Блог | З окупованого Криму – вільним українцям: я знаю, як вам там добре. Я це пам'ятаю
Досвід життя – він буває корисний і "бесполєзний". Усі – я певен, усі – хто жив у СРСР і мав хоч 5 грамів сірої речовини, відчували душею, що їхній досвід проживання, виживання в совку є саме таким, бесполєзним. Поки стоїть совок – він може бути в нагоді, але поїдь за кордон (коли дуже пощастить), чи впади совок, чи прийдіть німці – і весь цей "безцінний" досвід можна запхати один одному в дупу.
Звісно, все відносно: мої уривкові спогади про совок, мої уважні записи і запам'яталки, про що розповідали старі покоління – стали мені в нагоді, коли совок виліз з могили (чи закопав мене і 2 мільйони кримчан із собою, як подивитись).
Я відчув, як купа людей, які страждали від беспалєзності своїх навичок, набутих у сср, воспряли духом, заходили грудь-колесом. Та й мені вдалося не влипнути в перші ж дні, місяці і години саме завдяки завченим правилам життя-буття в союзі.
Однак при думці, що я набуваю знов той досвід, якого ніколи собі не бажав – стає млосно. Ще гірше, коли його треба буде передавати нащадкам. І просто прикро, в іншому випадку, що він не знадобиться нікому, коли події підуть кращим напрямком із можливих.
Так, у нас тепер є жарт, що з нашим досвідом виживання в "Кримнаші" та Ордло можна їхати в КНДР і вписатись там дуже невимушено. Але це жарт, ніхто ж не поїде в Пхеньян і навіть Пекін, де, між іншим, набагато краще.
За життя в Україні я зовсім не здобував ніякого досвіду.
Це розкіш, якої не усвідомлюють українці, ті, що й тепер не живуть окуповані.
Можна було в Україні бути повним, повнісіньким роздовбаєм, чи повернутим на одній темі, чи пеньком без розвитку – коротше, ким завгодно. І – от дива! – відсутність щоденного досвіду не заважала жити ніяк.
Простий приклад: я не запам'ятовував, які документи куди і як подавати. Прийшов, почув, зібрав, здав, забув. Забув! Це був не досвід. Досвід весь зводився до того, що прийшов- вислухав-пішов.
Не було особливих прийомчиків. Може, в когось були – я кажу за себе: у мене не було в рукаві не те що козирів припасених, але і карт взагалі.
Можна було жити "без заднєй мислі" – хоч великим філософом, хоч кімнатним растєнієм, і це не означало тієї жахливої беззахисності, якої набувають обидва під владою Московії.
Попри кілька випадків "с міліціонерами", я не набув жодного досвіду "як треба з ними спілкуватися". Це, мабуть, була свобода, яку відчуваєш, лише коли її бракує. Знати, що сказати менту, а чого краще не говорити? Да щяз, да хто він такий!..
СБУ – це взагалі був міфічний орган; кого з них я бачив живим во плоті, ті були явними мальчиками іс сінекури, що просто відбували номер. Точно ніхто не заморочувався, які в СБУ є "особениє прийоми", як можна і треба від них захищатися, ітд.
Знайомий – сам бувший мент – зачувши що я очолюю фірму (був такий гріх) почав одразу радити особистих адвокатів. Я зі сміхом відкинув ті пропозиції і так жодного разу не подзвонив нікому з них – не знадобились.
Так я жив в Україні.
Я не знав, як працюють суди, менти, прокурори, адвокати, правозахисники, терористичні та антитерористичні відділи – бо це було в якійсь паралельній площині.
Це ніяк мене не стосувалося. Скажи мені тоді, що їх насправді нема, я б не дивувався.
Випадково зустрівши в компанії силовика, я не брав це до уваги – при ньому ніхто не фільтрував "базар", навіть на думку не спадало, що зараз він дістане перепустку і заарештує, або подзвонить кому-нада – і вас тут всіх пов'яжуть. Пам’ятаю ментів, які жерли картоплю з салом і не чули, як поруч молодь обговорює, де взяти "курево". Мент прийшов відпочити, а не на роботу.
Як розмовляти з начяльством?
І цей досвід минув для мене безслідно, лише старі совітські зарубки залишилися десь ледве-ледь. Своє начялство – то просто старші колеги, а чуже начялство – так воно і не начальство взагалі.
В кримнаському совку все не так.
І той досвід, з яким я вмію обірвати розмову, коли зайшла "ліва" людина, і говорити щось тихо, стисло і лише по суті, і як не траплятись на очі органам, губитися в натовпі, бути спокійним на паніці чи панікувати зі спокійним обличчям – все це, потрібне в окупації, все хочеться викинути на сміття, разом із самим режимом.
Хочеться знову мати право – бути молекулою чогось, просто молекулою, молекулою України, чому би й ні, нікому нічого не боржен, ніхто тобі не сила, не примус, не тиск, і взагалі спілкуватися лише з іншими такими ж молекулами.
Бачити лише тих, з ким у тебе все добре, з'являтись в якихось установах лише за своїм же бажанням. Не знати напам’ять нічийого розкладу і навіть не мати свого.
Плавати в повітрі свободи й безвідповідальності, наче ембріон у материнській утробі.
О так, я знаю, як вам там добре, я знаю, бо я це пам’ятаю.
