Там безпечніше, але тут більше можливостей: історія українки, яка хоче повернутися в Івано-Франківськ із Йорданії заради дітей

Оксана Архипчук із трьома дітьми та чоловіком на початку повномасштабної війни виїхала з Івано-Франківська до Йорданії, на батьківщину чоловіка, де вже жила раніше. І хоч там їх прийняли дуже тепло, оточили родинною турботою, Оксана хоче повернутись в Україну. Навіть незважаючи на блекаути та обстріли.

Відео дня

Докладніше про це читайте в інтерв'ю OBOZ.UA.

– Оксано, розкажіть, як ви опинилися в Йорданії? Чому саме в цій країні?

– Навчаючись у Львівському університеті ім. Франка, я працювала у громадській міжнародній студентській організації AIESEC. І ще студенткою через цю організацію побувала в різних країнах. Йорданія була країною, де 2006 року ми відкривали відділення AIESEC. Приблизно через рік чи два я познайомилася там зі своїм майбутнім чоловіком, він був моїм співробітником. І ще через два роки ми одружилися. Так я залишилась у Йорданії.

– Чим ви займалися у цій країні, де працювали?

– Спершу працювала в іншій міжнародній організації. А потім вирішила, що дуже хочу заснувати власну справу. І ми із сестрою організували невелику туристичну компанію, яка привозила мандрівників до України. Сестра допомагала на місці організовувати тури, а я залучала клієнтів і могла це робити віддалено.

– Але згодом ви повернулися в Україну?

– У нас троє дітей, усі вони народжені в Україні. Я народжувала у Луцьку, бо там живуть мої батьки, і я могла отримати підтримку. Після народження першої доньки ми повернулися до Йорданії. Але мені дуже хотілося жити в Україні.

До того ж тоді в Йорданії для чоловіка не було можливостей для заробітку, там дуже маленький ринок. І йому трапилася робота в Дубаї. У нас була маленька дитина, і ми вирішили, що я поживу у своїх батьків в Україні, а чоловік – у Дубаї. Незабаром йому вдалося домовитись із компанією про дистанційну роботу, і ми всі залишилися в Україні, а чоловік просто часто їздив у Дубай.

Перші пів року ми жили у Львові, бо я там раніше навчалася, і це було місто, яке я знаю. Але він виявився завеликим для нас. Я якраз народила другу дитину і мені було важко там жити. Тому ми вирішили знайти щось менше, ніж Львів.

Ми просто тицьнули пальцем на карту і так потрапили в Івано-Франківськ. Він дуже схожий на Львів, але менший. Тим більше, що він розташований неподалік від Радехова, де живуть мої батьки, а сестра якраз переїхала до Косова. До цього у Франківську я була лише раз – на конференції, місто я не знала, але воно мені видалося цікавим. Там ми прожили вісім років.

– Ранок 24 лютого 2022 року ви зустріли у Франківську?

– Так, ми були в Україні, вирішили на тиждень поїхати до моїх батьків. Але і мої батьки, і чоловікові сильно хвилювалися. Тоді ми вирішили поїхати туди, де спокійно і є родина, до Йорданії, там наш другий будинок.

Мої діти наполовину йорданці, і поки вони не досягли повноліття, вони мають два громадянства. Я також маю документи на довгострокове проживання у цій країні. Тому ми не почувалися там біженцями.

– Що йорданці чули про Україну? Вони знають, що тут війна?

– Вони це дуже добре відчули. Там є діаспора вихідців із СРСР. Колись між Йорданією та СРСР були дружні відносини, вони посилали свою молодь вчитися до Союзу, а ті поверталися вже із дружинами. Більшість діаспорянок – це українки, росіянки, білоруски, казашки.

У 90-х роках був наплив студентів з Йорданії, які приїжджали навчатися в Україну, а потім також поверталися з дружинами.

До війни вся діаспора дружно ходила до "Російського дому". А коли вона почалася, діаспора розділилася. Я була в захваті від того, як наші українки там себе поставили. Усі перестали ходити до російського навчального центру, а почали відвідувати нашу "Українську хату".

Наша громада невелика, посольство дуже відкрите, практично всі знають одне одного. Я пані послу можу зателефонувати чи написати будь-якої миті. У нас є чат, у якому спілкуються усі українки разом із працівниками посольства.

