УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС
OBOZ.UA
OBOZ.UA
Сайт

Блог | Майже правда або гра в реальність

Війна на Донбасі триває з 2014 року

Що ви відчували, коли почули про загибель на східному фронті першого військового? Чи відчуваєте ви те саме, коли майже щотижня гине кілька наших захисників? Чому ваші відчуття значно посилюються, коли стається непоправне, і помирає одразу декілька десятків воїнів? Чому наші емоції з часом притупляються, а людські смерті стають статистикою?

А найголовніше, як зробити так, щоб за швидким ритмом життя і інформаційним шумом ми не втрачали зв’язок з реальністю і залишалися людяними? Всі ці запитання можуть здаватися банальними і дещо патетичними, але відповіді на них сьогодні як ніколи актуальні.

В свій час, коли я сформулювала тезу моєї докторської дисертації: "Майже правда. Інтермедіальні стратегії постановочної війни", мене цікавило, як формується бачення війни через культуру і ЗМІ, хто створює наше уявлення про війну – те, з чим більшість людей особисто ніколи не стикалися. Я намагалась зрозуміти: які є стратегії постановки і показу війни, та наскільки документальна зйомка військових дій може відобразити реальність, і чи може взагалі.

Чого я зовсім не очікувала, так це те, що мені особисто доведеться стати свідком війни в Україні і знаходитися між двома реальностями: медійною війною та реальною ситуацією в зоні бойових дій. Я думаю у багатьох, хто мав подібний досвід було відчуття абсолютного роздвоєння свідомості. Але часто ця медійна реальність чи не повністю заповнює інформаційний простір тих, хто далеко від гулу гармат.

Такий стан речей і є елемент гібридної війни. Коли людям не потрібні реально події, бо все, що виглядає як справжнє - вони сприймають, як реальність. Крім того, сьогодні журналістика перестала бути основним джерелом новин. Більшість черпає інформацію із соціальних мереж, де об’єктивність дуже важко відрізнити від фейків. Через це, пропаганда переходить на новий рівень, а віртуальна реальність часто передує подіям, а самі події розвиваються згідно віртуальної версії.

В зв’язку з чим, постає ще одне питання, наскільки вигадане є частиною нашої реальності? На якій основі суспільство приймає рішення, якщо воно абсолютно неадекватно проінформовано? Особливе критично це знати, коли доходить до таких важливих тем як війна. Бо в іншому випадку це стає дуже небезпечною системою світогляду.

Деколи ти зустрічаєш трагічні аварії на дорозі, і це всіх завжди дуже чіпляє, бо відбувається на їх очах. А на війні повсюдно жахи, але не завжди люди можуть на це рефлексувати. В першу чергу через те, що немає архетипу, який сформував би нашу картину про сьогоднішню війну.

Думаючи про все це, мені стало цікаво, яка ж роль театру в цьому гіпер театралізованому світі. І мені здається, що театр нас певною мірою вириває із середовища нашого повсякденного життя, частиною якого є гібридна реальність. Саме він надає ефект присутності в моменті, що дозволяє відірватися від цього світу і відчути безпосередній фізичний зв’язок з реальними подіями, що ретранслюються на сцені. Театр може повертати нам здатність співчувати. Через театр можна повертати людяність.

Крім того, театр має величезний емоційний вплив. Через переживання ти скидаєш з себе тягар ненависті, злості, агресії, яку повсякчас викликає спожита нами інформація. Живе дійство дуже сильно впливає на глядача, бо на сцені ми бачимо справжніх людей з усією їх вразливістю. Театр повертає до енергетики, до живого відчуття, якого не вистачає в реальному світі, коли все наше сприйняття йде через свідомість, а не тіло.

Що стосується війни в театрі, то на власному досвіді можу сказати, що з цією тематикою все працює ще більш показово. Наша вистава "Contact Line" про молодих людей, які знаходилися по різні боки на Донбасі під час бойових дій, безкомпромісно повертає до реальності.

Коли суспільство під впливом часу і, подекуди, спотвореної інформації втрачає чуйність, на сцені постають реальні діти із зони розмежування і через свої історії життя дають можливість кожному, знаходячись на відстані, зануритися в ту атмосферу. Це дуже сильний інтенсивний момент.

Я вважаю, дуже важливо надавати голос групам населення, які страждають від війни, навіть якщо вони не попадають в популярний наратив. Саме нове покоління, яке виросло під гуркіт вибухів, в першу чергу має сказати своє слово. Нам конче необхідно задуматися, як жити з наслідками війни, бо сьогоднішній статус-кво не вихід – це лише відтермінування проблеми. Ми накопичуємо все більшу травму для суспільства. Втрачається надія, йде стагнація і забуваються ті, хто загинули.

В мирних містах ми не відчуваємо, що відбувається в зоні бойових дій, не відчуваємо трагедію, коли фізично руйнується все довкола, калічаться і знищуються тіла. Тому роль театру - бути обличчям до обличчя з реальністю війни у постійному потоці інформації.

"Це 2011 рік. Початок моєї докторської і мені потрібно обрати тему. Робін мені допомагає. В Україні ще немає війни. В Україні ще немає окупованих територій, ми їздимо до Криму. В Україні ще немає мільйонів переселенців. Ми чекаємо на Євро-2012, а Донецьк готується до напливу нідерландських фанатів.

Російський "Бук" ще не збив Боїнг-777 рейсу МН-17 з 298 пасажирами на борту, переважна більшість яких громадяни Нідерландів. Всього цього ще немає, але я обираю тему війни. Ні, я не була готова до того, що моя робота зі сторінок наукового матеріалу перейде в ... А от питання, у що вона перейшла?" – цим риторичним зверненням завершується вистава Contact Line.

disclaimer_icon
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...