Друга хвиля коронавірусу може бути небезпечнішою. Людей чекають великі випробування - Зубов

Пандемія коронавірусу виявилася для Заходу найбільшою кризою за останні 75 років із дня закінчення Другої світової війни.

Зараз людство знову стоїть на порозі серйозних випробувань, насамперед психологічних. Про шанси вижити, а також подолати паніку і хаос в інтерв'ю OBOZREVATEL розповів російський історик Андрій Зубов.

– Пандемія коронавірусу і десятки тисяч смертей через неї – це те, що люди заслужили?

– Такі міркування – спекуляція. Тільки Бог знає, хто і що заслужив. Але, дійсно, люди в цілому трохи забули, наскільки вони вразливі. Величезні технічні успіхи останнього часу і життя без великої війни (я не про Україну, а про цілий світ), протягом 75-ти років, відхід поколінь, які пам'ятають жахи війни – все це зробило людей упевненими в собі. Впевненими в тому, що завтра буде так само, як сьогодні, а то й краще. В Європі, США та інших багатих країнах, зокрема, і серед багатої частини населення Китаю, люди просто насолоджувалися життям. І ця пандемія, як би вона не відбулася і які б причини не були у її витоків, змусила людей згадати, наскільки вони вразливі і беззбройні. Тепер ми з перемінним успіхом користуємося тими ж прийомами, якими користувалися наші предки тисячу років тому під час епідемії чуми або віспи. Це ізоляція і карантин.

Але з гуманітарної та людської точки зору, пандемія змушує нас замислитися про нашу відповідальність перед іншою людиною. Про те, що насправді не технічні засоби і не наше власне задоволення від життя, а саме допомога іншій людині і є сенс людського життя.

Зараз, в умовах пандемії, обидві ці тенденції дуже оголилися. З одного боку, людям властивий неймовірний егоїзм, коли наплювати на хворих, головне – самим не захворіти. А з іншого, – ми бачимо жертовну допомогу лікарів, сусідів, і одних країн іншим. Друге якраз і допомагає впоратися з хворобою. Перше не допомагає. Цей досвід буде посилюватися тому, що сама хвороба теж посилюється, і буде ще дуже затребуваний людством.

– Як не дивно, але від вірусу здебільшого постраждали найбільш благополучні країни світу. Чому так?

– Так, це так. Це пояснюється природніми причинами. У тих країнах досить велика частина населення похилого віку, а коронавірус особливо небезпечний для старших вікових груп. В останні сто років з'явилася маса засобів для продовження життя. Безсмертя ніхто не винайшов, але життя можна продовжувати і старенькі люди, які б у колишні часи померли від тієї чи іншої хвороби, доживають до 90, а то і до 100 років. Таких людей багато якраз у багатих країнах. Бідні країни такої розкоші собі дозволити не можуть. Там люди вмирають молодими. У тій же Африці середній вік зовсім невисокий – 20-30 років. А в Європі він досягає 50-ти років. Так що старші вікові групи особливо піддаються коронавірусу і перебувають під ударом.

Друга причина – скупченість населення. Вона є і в бідних країнах, але поки коронавірус у них не розвинув свою руйнівну діяльність.

– Захід дійсно зіткнувся з найбільшою кризою з часів Другої світової війни?

– Так, це правда. Але в умовах цієї трагедії він проявляє ті чудові якості, які в ньому збереглися. А ми-то думали, що вони погано збереглися. Це солідарність, допомога, жертовність, соціально-відповідальна дисципліна і не стільки через штрафи, як через розуміння, що своїми діями можеш нанести шкоду іншим. Цю солідарність і підтримку ми бачимо всюди в західних країнах. Суспільство виявилося на багато більше єдиним, ніж ми припускали. Але ще невідомо, яким воно виявиться в Росії або в Україні, якщо їх торкнеться такий же масштаб трагедії, як західних країн.

– У чому полягає підтримка західних країн одне одному? Вони закрили свої кордони і таке враження, що кожна з них займається своєю епідемією.

