Перший бій прийняв, як тільки зайшов у Сєвєродонецьк: журналіст Денис Вергун розповів про життя на фронті

Денис Вергун – економічний журналіст. Тривалий час він пише про фінанси, економічні закони, аналізує ситуацію в нашій країні. Ще, кажуть, він добре грає у покер, любить музику, книжки. І я з подивом прочитала на його сторінці у Facebook, що у перші ж дні повномасштабного вторгнення Денис взяв до рук зброю та пішов захищати Україну. Причому був у перші місяці великої війни у найгарячішій точці – у Сєвєродонецьку, коли там ще не вистачало зброї, боєприпасів, а ворог буквально випалював землю шквальним вогнем. Але українські захисники стояли на смерть.

Йшов на службу звичайним солдатом. У Сєвєродонецьку був гранатометником. Зараз молодший сержант і командир відділення.

Докладніше про те, як і чому він пішов на фронт, що він думає про ворога, хто його чекає вдома, OBOZREVATEL поговорив з Денисом Вергуном.

Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України.

– Ти пам'ятаєш 24 лютого? Як для тебе почалося повномасштабне вторгнення?

– Для мене, мабуть, як і для багатьох інших киян, вторгнення почалася з перших прильотів по місту – полум’яної заграви над житловими кварталами і дзвінків рідних, що почалася війна. Одні з перших ракет цілили зовсім недалеко від мого дому.

– Я бачила у тебе на сторінці, що ти був у ТРО в Києві? Чим тобі доводилося там займатися? Чи брали ви участь у бойових операціях у перший місяць війни, коли ворог стояв під Києвом і намагався прорватися в місто?

– Я і зараз залишаюся військовослужбовцем у лавах територіальної оборони ЗСУ. В перші дні нам було поставлено завдання охороняти військовий госпіталь, де лікарі в той час рятували життя захисників не тільки Києва, а й з усієї країни.

Під час штурму міст одними з перших ворог займає якраз лікарні, щоб завести туди своїх медиків і "штопати" своїх солдат. Всі інші при цьому знищуються. Тобто якби ворог пробився повз нас – в живих там нікого не лишили б, скоріш за все.

Паралельно ми не мали допустити висадження ворожого десанту на ввіреній нам території. Ми цілодобово несли варту під вітром і снігом і готові були стояти на позиціях стільки, скільки це було необхідно.

– Як ти потрапив на фронт і чому?

– Коли ж Київ було відбито і ситуація у місті стала відносно спокійною, багато хто з наших відчував необхідність бути там, де він на той момент вважав себе потрібнішим. Тобто ближче до зони бойових дій.

Приблизно через два місяці нашої служби у столиці, ми дізналися, що формується рота для відправлення в зону бойових дій. Ми визвалися добровольцями. Багато хто тоді не усвідомлював, що це одразу буде "нуль". Ну друга лінія, в крайньому разі перша. А можливо, потім і в гарячу точку можуть відправити.

Так наша перша зведена рота опинилася в Сєвєродонецьку, на той час чи не найгарячіший театр бойових дій. Контакт з ворогом там відбувся у перший же день, коли ми зайняли позиції в центрі міста. Адреналіну додавало й те, що кільце за містом поступово закривалося супротивником, і ми ризикували опинитися в котлі.

– Чи багато хлопців із ТРО їдуть на фронт, на "нуль"?

– Доволі багато. ТРОшники зараз воюють нарівні з іншими силами ЗСУ, і за час повномасштабної війни вже встигли заробити собі певний авторитет, хоча досі час від часу до тероборони спостерігаються доволі зверхнє ставлення.

– Чи був у тебе раніше якийсь військовий досвід?

– Ні, такого досвіду в мене не було. Зараз розумію, що, можливо, варто було готуватися заздалегідь. Але до останнього вірив, що війна не прийде в мій дім. Сьогодні ж бачу, що треба було дивитися на речі ширше – війна вже була в моєму домі, просто тоді не відчував сповна це на своїй шкурі.

