"Хочу вигнати нечисть із нашої землі!" Історія 22-річного бійця, який втратив ногу на Донбасі

22-річний Єгор Коновалов із прикордонного містечка Свердловськ (нині – Довжанськ), що на Луганщині – наочний приклад для тих, хто впевнений: на окупованих територіях живуть винятково сепаратисти та колаборанти.

Відео дня

До кінця 2017-го юнак через сімейні обставини змушений був залишатися в окупації. Коли ж виїхав – одразу пішов воювати з тими, хто окупував його місто, у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.

Єгор був серйозно поранений, втратив на війні ногу, але не зневірився і зараз не тільки готується до протезування, а й втілює у життя свою мрію – стати лікарем. Про випробування, які випали на долю патріота з Луганщини, й про те, як долати труднощі на шляху до мрії – у матеріалі OBOZREVATEL.

– Знаєте, що мене найбільше вбиває? Люди не усвідомлюють, що йде війна. Вони платять 1 чи 1,5% військового збору, живуть звичайним життям, ходять на роботу, їх ніхто не пресує, не віджимає авто чи квартири, не кидає у підвали, не погрожує автоматами… І водночас вони кажуть, що втомилися від війни.

Я повірю ще, що від війни втомилися ті, чиї будинки – на лінії зіткнення. А яке право мають про це казати ті, для кого війна обмежується 1% податку від офіційної зарплати?.. Люди голосують за кума Путіна Медведчука, за Шарія – і не розуміють, що якщо прийде "русскій мір" – те, що відбувається зараз в ОРДЛО, відбуватиметься по всій Україні.

Я коли приїхав з окупованої території сюди – це ж небо і земля! Так, у нас багато недоліків, нам далеко ще до Європи, НАТО. Але порівняно з тим, що робиться на окупованих територіях… От там – страшно. І якби кожен українець хоча би півроку пожив там, у "республіках" – на війну піднялася би вся нація. І ніхто б не казав, що втомився жертвувати мінімумом.

Читайте: "Мстимося. Не зупинимося": що відомо про підступне вбивство героя ЗСУ на Донбасі

Ці слова Єгор Коновалов говорить, механічно погладжуючи сперту на лікарняне ліжко милицю. На певну різкість щодо пасивності й байдужості частини українського суспільства він має право: бо ж на цій війні втратив і домівку, і здоров’я. Залишившись круглим сиротою, у 20 років хлопець зміг виїхати з окупованого Довжанська, де місцеве "МГБ" вже зацікавилося ним через його проукраїнську позицію. Пішов служити за контрактом у 72-гу окрему механізовану бригаду. Після одного з обстрілів на початку цього року Єгор втратив ногу.

– Я завжди вважав себе патріотом. І контракт із ЗСУ в січні 2017-го підписав не з меркантильних міркувань, не через зарплатню. Воювати пішов через власні погляди, переконання. Бо бачив, що відбувалося у моєму Свердловську, починаючи від 2014 року. І кожен день, прожитий в окупації, лише підсилював ненависть до окупантів.

Так Єгор Коновалов пояснює причини рішення, що згодом перевернуло його життя. Відчувається: побачене і пережите за майже 4 роки в "ЛНР" дійсно досі йому болить.

– Мій Свердловськ, сусідні Краснодон (нині Сорокине) і Красний Луч були окуповані "казаками". Хоча я досі не розумію, який стосунок ті алкоголіки, наркомани і зеки, які наводнили наше місто, мають до козацтва. До них і місцеві примкнули – такі ж, як правило, маргінали. Бо люди інтелігентні, лікарі й вчителі у нас переважно або на проукраїнських позиціях стояли, або були більш аполітичними.

Насправді, далеко не всі місцеві – ватники. Там досі залишається багато людей із проукраїнськими поглядами, які з певних причин не можуть виїхати. Але і жертв пропаганди багато. Більшість людей там можуть дивитися лише 5 каналів. На одному – мультики цілодобово. На решті – російська пропаганда. Тому не дивно, що навіть зараз багато хто вірить, коли їм кажуть, що у будь-яких нещастях і негараздах винна Україна.