Українські активістки проводять багато заходів. Я була на заході до Дня Незалежності на території нашого посольства. Там було все по-домашньому. Українки принесли свої частування, влаштували ярмарок, зробили спільний стіл, а діти бігали по всьому посольству.

Оксана Лавренчук родом із Луцька, яка давно мешкає в Йорданії, організувала цікавий проєкт. Вона зняла 50 історій українок у Йорданії, він називається "Неповторні".

– Як жителі цієї країни ставляться до українців?

– Там є багато сирійських біженців. Пам'ятаю, ми приїхали та пішли гуляти з дітьми й вирішили купити варену кукурудзу. Продавець-сирієць почав розпитувати, звідки ми, і коли дізнався, що ми з України, відмовився брати гроші. Сказав, що у нас спільний ворог, і закінчилося все тим, що ми обидва стояли і плакали, обсипали прокльонами Путіна та його зграю. Сирійці дуже нас підтримують.

Але й російська пропаганда працює там дуже активно. Якщо нас там підтримують на державному рівні, то на місцевому рівні – негаразд. Вони мають свої давні історичні відносини зі Штатами, Західною Європою. США та Велика Британія – їхні колишні імперії. І це грає проти нас. У нас із Йорданією багато спільного, але російська пропаганда працює там краще.

– Російська пропаганда присутня там на телебаченні чи в соцмережах?

– Телебачення. "Раша тудей" дуже активно веде свої трансляції арабською. Вони не фокусуються лише на Україні, але заявляють, що вони "єдині, хто говорить правду про події в регіоні". Українського телебачення там взагалі нема.

– Чим ви займалися в Йорданії?

– Я працюю з учнями, і моя робота дозволяла це робити дистанційно. Я була фундаторкою невеликих альтернативних шкіл у Франківську. Але поїхавши, я не могла керувати ними віддалено. Спершу я шукала донорів для підтримки школи. А потім перейшла на викладання. Останній рік я працювала із профорієнтацією для підлітків.

– Ваші діти вже ходять до школи? Вони теж навчалися паралельно у місцевій школі та в українській?

– Я вирішила дітей не напружувати двома школами. Для всіх нас війна та переїзд були великим стресом. Я жила в Йорданії, і мені ця країна знайома, але діти виросли в Україні, для них Йорданія зовсім нова країна. Старшій дочці перші пів року було дуже важко адаптуватись.

Ми обрали там навчальний заклад, який більше схожий на нашу альтернативну школу у Франківську. Це вальдорфська школа. Мої діти вільно володіють англійською мовою, тому вчитися там для них не було проблемою.

У мене донька любить читати, вона багато читала книжок українською. І вдома я з дітьми українською розмовляю. Середній син був у першому класі, коли розпочалося вторгнення. Він трохи навчився читати. А тепер ми на літо приїхали в Україну, і бабуся з ним щодня займається, вони читають по сторінці тексту.

Складніше було з молодшою, тому що ми виїхали, коли їй було 2 роки, і все її мовне занурення відбувалося англійською (Оксана із чоловіком спілкуються англійською. – Ред). Вона і арабської майже не знає, і українська у неї з акцентом. Але я багато з нею розмовляла українською, а зараз у неї "інтенсив" із бабусею та дідусем.

– Оксано, можете порівняти Йорданію та Україну? Що там вам подобається, що краще, і навпаки, що краще в Україні?

– Йорданія та Україна – країни, що економічно розвиваються, у цьому ми схожі. Йорданія – це пустеля, Україна – це зелень. З кліматом мені було найскладніше, хоча до цього я довго жила в Йорданії, думала, що звикла. З одного боку, дуже добре мати теплу погоду. Цього року у Йорданії взагалі сніг не випадав, минулого сніжило лише два дні. Але мої діти частіше хворіли у цьому кліматі, їм було важче.

Столиця Амман побудована на американський манер, тут усі їздять машинами, і місто не пристосоване до громадського транспорту. Тут мало соціального простору, парків, скверів, пішохідних доріжок.

Я завжди жила у маленьких містах: Івано-Франківськ, Радехів. Навіть Львів був для мене надто великим. Тому жити у великій столиці мені було важко, дуже багато часу займала поїздка машиною, по 2-3 години щодня за кермом.

