зауважує Олександр, додаткові можливості створюють і додаткові виклики: мобільного зв’язку в найвідповідальніший момент може й не бути...

– На фронті таке трапляється постійно. Далеко не всюди є зв’язок, не всюди можна під’єднатися до "старлінка", не скрізь є електрика, навіть на базах. Тому ти можеш оперативно зняти матеріал, а передати його в редакцію – зась, – каже журналіст. – З іншого боку, деінде можна й у прямий ефір вийти.

"Снаряди летіли у нас над головами і падали біля мого будинку"

Вперше цивільний журналіст Олександр Візгін потрапив у армію під час мобілізації 2015-го, коли йому було 37 років.

– На той час уже мав значний журналістський досвід – працював у різних редакціях, але найдовше – на ICTV. В армії долучився до створення пресслужби відомої 93-ї механізованої бригади. Маючи вищу освіту, я пройшов офіцерські курси на військовій кафедрі Київського національного університету й потрапив служити на військове телебачення. У 2018 році повернувся на ICTV, а цьогоріч навесні знов призвався: служив на "АрміяInform", а тепер – знов на Військовому телебаченні.

Втім, перед тим, як потрапити у ЗСУ, Олександр Візгін у перші тижні війни мусив пройти випробування Ірпенем.

– Я з родиною живу в цьому місті саме неподалік від торгового центру "Жираф". Тут, на в’їзді з Бучі до Ірпеня, наприкінці лютого відбувалися жорстокі бої, які місцеві тероборонівці разом із десантниками вели проти російських колон, що сунули на місто. Це місце перетворилося на справжнє пекло, але в результаті наступ ворога на Київ було зупинено, а Ірпінь росіянам так і не вдалося повністю захопити, – розповідає Олександр Візгін. – Я з тих подій зняв кілька репортажів.

У ті часи все було імпровізоване: тероборона утворилася в робочому порядку з групи ветеранів АТО, до яких долучилися десантники із залишків підрозділу, обстріляного з російських вертольотів у Бучі. "Розжитися" зброєю і сякою-такою технікою їм допоміг мер Ірпеня Олександр Маркушин.

У цьому імпровізованому тероборонівському загоні Олександр Візгін став пресофіцером – також майже випадково: зустрів на вулиці чоловіків, із якими в 2015 році служив ще в "учебці", а потім був знайомий по ветеранській спілці. Вони просто сказали журналістові: "Ходи до нас пресофіцером!" На це Візгін відповів: "Які проблеми? Міст на Київ усе одно вже підірвали, на роботу не доїду".

Найбільше журналістові запам’ятався перший бій під "Жирафом" 27 лютого.

– Початку бою я не бачив. У своєму будинку піднявся на дев’ятий поверх, познімав, що відбувається. Кругом усе вибухало – як потім з’ясувалося, це працювала наша артилерія. Але тоді ніхто не знав, що і як. Було дуже страшно. Аж раптом звідкись залунав Гімн України. Це в дитсадку поруч, якому також дуже сильно дісталося, хтось ввімкнув гучномовець. Звуки Гімну одразу поліпшили настрій, – згадує журналіст. – Я пішов у бік "Жирафа" й побачив наслідки бою – всю дорогу встеляла знищена техніка окупантів. Хлопці наші – молодці! Були поранені, але на той момент усі були ще живі, перебували в бадьорому настрої, натхненні перемогою. В цей самий час у Бучі наші знищили ще одну ворожу колону. Відтоді до 3 березня росіяни більше до нас не потикалися.

Олександр із подивом дивився на цю нову війну, яка зовсім не була схожа на ту, що він знав на сході України.

– Там я бачив війну обстрілів, і твоє завдання – врятуватися від мін і снарядів, пересидіти в бліндажу. А тут ти сидиш на позиції й бачиш, як снаряди перелітають через тебе і лягають десь там, біля твого будинку, де зараз твої дитина і дружина. Це створює, дуже м’яко кажучи, неприємні відчуття... З іншого боку, журналіст усередині мене відчував повну включеність у подію, найвищий ступінь репортажності, – згадує Олександр Візгін.

Із знімальної техніки в журналіста був тільки мобільний телефон. За допомогою цього маленького девайсу телевізійникові вдалося зробити справжні телесюжети із синхронами та стендапами – ці сюжети потім вийшли в ефір.

Але невдовзі стільникові вежі повимикалися, і зв’язок зник.

– Відсутність світла – це ще не найгірше. А от коли немає зв’язку, і ти взагалі не знаєш, що відбувається, це дуже погано... І коли потім опиняєшся на місці, де зв’язок є, і тобі телефонують, що зараз по тебе приїдуть, бо доводиться відступати, – в цей момент реально стає не по собі, – згадує журналіст.

7 березня Олександр із родиною мусили виїхати з Ірпеня на Черкащину. Коли повернулися – виявили, що квартира, на щастя, вціліла, а от будинкові було непереливки: по верхніх поверхах "прилітало" і від танків, і він мінометів. У стінах утворилися метрові дірки, а в квартирах знаходили снаряди, які не розірвалися.

Військовий журналіст із цивільним поглядом на речі

З кінця квітня Олександр Візгін – знов у лавах ЗСУ.