Читайте: "Хочу повернутися тільки з перемогою!" Останній бій "кіборга" Колодяжного

Єгор пригадує: у 2017-му, коли він ще перебував в окупованому Довжанську, по всьому місту були розклеєні оголошення про набір у так звану "армію ЛНР". Потенційним бойовикам обіцяли зарплатню у розмірі 15 тисяч рублів, офіцерам – приблизно 25 тисяч. Смішні за нашими мірками зарплати там – чи не найвищі. Для порівняння, медики і співробітники санепідемстанції в ОРЛО тоді отримували 3600-3700 у рублях, медики швидкої – до 6 тис. рублів. Пенсії ж рідко коли перевищували 2 тис. рублів.

– Я бачив, скільки російської техніки ганяли через ростовську трасу у 2014-2015 роках. Бачив, як у жителів віджимали автомобілі, будинки. Знаю випадки, коли людей просто на вулицях хапали – і потім вони безслідно зникали… Водночас вони взагалі нічим не гребували. У мене якось посеред вулиці куртку віджали. Була така камуфльована німецька бундес-куртка – підлетіли, автоматами побрязкали – і забрали. Це десь 2015-й був…

Попри несприйняття того, що відбувається, Єгор залишався в окупації до 2017 року. Спершу – біля хворої на рак мами, яка померла у 2014-му. Далі – доглядав стареньку бабусю, яка дожила до весни 2017-го. Після її смерті у Єгора не залишилося нікого з рідних.

Паралельно він вчився у медичному коледжі. Якийсь час серйозно займався рукопашним боєм. Але покинув спорт, бо не хотів брати участі в пропагандистських акціях у кращих традиціях СРСР і Північної Кореї.

Читайте: Прикрив побратимів від вибуху: історія героїчної загибелі "Фугаса" на Донбасі

– Якщо там займаєшся спортом – примусово мусиш брати участь у пропагандистських акціях. Нас на такі тягали постійно. Якось приїхали на показові виступи з рукопашного бою, а там – пісні про Леніна і чмошники у камуфляжі ходять. Мені так соромно і гидко стало, що я мимоволі там опинився, що вирішив покинути спорт, – згадує Єгор.

Він розповідає: витримати абсурдність того, що відбувалося навколо, допомагала мрія про те, як після закінчення навчання виїде на підконтрольні Україні території й піде у ЗСУ, аби вибити окупантів зі своєї землі.

Втім, доля розпорядилася інакше – і виїхати Єгорові довелося раніше, за півроку до випуску з медколеджу.

– Поки був в окупації, у мене були сторінки в соцмережах. Я там пропагандою не займався. Жодних спільнот спротиву не адміністрував. Просто постив картинки з українською символікою, націоналістичними цитатами. І в телефоні було декілька знімків із українською символікою. За це на мене завели карну справу – за екстремізм. Зранку прийшли додому з цією справою. Додали туди роздруковані мої пости з картинками – Сталіна, Путіна… Забрали на допит. Тривав він годин десять. Лякали шокером. Психологічно тиснули. Але не били, не катували, брехати не буду.

Читайте: "Перемога буде наша. Неодмінно!" Історія добровольця — грози терористів на Донбасі

Зрештою мене відпустили під підписку про невиїзд. І коли вийшов – зрозумів: довчитися мені навряд чи вдасться. Треба їхати зараз. І поїхав. Мені дуже пощастило, що все робив швидко. Тому й вдалося виїхати без особливих пригод.

З окупації Єгор поїхав до Львова, де мав знайомих. Там десь місяць жив у хостелі – а в січні 2018-го підписав контракт із ЗСУ. Пройшов підготовку. Й у травні поїхав на Донбас – вже як військовий. Спершу – у Донецьку область, згодом, вже як бойовий медик – на рідну Луганщину.

