Відео дня
"Коли евакуйовуєш поранених, не думаєш про те, що буде з машиною": історія 23-річного комвзводу безпілотних систем
"Ластівка" – т. в.о. командира взводу безпілотних систем, що входить до складу 47-ї Окремої механізованої бригади "Магура". На війну він потрапив, коли йому було 20 років. За цей час, зізнається хлопець, його життя, цінності та переконання докорінно змінилися.
Журналістка Фонду компетентної допомоги війську "Повернись живим" поговорила з ним про шлях у війську, потреби на фронті та відчуття відірваності від цивільного життя. Ось його історія ексклюзивно для OBOZ.UA:
На війну за компанію
Я родом із Білої Церкви. До повномасштабного вторгнення працював охоронцем у нічному клубі. У нас був хороший злагоджений колектив, робота йшла чудово. Аж тут настало 24 лютого 2022 року. Мені тоді було 20 років. Я якось одразу розумів, що війна точно не на два тижні. Мене на той момент оточував колектив зі старших за мене людей, які мене чомусь навчили, допомогли сформувати певні цінності. Тому коли побачив, що Росія почала повномасштабний наступ, не міг сидіти вдома, поки якийсь придурок із забутого Богом села десь на болотах, кидатиме ракети і снаряди у мій дім.
У перші дні в місті утворилася незалежна територіальна оборона. Ми з хлопцями з охорони пішли спочатку туди, згодом долучилися до 241-ї київської бригади ТрО. Служили на Київщині, потім поїхали на Харківщину. З часом перевівся до розвідки у 47-й окремій механізованій бригаді. Втім, з часом зрозумів, що у роті вогневої підтримки приноситиму більше користі, тож перейшов туди.
У роті вогневої підтримки ми з побратимами почали літати на бомбері – ударному безпілотнику, який переносить та скидає на ворожі цілі вибухівку. Так я очолив взвод безпілотних систем. Згодом підрозділ почав розростатися, до нас прийшли ще люди. Зараз у моєму підпорядкуванні два екіпажі, що керують "Мавіками", ще два літають на "Вампірі". Наші цілі – особовий склад ворога, його техніка та склади.
Потреба у допомозі і потреба допомагати
Я вдосталь надивився на піхоту з усіх боків, поки працював там. Зараз би не повернувся туди – хіба що якщо прям дуже треба буде. До того ж, у мене зараз є все необхідне, щоб ефективно знищувати ворога. Я бачу всі цілі на планшеті, в піхоті б стільки знищень би не мав. Не кажу, що кожен виліт вдалий, на це є причини – зокрема й ворожий РЕБ та погодні умови. Але результати є і я ними задоволений.
Ми як рота вогневої підтримки (РВП) взаємодіємо з іншими підрозділами. Наші пілоти відкривають стрім на певний сектор, дають картинку для інших людей у командному пункті спостереження, ті вирішують, що робити з цими даними далі. Начальник розвідки віддає координати, де знаходиться наша ціль, ми її відпрацьовуємо. Так ми готуємо підґрунтя для дій піхоти, а також захищаємо її від наступу противника.
На кожному з напрямів роботи РВП справні автомобілі, зброя та техніка – необхідність, адже від нашого результату залежить не тільки успішне виконання завдання, але і життя людей на передньому краю фронту. Із цим дуже допомагають благодійні організації, волонтери.
Раніше, коли волонтери нам приганяли автівки, ми жартували, що скоро вони почнуть купляти зброю. Це було настільки абсурдною думкою, що цивільним колись хтось дозволить перевозити таке. Потім це перестало бути жартом. Це зайвий раз свідчить про те, як важливо підтримувати військо донатами.
Наприклад, бійці в нашій роті працюють з бельгійськими кулеметами FN Minimi, які придбав і передав до 47 ОМБр Фонд компетентної допомоги війську "Повернись живим". Специфіка кулеметів така, що вони допомагають навіть у руках ненавченого кулеметника, бо йому не обов’язково прицілюватися і стріляти прямо у ворога. Його задача – подавити наступ або вогонь противника, прикрити військових, щоб ті могли безпечно вийти або зайти на позиції. Коли кулемет працює, ворог не може і голову підняти через сам звук пострілів, бо його ти ні з чим іншим не сплутаєш. Дуже круто, коли з тобою на позиції є кулеметник, оскільки це дає можливість вільно пересуватися за потреби.