Тепер же війна для мене стала чимось особистим. Ніколи не пробачу рашистам ночівлю моїх дітей і дружини у підвалі.

– Як твої рідні поставилися до того, що ти йдеш на фронт? Ти писав у себе на сторінці, що тобі важко далася розлука із сім'єю, з дітьми…

– Тато поставився з повагою і розумінням. А мати й діти до останнього не знали, що я поїхав на війну. Розказав тільки тоді, коли ми вже вийшли з Сєвєродонецька, коли точно зрозумів, що вийшли з оточення і вижив.

– Коли був "там", дуже важливі розмови з рідними і друзями. Вони переживали, коли не було зв’язку, все одно писали з надією, що прочитаю, як буде нагода. В цьому плані допомагав "Старлінк", оскільки ніякого іншого варіанта нагадати про себе не було.

Але "чарівна тарілочка" він Ілона з’явилася не одразу, та і доступ до неї теж був не завжди. Тому передавали "вісточки" через побратимів, які могли пробігати повз позиції з інтернетом або їхали на "велику землю", в тил.

– Де ти зараз служиш, чим займається твій підрозділ (те, що можеш розповісти)? Де вам довелося вже повоювати, на яких напрямках?

– Як я вже говорив, наш підрозділ встиг побувати на сході. Окрім Сєвєродонецька, несли службу у передмісті Слов’янська, а згодом неподалік від білоруського кордону. Зараз же знов повернулися до рідного Києва, де допомагаємо боронити київське небо від ракет і "шахідів". Паралельно готуємося до нового відправлення на фронт. Рано чи пізно це трапиться.

– Ти пам'ятаєш свій перший бій, де він був, якими були твої відчуття тоді й після бою?

– Перший бій трапився майже одразу, як тільки ми зайшли в Сєвєродонецьк. Психіка доволі швидко адаптується до нових "умов". Незважаючи на те, що ворог обстрілював нас не тільки зі стрілецької зброї і гранатометів, а й викликав на допомогу бронетехніку з крупнокаліберними гарматами.

Життєві пріоритети звужуються до вижити-поїсти-поспати і знов по колу. Ми мали навчитися виживати у найкоротші терміни. Страх – відчуття доволі непродуктивне. Хоча і боятися на війні – це нормально. Головне – не давати страху оволодіти тобою. Треба концентруватися на поставлених перед тобою завданнях і рухатись до їх виконання.

– У тебе позивний "філософ", чому?

– Тут доволі логічно – у мене науковий ступінь доктора філософії. Бачили б ви очі ротного, коли він побачив це у моїй анкеті. На його обличчі застигло питання на кшталт: "кандидат філософських наук? Що ти тут забув?". Хоча, звичайно, певен, що він прекрасно розумів, що інакше вчинити особливих варіантів просто не було. Сидіти склавши руки ми просто не могли. Для мене боронити свій край зі зброєю в руках – був тоді єдиним правильним рішенням.

– Я тебе пам'ятаю все-таки як економічного журналіста, чи не сумуєш за своєю роботою? Чи чекають на тебе там на порталі колеги?

– Звичайно, я сумую за цивільним життям, посиденьками з друзями, прогулянкам з сім’єю. На роботі також чекають повернення. Хоча для себе я вирішив, що не хочу більше витрачати на неї по 10-12 годин на добу. Багато треба буде надолужити з дітьми і дружиною. Саме вони – мій головний пріоритет. Не хочу більше бути татом у телефоні.

– Судячи з твоїх фото, ти на фронті ще встигаєш книжки читати? Коли знаходиш час і що вже прочитав чи хотів би почитати?

– На фронті для цього не було вдосталь часу, на жаль. Встиг осилити дві книжки: "Ворошиловград" Жданова і "Піхота" Мартіна Бреста. Остання, як не важко здогадатися, про життя піхотинців на війні, друга – більше про людські взаємовідносини і зміну пріоритетів. Мабуть, обидві відгукуються саме тим, через що мені доводиться зараз проходити.

На черзі у мене політична сатира того ж Мартіна Бреста "Верочка". Її покликання – допомагати моєму мозку перезавантажуватись і відпочити.