…Це трапилося тоді, коли підрозділ, у якому служив Єгор, мав виходити із зони АТО. У кузов "Уралу", в якому перебували військовослужбовці, прилетіла запущена бойовиками з боку окупованого Калинового ПТРК.

Унаслідок обстрілу 10 військових отримали поранення: троє – середньої тяжкості, двоє – важкі. Найбільше дісталося Єгору.

– Я практично не втрачав свідомості, тому те, що трапилося, пам’ятаю добре. Якийсь час навіть болю не відчував. Коли шок – воно не боляче. Лиш потім, як укол "Налбуку" зробили – відключився… Ми вантажили машини. Тоді й прилетіла ракета. Ми не їхали, як потім писали на сепарських сайтах. І ба більше не були п’яні, як вони це подавали. Коли місяці зо два після того читали, що вони понаписували – дуже сміялися з хлопцями. Бо там подавалося, наче машина з п’яними українськими військовими наїхала на власну міну – і підірвалася. Водночас "загинули двоє офіцерів" – хоча ніхто тоді не загинув… Я просто ще раз переконався у тому, наскільки тупа і нахабна пропаганда у окупантів. Як про "Боїнг" – то не ми, і все…

Єгор виявився найтяжчим із усіх поранених під час того обстрілу. Контузія. Опік на спині. Численні осколкові поранення. "Нашпигована" гайками з коліс "Уралу" ліва нога – їх діставали згодом у лікарні. Вирваний шматок плоті вище коліна на ній же.

Але найбільше постраждала права нога.

Читайте: "Якби любов могла оберігати – ти жив би вічно": що відомо про полеглих у червні героїв

– Перебило ногу сильно. Довелося її ампутувати. Я коли в лікарні прокинувся – її вже не було. Але одразу зрозумів, що її навряд чи вдасться врятувати. Ще тоді, біля того "Уралу", коли опустив очі й побачив, що з нею сталося…

Депресії не було. Морально, звісно, непросто, але перші дні набагато гірше було фізично – і від болю, і від тих усіх препаратів, які мені вводили… Але нормально. Почистили, зашили…

Зараз готуюся до протезування. За роки війни у нас протези навчилися робити не гірші, ніж у Німеччині. Всі витрати взяла на себе держава.

Лікарі реально витягли мене з того світу. Я безмежно вдячний медикам Попасної, куди мене привезли одразу після поранення, лікарям у Часовому Яру, у Київському й Ірпінському військових госпіталях. Завдяки їм, а також дякуючи професійним діям тих, хто мене евакуював, я залишився живий.

Під час перебування у Київському центральному військовому госпіталі Єгор познайомився з президентом Петром Порошенком і міністром оборони Степаном Полтораком: вони якраз тоді приїздили відвідати поранених. Тоді президент, дізнавшись про історію Єгора, пообіцяв йому квартиру. Нині, коли його запитують про те, чи виконав Порошенко свою обіцянку, Єгор посміхається: "Зараз оформляємо документи. Є певні бюрократичні моменти. Я не можу сказати, що вже маю де жити, але, як мені кажуть, повинно все бути добре".

А ще Єгор нарешті почав втілювати свою мрію: стати лікарем. Нещодавно він подав документи до Львівського національного медичного університету, успішно пройшов співбесіду – і став студентом цього навчального закладу. Поки хлопець вивчатиме загальну медицину. А далі планує вступати до інтернатури й вивчати психіатрію.

– Може, військову кафедру закінчу, молодшого лейтенанта запасу отримаю, – мріє Єгор. – Але поки потрібно лікування завершити… Чи розглядаю можливість повернення у ЗСУ? Так, розглядаю. Я в армії не розчарувався. Залишився би служити і далі, але якщо зараз у мене з’явився шанс отримати освіту – вирішив займатися поки цим. Що буде далі – дивитимуся за обставинами. У будь-якому разі, якщо й служитиму далі, то не скоро ще… А взагалі – я би хотів звільнити власне місто. Зайти туди військами, з упевненістю – і вигнати ту нечисть з нашої землі!