Блог | Ну давайте, розкажіть, що ми "заважаємо незалежності України"
Зранку, поки чекала на важливий дзвінок, залізла почитати фейсбук і не витримала – написала коментар під черговим "плачем ярославни" про те, що білоруси розмовляють російською, а в нас в країні також "таких багато". Мій коментар був доброзичливим і мирним: "у білорусів все буде, я була цілком російськомовна в 2014-му, але це не заважало мені боротися за незалежність України".
У відповідь отримала, що моя "російськомовна щелепа заважає" незалежності України. І ще купу всього. Переважно лайна.
Люди-люди. Коли ви зрозумієте, що Україна різна. І не ділиться. Цю різність треба поважати. І що еволюція триває – розумні вчать мову, переконують себе не боятися розмовляти, не стидаються "поганої української", щоб почати розмовляти краще.
Хочете українську в дитячих садочках – наприклад, в Одесі? Доплачуйте вихователькам 1000 гривень за те, що вони використовують українську для дітей на роботі. З муніципальних грошей, якщо в державному бюджеті їх нема, а є на літаки та кортежі держслужбовців.
Зробіть іспит на знання мови для чиновників і всіх, хто отримує зарплатню від держави Україна. Зробіть їм курси до того екзамену. Все буде.
ЗМІ поступово переходять на мову. Всі мої знайомі патріоти залюбки користуються двома мовами – при всіх своїх щелепах. Ні з кого корона не впала.
Більше книжок, більше мультиків і фільмів українською, більше роликів на ютубі українською - що вам заважає це робити? А не ср*тися в соцмережах.
Дістатися будь-чого можна тільки любов'ю. Коли починають лаятися за мову – там нема любові. Є бажання хайпу, хейт та клікбейт.
Наостанок – ще ранковий пост. Одесита, який в 14-му з "російськомовною щелепою" пішов захищати нас з вами. Копіюю його повністю. Oleksiy Paykin
"#жараиболь
Знаете, сейчас, если я где-нибудь слышу бульканье что-то типа "я устал, я истощен", то сразу вспоминаю события июня-августа 2014 года на востоке, в которых мне пришлось участвовать.
В твоей артбатарее – двадцать пять раненых и двое погибших, все орудия спалили ПТУР-ами, минами, ракетами и крупным калибром. Дали чужую гаубицу и два миномета, чтоб отстреливаться на 360 градусов потому, что ты в окружении и враг везде.
День твой начинается (вне зависимости от времени суток): проснулся после короткого сна, порыгал (потому что контужен), выпил горячего напитка (вода, дрова, спички есть всегда), съел кукурузы (потому что в окружении еды нет, а поле с кукурузой – через посадку) и бежишь к орудию или миномету для выполнения боевой задачи, потом подвоз новых боеприпасов, можно пару часов поспать – и всё по новому кругу.
И тут тебе по пути от огневой к полевому складу БК сообщают, что бойцы соседнего подразделения не хотят стрелять из гаубицы, потому что устали. И ты идёшь к своим, отбираешь из раненных тех, кто полегче и идёшь принимать второе орудие в работу ПОТОМУ ЧТО ЕЕ, БЛ*ТЬ, НИКТО КРОМЕ ТЕБЯ НЕ СДЕЛАЕТ, А ИНАЧЕ ВСЕ СДОХНУТ... Вот... а уставшие бойцы, которых нужно было тогда расстрелять, сейчас ходят, празднуют чужие дни ВДВ. Десантура, хуле."
Ну давайте, розкажіть, що ми "заважаємо незалежності України".