– Коли ти з фронту приїжджав до Києва, які в тебе були враження від життя у місті? Що дивувало, чіпляло, злило? Чому?

– Я не поділяю думку деяких цивільних і військових щодо того, що мешканці того ж Києва "дозволяють собі гуляти і відпочивати, коли інші воюють". Ми для того і тримаємо наші позиції, щоб російська навала не прийшла в будинки наших рідних. Ворог хоче загнати нас у смуту, змусити депресувати, але в нього нічого не вийде.

Він думає, що відключення світла і води змусить нас здатися, а на ділі ж все, чого він зміг домогтися, – це того, шо Національна опера перенесла показ "Набукко" Верді на тиждень. Ну що ж, українці вміють чекати.

Життя продовжується. Не варто позбавляти себе щастя. Гуляйте, спілкуйтеся, кохайте! Не дамо ворогу залізти у наші голови. Наші посмішки – це наша відповідь путінським ракетам. Так само усміхаючись наші воїни б’ють ворога на всіх фронтах.

Разом з тим були деякі складнощі з акліматизацією по поверненню додому. Інтуїтивно перший час тримався подалі від вікон, з підозрою дивився на відкриті хвіртки горищ у місті, прислухався до різких або глухих звуків, які могли нагадувати звуки прильотів чи рух техніки.

Я звикав до міста наново. До його людей, вогнів, транспорту.

– Що найважче було тобі на фронті за цей час?

– Найважче – це розлука з дітьми, сім’єю. Складно бачити, як твої хлопчики ростуть без тебе. Так, зв'язок підтримується, але ж цього замало. Коли ми їхали в Сєвєродонецьк, у мене була думка, що я більше можу ніколи не побачити своїх дітей, не побачити, в яких дорослих і достойних чоловіків вони виростуть.

Ця остання розмова з дітьми перед відправкою на фронт була найважливішим моментом у моєму житті. Ми розмовляли з ними по відеозв'язку, і мені довелося надіти сонцезахисні окуляри, щоб малеча не бачила сліз, які тоді котилися из моїх очей.

– Ти вже давно воюєш, скажи, як би ти оцінив нашого ворога? Багато говориться зараз про те, що це чмобіки, ненавчені, п'яниці та наркомани? Чи так це? Може, доводилося бачити, розмовляти з полоненими, що вони розповідають?

– Не треба забувати, що пропаганда працює в обидва боки: як на Росії, так і у нас. Так, висококваліфікованих і, що не менш важливо, вмотивованих солдат у ворога лишилося не так багато, як у перші місяці повномасштабної війни. Але не варто недооцінювати нашого супротивника.

Кажучи, що наші військові воюють із чмобіками, які, умовно, нічого не вміють, – значить знецінювати наш вклад у перемогу. У ворога, на жаль, ще є чим спаскудити нам нерви. Це стосується як ворожої живої сили, так і озброєння. Війна не закінчиться завтра. Але з кожним днем наша перемога все ближче.

Щодо полонених, то на сході воює немало саме місцевих – т.зв. військових "ЛДНР" – і вони намагаються запевнити не тільки нас, а, мабуть, і себе, що вони тут стоять "за свою землю", не розуміючи, що вони стали жертвою рашистської пропаганди, а їхні куратори називають тих не інакше як "одноразовими", часто посилаючи просто на забій.

Нічого, окрім руїн і горя, так званий "русскій мір" на наші території не приніс. І не принесе – бо вміє тільки руйнувати, вбивати і ламати людей.

– На твою думку, чого зараз не вистачає нашій армії?

– У цій війні нам дуже допомагають західні партнери. І чим більше озброєння дадуть Україні, тим швидше закінчиться війна. Санкції, звичайно, теж роблять свій внесок. Але ворога б’ють не вони, а куля і ракета, випущена українською армією.

З іншого боку, якщо Росія не зможе отримувати комплектуючі для вироблення свого озброєння, а російська еліта недорахується "парочки мільярдів" – нам від цього гірше навряд чи буде.