Чого українку може навчити Німеччина і що в нас набагато краще: історія біженки з Києва про конверти, толерантність і бажання повернутися додому

Киянка Наталія Кликова-Волянюк із двома доньками вже третій рік живе в Німеччині. На десятий день повномасштабної війни чоловік Наталії Юрій посадив їх до евакуаційного поїзда, а сам вирушив у військкомат.

Відео дня

В інтерв'ю OBOZ.UA Наталя розповідає, що вже давно повернулася би до Києва, але залишається в Німеччині, щоби чоловік-військовий не хвилювався ще й за родину.

– Розкажіть про свій шлях до Німеччини

– Після початку повномасштабної війни ми десять днів провели у бомбосховищі в Києві. Моїй молодшій дочці Мії був 1 рік та 2 місяці, старшій Софії тоді виповнилося 18. Чоловік з іншими чоловіками з перших днів займалися охороною та захистом нашого житлового комплексу, ми його майже не бачили, він весь час був на чергуванні. Але 1 березня ракета прилетіла неподалік і чоловік сказав: "Все, дівчата, збирайтеся, треба їхати".

Ми вирушили на вокзал з невеликими рюкзачками за плечима, разом із моєю мамою та собакою, яку залишити ніяк не могли. П'ять годин на вокзалі під звуки сирен і чоловік посадив нас до евакуаційного поїзда на Варшаву. Ми лише встигли поспіхом попрощатися.

Провівши нас, чоловік одразу вирушив до військкомату. Я знала, що так буде. Він хотів піти на фронт ще 2014 року, але тоді його не брали.

– Він командує підрозділом?

– Так. Раніше він не мав стосунку до військової служби, останні 15 років працював комерційним директором, керував проєктами.

Я йому надсилаю багато відео про наших дівчат. Він у курсі всіх наших дрібниць. Ми одружені 21 рік та звикли весь час бути разом. Він знає навіть про моїх друзів із мовних курсів. Мія тут ходить у садок, він знає про дітей. Каже, що для нього це важливо, тому що ми живемо своє життя разом.

Він мені розповідає про своїх хлопців. Коли вони мали страшну ситуацію, їх накрило, я це відчула ще вночі. Вранці почала писати йому, а тільки ввечері він вийшов на зв'язок і коротко розповів.

Раз на пів року нам вдається зустрічатися. Місяців через вісім після від'їзду, коли мав відпустку, ми зустрілися у Львові. Потім він був на навчанні в Польщі, і командири дозволили, щоби приїхали сім'ї. Ми бачилися тільки вечорами і у вихідний. Потім ми їздили до Миколаєва до його мами, бо вона ще не бачила нашу другу дочку. А коли військовим дозволили на час відпустки виїжджати за кордон, він приїжджав до нас на Новий рік.

Зараз у липні має бути відпустка, і ми поїдемо до Києва.

– Коли ви збираєтеся остаточно повернутись додому, від чого це залежить?

– Від чоловіка залежить наше рішення повертатися. Періодично він питає мене: нам уже накипіло і нас треба повертати додому чи ще протримаємось? Але я тоді цікавлюся: а як тобі? Тому що він воює і мені важливий його стан. Моє завдання – дбати про сім'ю, а його – захищати нас та нашу Україну.

Він каже, що йому краще, якщо ми ще будемо в Німеччині, бо він хоч не турбуватиметься про нас.

– На вас хтось чекав у Європі, були друзі, знайомі?

– Ні, ми їхали в нікуди. Спочатку ми приїхали до Варшави й потрапили до польського табору, де було багато людей, волонтери вже не знали, куди нас розміщувати. Всю ніч зі старшою донькою ми писали в месенджери знайомим, шукали, куди нам їхати далі.

І відгукнулася директорка бізнес-школи, в якій колись навчалася Софія. Вона написала, що на німецьких курсах оголосила, що є родина, яка шукає притулку. Одна дівчина, іспанка, написала своєму другові. В результаті ми отримали повідомлення: "Їдьте до Німеччини, в таке-то місто, на вас там чекають". Далі був опис житла, але я вже його не читала, для мене було головним, що на нас чекають.

На вокзалі нас зустріла Данієла, привезла додому, там уже була готова кімната, зібрані ліжка, ще замовили кухню. Наша знайома заздалегідь привезла продукти, бо ми були з дитиною. І стояв яблучний кейк, де була записка: "Обіймаємо вас, ми ваші сусіди". Від цього стало дуже тепло.

