Відео дня
Наш ворог вкладає величезні гроші в мистецтво, перетворює його на зброю, а Європа ці гроші із задоволенням "їсть". Інтерв'ю з режисеркою Оксаною Тараненко
Режисерка-постановниця Оксана Тараненко переконана: опера – стратегічний напрям, за допомогою якого можна світові розказати про Україну більше. В 2022 вона поставила оперу Олександра Родіна "Катерина" і, "озброївшись" промоматеріалами, поїхала по Європі з місією культурної дипломатії. Проте – стикнулася з повним незнанням української класичної музики і небажанням дати їй місце. Причина такого нерозуміння – "окупація" росіянами мізків європейців саме через культуру.
Оксана Тараненко розказала в інтерв'ю OBOZ.UA про свій досвід адвокації української опери серед європейських колег.
Люди, у яких є бажання розповідати про Україну за кордоном, – найкращі пропагандисти нашої держави
– Пані Оксано, розкажіть, як почалась ваша боротьба на культурному фронті?
– В перший рік великої війни Одеська опера і я як постановник поставили оперу Олександра Родіна "Катерина" – масштабну, сучасну, спеціально написану на замовлення Одеської опери. І разом із "Суспільним" зробили гарну телеверсію. Це були перші відключення електрики і перші серйозні бомбардування. Все було вперше, і нам усім було дуже страшно, проте праця надавала сенсу нашому життю.
Тоді я поїхала з усіма роликами, промоматеріалами по оперних конференціях Європою, щоб продемонструвати українську оперу на прикладі нашої постановки. Чомусь дуже вірилося, що це допоможе нам перемогти – чим більше будуть знати про Україну, чим більше будуть знати про її мистецтво, тим краще будуть допомагати.
Ворог у мистецтво вкладає величезні гроші, "ВІПонізує" мистецтво, і Європа ці гроші з задоволенням "їсть". Наприклад, великі музичні фестивалі – я кажу зараз про класичну музику, оперне мистецтво, те, на чому я добре знаюся. А Україна, на жаль, не встигає про це думати. Мені здається, що опера – стратегічний фактор, за допомогою якого можна про Україну більше розказати. І наша постановка Олександра Родіна "Катерина" 2022 року, як і львівська прем'єра Євгена Станковича "Страшна помста", коли отримали міжнародну премію Opera Awards Company of the Year, – важливий у цьому крок.
– Тобто опера як частина нашої пропаганди?
– Взагалі, думаю, такі люди як я, у яких є бажання допомагати Україні за кордоном, які знаються на європейській музичній індустрії і розуміються на мовах, могли б бути найкращими пропагандистами у держави. І непрямо просувати український меседж. Я щиро вірю в те, що опера розмовляє з підсвідомістю людини і працює ширше, ніж сюжет чи драматургія. За допомогою опери або балету можна справді розказати, зрозуміти про країну значно більше, ніж просто прочитавши новини.
Зараз я ставлю виставу в Сумському музично-драматичному театрі, "Алісу в Країні див". Там існує заборона – в режимі підвищеної небезпеки випускати виставу і взагалі грати на великій сцені. Але театр все одно живе, працює, там прекрасні й великі люди грають вистави в укритті та збирають повні зали. Люди ходять, їх просто неможливо зупинити. Ми бачимо, що попит на класичне мистецтво, на театральне мистецтво – величезний. Всі оперні театри працюють просто з ранку до ночі, незважаючи на всі наші умови.
Нині сучасні композитори багато пишуть сценічних творів, і ці твори треба возити. Це величезні бюджети, звісно, але їх треба возити. Світ повинен чути і знати українську музику. Оскільки, якщо чесно, жодної української опери жодного разу не було поставлено за всю історію опери в жодному оперному театрі світу. Тобто українську оперу не знають. А ми не можемо сказати, що вона гірша за якістю, ніж, скажімо, польська або чеська, які знають дуже добре і вважають частиною європейського музичного спадку.