Пікапи – ще одна потреба, яка постійно є і постійно гостра. Ти ніколи не знаєш, що тебе чекає попереду, бо вранці можна їхати по рівній дорозі, а вночі повертатися по розбитій воронками від снарядів. Бездоріжжя вбиває ходову, а з активністю ворожих FPV, з якою ми зараз стикаємося на фронті, машини, на жаль, часто виходять з ладу до стану, де жоден ремонт не допоможе. Хороші якісні машини дійсно здатні врятувати життя особового складу – особливо, коли йдеться про евакуацію поранених. Тоді не думаєш, що буде з машиною, лише б довезти всіх живими.
Паралельні реальності
На війні мої справжні друзі – зокрема й ті, заради кого я сюди пішов. Не зміг би сидіти вдома, знаючи, що мої близькі на фронті. Зараз точно знаю, що мої побратими ніколи мене не кинуть у біді, бо ми вже пройшли довгий і важкий шлях.
У Білій Церкві у мене була компанія, з якою я дружив. Але війна показала, хто є хто. Багато з тих людей корчать із себе вправних воїнів, хоча на фронт іти чомусь не хочуть. Зараз не спілкуються зі мною, бо я якось виставив відео у соцмережах, де запитую, коли ж Біла Церква нарешті піде воювати: певно, образилися.
Зараз би не зміг, повернувшись додому, піти у нічний клуб – не те щоб працювати там, навіть зайти б не наважився. Коли був охоронцем, до нас приходили військові, які служили в АТО. Вони часто влаштовували розбірки з цивільними і загалом поводилися агресивно. Я конфліктував із ними, ми билися – така вже робота. Я їх не розумів. А тепер мене не розуміють так само. Зате зараз чітко усвідомлюю, що ніколи не зможу образити чинного чи колишнього військового. Бо цивільному не зрозуміти повною мірою весь той жах, який переживають ці люди на війні.
Два роки після повномасштабного наступу військових всі називали красунчиками, нам раділи, дякували. Зараз, коли приїжджаю додому, на мене дивляться з-під лоба так, ніби хочуть сказати "Ми тебе туди не посилали, нащо ти повернувся?". У мене в оточенні були люди при грошах, які нормально почуваються навіть зараз, під час широкомасштабної війни. І до них звертаєшся: "друже, тут важка ситуація, потрібне одне, друге, третє. Допоможи, будь ласка", а вони кажуть, що нам все має видавати держава. І я, чесно кажучи, не знаю, що відповісти.
Я не вірю у фантазії про якесь там перемир'я, домовленості. Навіщо це робити? Щоб росіяни через рік, через два, через п'ять знову полізли? А що робити з окупованими територіями, де досі живуть наші люди? Стільки людей загинуло не для того, щоб зараз хтось домовлявся. Ми маємо покінчити з цим раз і назавжди, а не відтерміновувати проблему ще на роки вперед.
Зараз всі сваряться на ТЦК – мовляв, ловлять людей на вулицях, відправляють на війну. То візьми і піди сам, щоб тебе не ловили. Підготуйся добряче, обери підрозділ і йди по своїй спеціальності щоб тобі ж самому було комфортно. Але більшість не розуміє, що черга дійде до всіх.
Якби зараз всі згуртувалися та стали б як один робити бодай щось корисне для війська, весь цей процес би закінчився набагато швидше. Це наша спільна війна, наша спільна проблема і якщо вже ми одна держава, один колектив, то і боротися маємо разом. Інакше нічого не вийде.
Підтримуйте збір за посиланням.
Завдяки внескам українців, Фонд компетентної допомоги армії "Повернись живим" зміг забезпечити 99 військових частин Збройних Сил України піхотною зброєю на суму 1 319 696 431,64 гривень у межах ініціативи "Зброя переднього краю". Це озброєння, передане українським військовим від початку 2022 року, підвищує бойову міць Сил оборони по всьому фронту. У межах проєкту "Зброєносці" Фонд разом із Львівською міською радою забезпечують чотири бойові бригади ЗСУ колективним піхотним озброєнням, засобами радіоелектронної боротьби, новими пікапами та різними типами дронів.