Мені в Йорданії подобаються люди, вони дуже привітні. Я могла пройтись до сусідньої крамниці і згадати, що забула картку чи гроші. І мені казали: "беріть, що вам потрібно, завтра занесете". Це як у нас кажуть: "в зошит запишемо, завтра занесеш". Мої діти всіх продавців довкола знали, йорданці привітні до дітей.

Амман розділений на кілька частин. Є дуже бідна частина, дуже багата, і є середня. Вони між собою не взаємодіють. У бідній частині міста небезпечніше, ніж там, де живуть люди середнього достатку. Ми жили в середній частині, і там безпечно.

Через спеку та пустелю люди ведуть нічний спосіб життя. О 9-й вечора мами з дітьми тільки виходять гуляти. Я могла о першій ночі йти в кафе, пройти одна через пів кварталу, і мені не було страшно. У Франківську я би так не гуляла. Я би боялася.

– А щодо освіти в Йорданії?

– Там нормальна освіта лише у приватних закладах. Державна освіта на дуже поганому рівні. Наші державні школи в деяких випадках кращі, ніж деякі приватні школи в Йорданії. Тому що там суспільство сильно поділено на багатих та бідних. Набагато більше, ніж у нас.

У нас навіть якщо ти народився у райцентрі, такому як Радехів, ти можеш приїхати до Києва та працювати у міністерстві. У Йорданії це неможливо. Там якщо ти народився у бідній частині, у тебе немає шансів.

Хоч ми живемо в маленькому українському місті, але у нас є школа мистецтв, музична школа, дитина може до спортивної школи ходити, до шахового гуртка. Є багато варіантів розвитку, і це дає дітям більше можливостей.

У Йорданії такого дуже мало, і це все приватне, і це дорого. Я не могла собі дозволити багато гуртків для дітей.

– Чому ви збираєтесь повертатися до України і як плануєте тут жити під час війни?

– Мені в Україні було комфортно. Ти почуваєшся на своєму місці. Я добре розумію менталітет, країну, як усе працює. У мене тут велика мережа підтримки як для мами трьох дітей. Тут знайти сантехніка, няню чи піти до перукарні набагато простіше, ніж у Йорданії. Хоч я й знаю мову, жила там кілька років, багато питань можу сама вирішувати, але це все одно забирало в мене набагато більше енергії, ніж в Україні.

Ще професійно мені важливо реалізуватись. Звісно, я можу знайти роботу в міжнародних організаціях за кордоном. Але тут я відчуваю, що те, що я роблю, має вплив. І мені важливо у моїй роботі мати вплив. Я працюю в освіті, і для мене в Україні більше можливостей як для роботи, так і для заробітку.

– Війна вас не лякає?

– Вперше після нашого від'їзду я приїхала в Україну у травні 2023 року, з маленькою дитиною. Мені було трохи страшно в деякі моменти, хоч я жила у Франківську та Радехові, тоді туди нічого не прилітало.

Потім улітку ми приїхали вже всією сім'єю. Я менше хвилювалася, а чоловік дуже хвилювався, він довго був проти, щоби діти їхали в Україну.

Мене війна не лякає. Бо за статистикою у Радехові за три роки нічого не трапилося, у Франківську також. От скоро буду в Києві, там я хвилюватимуся, там реальні прильоти.

Але в мене друзі по всій Україні, є сім'я із Запоріжжя, вони там живуть, вже звикли.

Мене більше турбує відсутність тепла взимку. Як жити у Львові без опалення? Побутові питання вирішую я, чоловік української не знає. Я влітку поїду до Франківська і дізнаватимуся, як люди планують пережити зиму. У селі все простіше: дрова, можна щось випікати, можна щось приготувати у дворі.

– Як чоловіка вмовлятимете повернутися в Україну?

– Він поки що дивиться на фото, які я висилаю звідси, як діти тут на вулиці у Радехові з компанією друзів гуляють. Вони то в однієї сусідки на подвір'ї, то в іншої, то на пасовище до корів бігають. У них як у "Тореадорах із Васюківки", приблизно так само літо проходить.

Чоловік щасливий, що в дітей стільки природи, свіжого повітря, без гаджетів. І тусня із друзями. Тож він навіть сам сказав, що, може, ми переїхали би знову в Україну? Йому у Франківську дуже подобається. Він планує приїхати влітку та подивиться на місці, тоді вирішить.