Повторюся: опера – це стратегічний напрям. Мені здається, якщо б "поїхали" такі твори, як наша "Катерина" або "Вишиваний. Король України" Алли Загайкевич, до України було б інше ставлення.
Європейці виховані на російській культурі, і з цим треба боротися
– Коли ви спілкуєтеся з європейськими колегами і розповідаєте їм про наші вистави в укриттях, про розвиток класичного мистецтва під час війни, як вони на це реагують?
– Там є два фактори, які мені дуже не подобаються, і я не знаю, як із цим працювати... але треба. Вони виховані на російській культурі: коли чують Чайковський і "Євгеній Онєгін", або "Лускунчик", або Достоєвський, вони відразу стають навколішки, плескають в долоні й витріщають оченята: боже, боже, як це можливо, щоб представники такої культури…
Моя позиція – російська культура має бути забанена (відмінена), принаймні до нашої перемоги. І росіянам, а особливо представникам путінської влади, не можна зараз давати голос і можливість працювати й заробляти в Європі та світі. Я вважаю, що культурний ценз мусить бути.
Але ніхто цього не робить. Чайковський (у широкому розумінні) прекрасно "їздить" світом. Ніхто не сказав, що Чайковський – поганий композитор або він когось убив. Але в даному контексті, коли війна йде, і інформаційна також, будь-яка позитивна конотація будь-чого російського впливає на мізки європейських та світових глядачів, на жаль.
І особливо небезпечною, як мені здається, є тенденція, коли українські музиканти або кінематографісти виступають у спільних заходах із росіянами і навіть виходять у російському репертуарі. Це активно робили німці – з 2014 року організовували події, на яких українці та росіяни мали б виходити на одну сцену разом, плекаючи дивні ілюзії про символічне примирення. Наше величезне завдання – пояснити, що ми не можемо бути на одній сцені, тому що агресор мусить бути покараний, не можуть бути злочини воєнні, і загалом те, що вони роблять, бути нейтралізовані просто якоюсь там умовною дружбою.
– Чому, на вашу думку, так відбувається?
– У мене таке враження, що європейці не можуть прийняти факт агресії, їм важко назвати агресора агресором, бо вони так розуміють політкоректність. "Ну що вони такого зробили, це ж просто мистецтво". Але мистецтво в руках ворога – зброя, а в наших руках воно не зброя поки що, на жаль.
Місяць тому я давала інтерв'ю журналісту фламандської газети, де розповідала, що деякі мої колеги, солістки театрів, особливо це жінки з дітьми, виїхали в Європу, тому що вони рятують дітей. І взагалі, наші артисти, опинившись за кордоном, намагаються працювати на користь України. І тут я бачу фразу, якої не казала: "Як і деякі мої колишні російські колеги, музиканти, які теж опинились в Європі через путінський режим. І виступають на одній сцені з українцями". У мене волосся стало дибки, я, напевно, півночі з ним сварилася. Ці люди ніяк нам не допомагають, вони не допомагають нашій перемозі. Тому про них згадувати в моєму інтерв'ю – це просто знущання. Я не можу поки що розгадати цю загадку – до чого такі уточнення, чим саме це спричинено. Довелося писати йому величезного пояснювального листа.
Він, мені здається, почув, але деяка частка його свідомості мене не почула. Хоча і визнав, що я такого не говорила, що це саме його доповнення, і переробив статтю.
Ті, хто співпрацює з росіянами, – зрадники. І мені надзвичайно боляче чути і бачити наших музикантів, які грають "Євгенія Онєгіна", співають "Бориса Годунова" або музикантів світового рівня, які допомагають Україні, а тоді диригують "Пікову даму" і кажуть, що "Пікова дама" нікому не нашкодила і це прекрасна музика.
Мені сумно це все спостерігати, тому що це теж якась "окупація" головного мозку, яка, власне, відбувалася сотні років.
– Але ж українці працюють, часом дуже успішно, на великих європейських сценах…
– Про Україну з погляду мистецтва ніхто нічого не знає, нас завжди сприймали як сировину. Коли талановиті молоді музиканти їдуть за кордон і їх радо приймають там до консерваторії, тому що вони всі талановиті. Проте вони розчиняються у світовому репертуарі. А так, щоб український продукт, тобто саме українська постановка, – такого майже немає.