– Чому ж? У німецькі лікарні везуть хворих із Франції, Італії, Швейцарії. Та ж Німеччина посилає апарати для вентиляції легенів в інші країни. Лікарі працюють по 24 години на добу, сплять на підлозі прямо в своїх кабінетах, не йдучи з лікарень, щоб вилікувати людей. Священики, не боячись заразитися, проводжають людей в останню путь, сповідують і причащають перед смертю. Вони не позбавляють людей того, чого вони жадають.

Величезна кількість волонтерів допомагають самотнім людям похилого віку, спостерігають за громадським порядком. Люди не замкнулися. Так, вони залишилися у своїх квартирах, але вони солідарні і підтримують один одного навіть зі своїх балконів. Показують якісь плакати, співають разом пісні. Це – моральна підтримка. Західне суспільство виявилося живим, чого, боюся, може не виявитись у нас.

– Чому так?

– Москва стала таким собі центром епідемії. Помирає і хворіє дуже багато людей і набагато більше, ніж офіційно оголошують. Це видно навіть за кількістю людей із кола моїх знайомих. Я бачу, наскільки мала солідарність і наскільки люди егоїстичні у всьому. Поки що. Може, щось і проявиться, але поки особливої солідарності в Росії я не помічаю.

Це наслідки радянського часу, який у нас із вами спільний. Тоді кілька поколінь людей вчили, що можна виживати за рахунок іншого, а не завдяки допомозі іншому. В ходу була табірна установка – помри сьогодні ти, а завтра я. Інакше було не вижити після всіх голодоморів, колективізацій, великого терору в системі цинічної комуністичної ідеології. У нас просто зникло суспільство. Люди втратили здатність до спонтанної колективної дії. Ми не вміємо об'єднуватися і це величезна біда.

Ось в Україні зараз ніби немає диктатури, є можливості для самоврядування, а воно все одно погано працює. Мені про це говорять багато моїх українських друзів. Люди не вміють об'єднуватися заради спільних цілей. Кожен шукає свою. Так, ентузіасти є, але їх мало, а для самоврядування має бути більшість суспільства. Ось зараз це все проявилося.

– Світ уже пройшов пік паніки і хаосу чи тільки перебуває на початку шляху?

– Пік паніки і хаосу начебто пройдено, але хвороба не пройдена. Ми не знаємо, як вона буде розвиватися далі. Сто років тому була іспанка, страшна епідемія, від якої загинуло 50-100 млн осіб. Перший пік був пізньою весною 1918-го року, а другий пік – у серпні-вересні 1918-го року. Він був у десять разів смертоносніший за перший. Що нас чекає – ми ще не знаємо. Можливо, випробування будуть дуже важкими, особливо у сфері психології. Чи витримає людство все це психологічне навантаження? Це велика проблема.

– Тобто рано робити висновки, що люди зрозуміли – вони просто люди?

– Поки що ми і жертви, і спостерігачі одночасно, але робити якісь висновки рано. Наразі ми бачимо якісь позитивні моменти – солідарність, дисципліна, але це поки що. А що буде через місяць – ми не знаємо.

– І вже не важливо, що на вулиці ХХІ століття і люди більш цивілізовані...

– Якраз головний досвід цієї пандемії це те, що ніяке ХХI століття нас ні від чого не захищає. У найбільш розвиненій країні світу – у США, помирає понад дві з половиною тисячі осіб у день. І там нічого не можуть зробити при всій своїй неймовірно розвиненій технології, цивілізації й організації суспільства. Зрозуміло, що якби вони взагалі нічого не робили, то смертність була б іще набагато вище, але і зараз вона велика і її зростання зупинити поки не можуть. Людина – не всесильна, це істина, яку ми повинні пам'ятати. І ця пандемія нам про це ще раз нагадує – ми не всесильні, а значить, ми маємо більш уважно і дбайливо ставиться до іншої людини. Сила людей не в відокремленості один від одного, а в спільній дії на добро. Якщо ми будемо так спільно діяти – це єдиний шанс із мінімальними втратами цю пандемію подолати.

У другій частині інтерв'ю, яке вийде на днях, читайте, що є вірус – біологічна мутація чи кара Божа за іноді просто огидну поведінку людства.