Відео дня
Каральна психіатрія в СРСР: як совєти "лікували" українських дисидентів
Багатьох дисидентів за часів СРСР лякало зовсім не ув’язнення або ж заслання, а визнання неосудним. Такий вирок суду означав, що людину відправлять на невизначений термін до психлікарні, де її ламали примусовим лікуванням. Цивілізований світ не міг закривати очі на подібні злочини і 1983 року Всесоюзне наукове товариство невропатологів і психіатрів СРСР було виключено зі складу Всесвітньої психіатричної асоціації.
Про те, як радянська влада використовувала каральну психіатрію для знищення незгодних, розповіло видання Тиждень.ua. Варто зазначити, що практику використання психлікарень для розправи над політичними опонентами в СРСР почали активно використовувати наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років. Цьому значно мірою посприяла Хрущовська "відлига", яка змусила суспільство замислитися над злочинами радянської влади.
Тому керівники союзу вдалися до нового виду приборкання небажаних суспільних настроїв – каральної психіатрії. Суттєву роль у цьому відіграв голова КДБ СРСР Юрій Андропов, саме він у квітні 1969 року запропонував партії проєкт плану розширення існуючої мережі психіатричних лікарень. Також передбачалося їх модернізація для використання в інтересах держави. Іншими словами, це означало, що туди можна було б направляти членів дисидентського руху.
Існувало більше десятка спецпсихлікарень МВС СРСР, які до 1961 року називали просто тюремними. Також були створені спеціальні відділення в психлікарнях загального типу Міністерства охорони здоров’я СРСР. Аби відправити у подібне місце людину, було достатньо копії судового рішення про примусове лікування, але існували випадки, коли подібне чинилося і без рішення суду.
Серед тюремних лікарень союзу варто відзначити Дніпропетровську, яка почала працювати з 1968 року. Туди були репресовано багато відомих дисидентів, серед яких: Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Анатолій Лупиніс, Володимир Клебанов, Йосип Тереля, Ярослав Кравчук та інші.
Однією з найвідоміших жертв каральної психіатрії став український генерал Петро Григоренко. Він мав значну вагу для правозахисного руху в СРСР. Звісно ж подібної публічної непокори радянське керівництво не могло терпіти і його позицію назвали божевіллям. Інститут судової психіатрії ім. Сербського визнав генерала "психічно хворим". Це призвело до того, що його 6,5 років примусово "лікували".
Проте у 1971 році психіатр Семен Глузман провів незалежну судово-психіатричну експертизу генерала. Заочна оцінка визнала Григоренка здоровим, тим самим це було доказом використання радянською владою каральної психіатрії. За те, що лікар не побоявся сказати правду, його самого віддали під суд і відправили на 7 років до таборів та 3 роки заслання.
Про наслідки примусового "лікування" розповів у своїй книзі "У карнавалі історії" український публіцист та дисидент Леонід Плющ. Він в усіх шокуючих деталях описав перебування в Дніпропетровській спецпсихлікарні МВС.
За його словами, щоденно в’язнів змушували приймати нейролептики, а також влаштовували їм щоденні "сцени", які були покликані зламати людину емоційно, інтелектуально та морально. Хоч він і намагався випльовувати "ліки", але з часом все одно втрачав волю до опору і слабнув. Згодом він втратив не лише інтерес до політики та науки, але навіть і до дружини та дітей. Система просто ламала всіх, хто потрапляв до психлікарні.
"Почуття безвихідності, необмеженості перебування в цьому пеклі спонукало багатьох здорових в’язнів думати про самогубство. Я теж втрачав волю до життя. Тримався тільки самозаклинанням: не розлютитися, не забути, не піддатися!" – підкреслив Плющ.
За його словами, суд був лише умовністю, адже засідання відбувалося в порожньому залі, з адвокатом він бачився лише раз, а свідків запрошували тільки тих, котрі підтверджували "божевілля" обвинуваченого. Слідчі ще під час відкриття справи вже знали, якими будуть результати експертизи і переконували у цьому свідків.
Не обов’язково навіть бути дисидентом аби потрапити у такий медичний заклад. Інколи туди відправляли тих, хто носив хрестик чи читав Біблію. Аби мати шанси вийти звідти, необхідно було визнати себе хворим, але і це не давало гарантії на свободу. Справа у тому, що діагноз ставили не лікарі, а, як зазначає публіцист, співробітники КДБ. Лише вони вирішували, яким буде лікування, а також визначали, коли "пацієнт" видужав та його можна відпустити.
Ще однією відомою жертвою репресивної психіатрії став лікар-фтизіатр Микола Плахотнюк. У 1972 році його було заарештовано за антирадянську агітацію та пропаганду. Його відправляли на примусове лікування до декількох психлікарень, загалом він провів у таких закладах 12 років.
Аби зрозуміти, що про жодне лікування у психіатричних лікарнях не йшло й мови, достатньо було прочитати уривок з акту судово-психіатричної експертизи Плахотнюка:
"Психічний стан: піддослідний під час бесіди тримається підкреслено вільно, із почуттям власної гідності. У категоричній формі відмовляється вести розмову російською мовою, заявляючи при цьому, що передати свої думки та переживання може лише українською мовою, тому наполягає на присутності перекладача. Під час бесіди з приводу пред'явленого звинувачення стає злісним та дратівливим, говорив, що боровся і боротиметься з несправедливістю та неправильним ставленням держави до України, неодноразово повторював, що Україна має бути вільною, що русифікація її неприпустима", – писали радянські медики.
Миколі Плахотнюку було поставлено діагноз "хронічне психічне захворювання у формі шизофренії". Здебільшого жертвам ставили діагноз "уповільнена шизофренія", а також марення сутяжництва та реформаторства, маніакальний психоз.
Аби зрозуміти всю абсурдність ситуації, можна згадати випадок про який розповів психіатр Семен Глузман. Під час однієї з лекцій провідного психіатра, директора Інституту Сербського й водночас генерал-майор Морозова, один із судових експертів попросив пояснити, що ж таке "уповільнена шизофренія". Морозов лише усміхнувся й сказав: "Розумієте, колеги, це коли галюцинацій немає, марення немає, а шизофренія є".
Звісно, що настільки відверті репресії проти дисидентів не могли лишитися непоміченими на Заході. Багатьох ув’язнених вдалося звільнити саме завдяки тиску з боку Європи та США. Історичним став 1977 рок, коли завдяки клопотанню адвоката в справі Григоренка, оприлюдненому на конгресі Всесвітньої психіатричної асоціації в Гонолулу, було ухвалено резолюцію про визнання факту зловживання психіатрією в СРСР.
Це призвело до того, що згодом був створений Комітет із розслідування випадків зловживань та ухвалено резолюцію, яка засуджувала каральну психіатрію в СРСР. Головним здобутком всіх зусиль, які були докладені демократичними інституціями та науковцями, було те, що 1983 року Всесоюзне наукове товариство невропатологів і психіатрів СРСР офіційно вийшло зі складу Всесвітньої психіатричної асоціації.
Як повідомляв OBOZREVATEL, 1929 року радянська влада перевела всіх громадян СРСР на "безперервку" – нову версію робочого тижня, де не було місця звичним вихідним. Революційний календар продовжував діяти ще 11 років, але задумка комуністів з тріском провалилася.