Я зверталась і, напевно, сотні листів написала в різні оперні театри з проханням розглянути можливості поставити українську оперу. "Може, вам буде цікавою українська музика в межах культурної дипломатії. Я можу там показати зразки…" Мені навіть не прийшло жодного листа з відповіддю "Дякуємо, але ні". І в галереї писала, в культурні центри. Я не є офіційним представником держави, я просто український режисер, тому, напевно, їм нецікаво.
Дехто з європейців з мистецьких кіл відверто розповідали мені, що, наприклад у Швейцарії, є багато фестивалів класичної музики, які функціонують на російські гроші. Тому вони зараз тихенько сидять і чекають кінця війни, коли знову зможуть присісти на цю саму фінансову голку. Вони не можуть відверто виступати зараз за Україну, тому що бояться втратити російські гроші.
Але є і приємні приклади. Наші колективи зараз більше поїхали Європою, але це концерти або гастролі. Я все ж таки вважаю, що присутність у театральному репертуарі опери або балету – це інше сприйняття культури. Я дуже щаслива спостерігати, як крокує світом Opera Del Mondo та інші твори обʼєднання Opera aperta. Знаю, що Театр Франка вивозив свої вистави на Авіньйонський фестиваль. Такого, звісно, треба більше.
Ще один прекрасний приклад. У Олександра Родіна є балет "Аладдін", він поставлений у Каунаському театрі опери та балету і йде там вже кілька років. Поставив його Сергій Кон, який був солістом у Раду Поклітару, а згодом сам став хореографом. Сергій, до речі, зараз боронить Україну в складі війська. Так от, я колись спілкувалася з директором Талліннського театру опери та балету і сказала йому, що в Каунасі йде балет "Аладдін" – послухайте цю музику. Він був упевнений, що це не діснеївська франшиза, і дуже здивувався, що це український композитор, українська музика і українська постановка і вона варта того, щоб поїхати послухати й поставити у себе.
Але це не масове явище, це дуже поодинокі випадки, і я так розумію, це коштувало людям надзусиль, щоб це все відбулося.
– Російську культуру як частину російської пропаганди нав'язували європейцям десятиліттями…
– Так, це очевидно. До кого не приходиш з культурних людей у гості в Європі, у них обов'язково є матрьошка або ікона. Не впевнена, що всі наші артисти і музиканти, які працювали в Європі до війни, усвідомлювали, що таке українськість, що таке бути українцем поза Україною. А тепер це питання постало гостро. Це, мені здається, питання нашого виживання.
Але я думаю, що тут спрацьовує колоніальна традиція – ставитися як місіонери до тубільців, і Європа вся цим просякнута. Я багато зустрічалася зі зверхнім ставленням до мене і до моїх колег. Мені відверто казали: "Ми співчуваємо Україні, але нащо нам українська музика? Нам подобається В'єтнам, але нащо нам в'єтнамська музика?" Доводиться пояснювати, що це не релевантні приклади, тому що наші класичні композитори вчилися в Італії. А сучасні композитори, як і ми всі, взагалі існують у спільному інформаційному просторі.
Запалу багато, і розчарування багато, і відчуваю себе безсилою певною мірою, тому що як прорвати цю європейську психологію… крапля за краплею, треба привчати, впроваджувати.
Проте я знаю, що, скажімо, у Швейцарії, у кожному більш-менш великому місті, в якому опинилися українці, а здебільшого це українські жінки з дітьми, всюди організовуються самодіяльні хори. Я знаю, що в Женеві десь понад 6 хорів уже, в Лозанні, в Люцерні є хори, у Цюриху. Тому жартую, що скоро у Швейцарії існуватиме хоровий фестиваль української музики.
Весь час українці як бджоли – самоорганізовуються і всюди роблять щось музичне і творче, тому що творчість – це наша природна риса.