– Сьогодні він очолює проєкт "Під прицілом", – розповів у коментарі інформаційній службі НСЖУ начальник Центральної телерадіостудії Міністерства оборони Віктор Гром. – Це аналітичний проєкт, у якому журналісти висвітлюють найактуальнішу тему тижня. Олександр прийшов до нас із цивільного телебачення, з ICTV, і приніс із собою свіжий погляд на військові питання.

Віктор Михайлович каже, що як тільки дізнався, що Олександра мобілізували, і він служить в інформагентстві Міноборони "АрміяInform", одразу зробив усе можливе, щоб журналіста перевели на Військове телебачення.

– Олександра в нашому колективі дуже поважають, і це, як на мене, природно, адже він – дуже хороша людина, здатна притягувати інших. Ми дуже радіємо, що Саша працює з нами. Він дуже крутий! – із захопленням каже полковник Гром.

Віктор Михайлович додає, що Олександр уже працював на Військовому телебаченні у 2016–2018 роках і показав себе дуже талановитим і досвідченим фахівцем.

– Наш профіль – армія, озброєння. Натомість, Олександр має значно ширший погляд на суспільні проблеми – як військові, так і цивільні, в нього більший досвід і ширший кругозір, – каже очільник військової телерадіостудії. – Цим Візгін дуже позитивно вплинув на наш колектив, особливо на молодих військових журналістів, Славу Назаренка і Катерину Біленко. В результаті команді вдається дуже добре аналізувати і доносити до аудиторії складні військові питання.

Втім, як каже сам Олександр Візгін, і в нього також є авторитети, в яких варто повчитися. Серед таких – його друг, фотокореспондент із "Голосу України" Олександр Клименко – невичерпне джерело енергійності й оптимізму.

– Я люблю людей, які не хнюплять носа. Чимало таких – і серед моїх майже ровесників. А найбільше в журналістах, як і в будь-яких фахівцях, ціную професіоналізм. Будьмо відвертими, не всі з нашого цеху є професіоналами. Викликають велику повагу високі професіонали журналістської справи Андрій Цаплієнко, Ігор Меделян, Наталя Нагорна – всіх перелічити важко, – каже Олександр Візгін.

Коли журналісту Візгіну було найстрашніше

На думку журналіста, одна з ознак професіонала – вміння одночасно і робити цікаві креативні матеріали, і турбуватися про власну безпеку, не лізти на рожен.

– Найважливіше – зберегти своє життя. Якщо ти його збережеш, ти ще зробиш багато цікавих матеріалів... Тому обачність – насамперед. До речі, цей самий принцип наслідують і звичайні бійці в окопах. Якщо ти виживеш, то ти зможеш зробити ще багато корисного. Ніхто на фронті не має права самочинно наражатися на небезпеку, навіть заради порятунку товариша. На все має бути наказ командира, – каже Олександр Візгін.

За словами журналіста, він завжди з великою довірою ставився до бойових командирів, і в той момент, коли перебуває під їхнім керівництвом, почувається в безпеці.

– Можливо, це суб’єктивно. Але коли ти на позиції, й "прилітає" метрів за 50 від тебе, а то й ближче, то ти все одно не відчуваєш паніки, передавши себе в підпорядкування тих людей, які там керують. Сказано: в бліндаж – значить у бліндаж! Сказано, що можна вийти в окоп, – виходиш. Завжди може статися несподіванка, але коли ти поруч із людиною, яка має знання і досвід, тобі спокійніше. А от їхати – страшно. Коли ти їдеш на розваленій автівці повз руїни, то ти розумієш, що з цих руїн тебе може чудово бачити ворог. І якщо розпочнуть стріляти – ти навіть вибігти з тієї бляшанки не завжди зможеш... – каже журналіст.

Але найстрашніша ситуація в його професійному житті була не під ворожими кулями, а серед ворожого натовпу. Сталося це 1 травня 2014 року під час журналістського відрядження в Донецьк, тоді ще не остаточно захоплений ворогом.

– Ми необачно не зняли з мікрофону вітровичок із написом "ICTV"... Звідкись узявся оскаженілий натовп під російськими прапорами. Вони розмахували руками й кричали, що ми – "продажний канал"... Я ще й почав із ними дискусію. Тоді міліція насилу врятувала нас від того натовпу, – згадує Олександр Візгін.

Що буде далі?

Спілкуючись із досвідченим військовим журналістом і воєнним аналітиком, ми не могли не запитати його про прогноз: як Олександрові Візгіну бачиться подальший перебіг війни?

– Сили оборони України будуть накопичувати міць, використовуючи допомогу наших західних партнерів і союзників, – каже фахівець. – Відтак звільнення українських територій триватиме. Я підозрюю, що й надалі не буде великих фронтальних атак, оскільки наші воєначальники бережуть життя військовослужбовців. Але вони шукатимуть слабкі місця ворога, щоб несподівано прорвати його оборону. Противник і далі намагатиметься шкодити нам усіма можливими способами та наявними силами. Але, на мій погляд, шансів у нього вже немає. Секретар РНБО Олексій Данілов каже, що навесні ЗСУ вже будуть у Донецьку, Луганську та Севастополі. Дай Бог, щоб було так. Можливо, я менший оптиміст, ніж Олексій Мячеславович, але якщо буде так, хіба ж я буду проти?