Наша господиня Данієла нам дуже допомогла. Вона скрізь дзвонила, дізнавалася, потім брала нас за руки та водила по всіх інстанціях. Коли я запитала її, скільки ми можемо залишатися в неї, вона відповіла: "скільки треба". Я тоді ще сказала, що ми ненадовго, на кілька тижнів. Вона взяла мене за руку і сказала: "Дорога, ти тут щонайменше на рік". Я тоді злякалася.

Вона жінка похилого віку, її сім'я часто приймає біженців із Сирії.

Нам там було дуже спокійно. Я з донькою спала на матраці на підлозі, мама та старша дочка – на двоярусному ліжку. У сусідній кімнаті – сестра з вівчаркою, ще була маленька кухня.

Ми прожили там вісім місяців, згодом знайшли трикімнатну квартиру, переїхали туди.

– Якщо порівнювати умови життя в Україні та Німеччині, чим вони відрізняються у кращий і гірший бік?

– Данієла багато розповіла нам про правила життя в Німеччині. Наприклад, про сортування сміття. Я дуже зраділа, бо в Україні ми також сортували сміття, але треба було везти його далеко. А тут є чітка інструкція, що і куди сортувати, і чіткий графік вивезення. Якщо потрібно вивезти старі меблі, то можна замовити габаритний транспорт, раз на рік ця послуга навіть буває безкоштовна.

Є куди викинути батарейки. Існують контейнери для непотрібних речей. Я навіть сама зайвий одяг складала в мішечки і виносила в спеціальний контейнер. Німці замислюються про те, що далі відбувається з цими речами. Потім на етикетках читаєш, що річ виготовлена з перероблених відходів.

– А щодо освіти, виховання у Німеччині? У вас молодша донька ходить до садка, а старша вчиться?

– Щодо молодшої дочки, то моя сусідка запропонувала якось відвести нас туди, де збираються діти. Це невеликий куточок при церкві. Там я познайомилася з двома німкенями, у них теж маленькі діти. Вони допомогли мені з педіатром, ми доробили там щеплення. І потрапили до шпилінг-групи, це така група для дітей. Перед тим як у серпні відправитися у садок ми їздимо до цієї групи на три години двічі на тиждень.

Вихователька Ельке мене теж багато чого навчила. Наприклад, наприкінці занять надвір виносять їжу, яку діти не з'їли – ягоди, печиво. Діти разом із батьками перед розставанням співають пісеньку.

І от перед тим, як виконати пісеньку, моя Мія захотіла вафельку. Вона пішла та взяла її, і виникла пауза, адже співати вона не може. Я готова була крізь землю провалитися, моя дитина всіх затримує. Але вихователька спокійно сказала: "Почекайте, Мія з'їсть вафельку, і ми продовжимо пісеньку". Для мене це стало уроком про те, що моя дитина важлива, вона нікого не затримує.

Я багато чого навчилася у цій групі. Наприклад, коли у нас на дитячому майданчику одна дитина грає, а інша забирає у неї іграшку, то ми чуємо: "Віддай, будь ласка, поділися з ним". А тут кажуть: "Чекай, Мія зараз грає, коли вона закінчить, ти пограєш, а поки візьми іншу іграшку".

Я вчилася тут поваги і толерантності. У нашій групі є діти з інклюзією. Був хлопчик, який грався, а потім у нього починався напад агресії. Поруч із ним були тато і вихователька, вони відводили його убік, заспокоювали. Водночас вихователі стежать за реакцією дітей і пояснюють їм, що відбувається, кажуть, що цей хлопчик зараз заспокоїться і повернеться до вас. І ніхто дітей із майданчика не забирає.

– А Софія де вчиться?

– Софія вже навчалася у виші в Україні. Але через те, що ми поїхали і вчитися онлайн було там не дуже зручно, влітку вона вступила до іншого нашого вишу, на економічний.

Тут інша система освіти. Наприклад, тут неможливо на третьому курсі поміняти спеціальність. Тут у школі навчаються 12 класів, а не 11. Тому доведеться або доучуватися, або тобі можуть зарахувати навчання на першому курсі у виші як 12 клас. Якби ми планували тут залишатися, то, можливо, подумали би як це зробити, але ми хочемо повернутися до України.

Вчити німецьку мову потрібно обов'язково, бо це твоя безпека. Без мови ти почуваєшся незахищеним.

І тут усе підв'язане під освіту. Щоби працювати у супермаркеті продавцем, ти маєш пройти навчання. Воно може тривати 1-3 роки. Навіть якщо тобі потрібно на роботі натискати одну кнопку, ти обов'язково маєш пройти навчання.

– Часто можна почути, що українці порівнюють медицину чи банківські послуги в Німеччині та у нас і кажуть, що у нас краще. Що ви думаєте?

– Мені тут дуже подобається транспорт. Він ходить чітко за графіком, а в спеціальному додатку можна побачити, де конкретно перебуває твій трамвай або тролейбус. Я дивлюсь і виходжу за кілька хвилин до прибуття.

Водночас у нас потяги Укрзалізниці ходять під обстрілами, можуть затримуватись, але їдуть. А тут випав перший сніг – і все вже стало.

Ще ми в Україні звикли до комунікації в онлайн-покупках. Я замовляю книжки дитині або вишиванку, пишу продавцю в чат о 8 годині вечора, коли в Києві вже 9-та, і мені відразу відповідають. Тут все регламентовано. Тут я краще відкладу це повідомлення, щоби його отримали о 9-й ранку.

На початку Данієла порадила мені купити конверти, сказала, що вони мені знадобляться. Я купила упаковку у 100 конвертів, бо меншої не було. І от з квітня до грудня вони у мене закінчилися. Тому що тут багато бюрократичних питань вирішуються не електронною поштою, а звичайною. Тому тут я звикла перевіряти свою поштову скриньку. Відповіді ідуть довго, по 2-3 тижні. Вони надсилають документ, який я маю заповнити і знову надіслати їм.

Щоби отримати банківську картку, наприклад, нам потрібно було поїхати до банку, заповнити анкети, потім тиждень чекати, поки картки надішлють поштою. Потім ще тиждень довелося чекати, щоби надіслали пін-код. Я встановила банківську програму в телефоні, і потрібно було ще одну, яка би підтверджувала, що я можу користуватися цією програмою. І для цього теж потрібний був окремий пін-код, який надіслали мені на пошту.

Я показувала нашому господареві наш монобанк, і він сказав, що це дуже небезпечно. Вони вважають, що їхня система листування та пін-кодів безпечніша.

Щодо медицини, в Україні я звикла, що можу зателефонувати педіатру чи написати у месенджер і мені дадуть відповідь. Щоби записатися до свого лікаря, мені достатньо було написати в месенджер клініки.

А тут треба взяти "термін" задовго, можна прочекати і пів року. Але тут є така програма, в якій можна ввести потрібного лікаря, і вона тобі видасть вільний час спеціалістів у різних містах неподалік. Наприклад, я так робила УЗД, програма видала найближчий термін у годині їзди. Це не проблема – доїхати.

Тут добре лікують тяжкі захворювання, такі як онкологія. Люди, які пройшли через це, кажуть, що страховка покрила все їхнє лікування. Страхова медицина тут добре розвинена.

– А щодо побуту, що вас здивувало у Німеччині?

– Мені сподобалося, що тут є система енергозбереження. Комунальні послуги тут недешеві. І тут, наприклад, приходить спеціальний експерт, який оглядає будинок, вимірює споживання, розпитує. І дає інструкцію, що потрібно зробити, аби користуватися комунальними послугами економніше.

Оскільки ми живемо на соціальну допомогу, нам безкоштовно замінили посудомийку, яка була стара і споживала багато енергії. Експерт вимірював, скільки води витікає з крана за секунду, і порадив замінити у крана розпилювач, тоді вода буде витрачатися економніше.

– Виплати для українців у Німеччині зменшились?

– Ні, виплати не зменшились. Вони регулярні, тільки треба підтверджувати документами. Компенсується оренда житла, ми платимо за світло, інтернет, оплачуємо транспорт. У нас є проїзний за 39 євро, яким ми можемо їздити весь місяць на будь-якому транспорті, включно з поїздами, але не швидкісними.

Тут на кожну дитину виплачують по 250 євро до 18 років, і навіть після, якщо вона навчається. Це не наші 863 грн на місяць до трьох років. 250 євро цілком достатньо, щоби ще й купувати дитині книжки, абонемент у басейн. На дорослого платять 500 євро, а на другу дочку – 350 євро. Нас рятує ще й те, що ми живемо разом із мамою, однією родиною.

Ті, хто кажуть, що українці приїхали сюди і не працюють, мешкають на соціалку, – неправі. Тому що тут багато мам із маленькими дітьми, які не можуть дозволити собі вийти на роботу.

Іноді "прилітають" коментарі із соцмереж, що, мовляв, ви таких грошей, як тут, у себе в Україні не бачили. Хочеться таким людям відповісти: у нас усі українці вміють працювати. Ми з чоловіком працювали на двох-трьох роботах, щоби забезпечити себе квартирою, дати освіту дітям. Ми з чоловіком вперше до Європи поїхали відпочивати, коли мені виповнилося 40 років, до цього весь час працювали.

Сюди приїхали люди, які мають освіту, мали роботу, бізнес і все в них було, доки не почалася війна.