Історики пояснили, звідки узявся російський міф про "українців, вигаданих Австрійським генштабом"

7 хвилин
15,6 т.
Російська пропаганда

Міф російської пропаганди про те, що українці – це нібито спецоперація Австрійського генштабу, виник ще у 1914 році, втім, активно використовується країною-агресором і зараз.

Подібні вигадки знадобилися Москві через її побоювання, що інакшість українців зрештою закінчиться їхньою боротьбою за незалежність. Про це йдеться у статті Українського інституту національної пам'яті, у якій детально розбирається суть цього інформаційного вкидання.

Основа міфу

За версією російських пропагандистів, до початку ХХ століття українців як нації не існувало, а всі жителі "юго-востока Российской империи" були "малоросами" – молодшими братами православних "великоросів".

Ба більше, "український вибух", який трапився на початку ХХ століття, – це нібито результат спецоперації Австрійського генштабу, який "штучно насаджував українську мову" і фінансував діяльність Михайла Грушевського та інших українських політиків із метою послабити Росію як одного з головних ворогів Четвертного союзу в роки Першої світової війни.

Цю тезу навіть зараз намагаються просувати промосковські пропагандисти, починаючи від Дмитра Табачника та Анатолія Вассермана й закінчуючи Володимиром Соловйовим та президентом Росії Володимиром Путіним.

Сучасний інтернет-мем на міф російської пропаганди про "Австрійський генштаб"
З чого все почалося?

Існування цього міфу є віддзеркаленням російського шовіністичного бачення українців і їхнього місця в історії. До початку ХІХ століття Російська імперія взагалі не звертала увагу на будь-чию національність: для тогочасної Росії панівним принципом була ідентифікація людей переважно за віросповіданням, через що українців та частину білорусів автоматично зараховували до "православних" і вважали "своїми", "безпечними" на відміну від католиків-поляків чи юдеїв.

Але в першій третині ХІХ століття до Росії дійшли європейська тенденція визначення національності за мовною ознакою та інтерес до вивчення фольклору, спровокований науковими роботами німецьких фольклористів братів Грімм.

У 20-х роках ХІХ століття в Україні з’явилися перші фольклорні експедиції, до яких Російська імперія ставилася досить поблажливо.

Крім того – після першого польського повстання у 1830-1831 роках російський уряд сам ініціював такі дослідження. В одному з них брав участь навіть Тарас Шевченко (протягом 1845-1847 років).

Одним із завдань таких досліджень, особливо на теренах Правобережної України та Білорусі, на які претендувала Польща, було науково довести, що тут здавна жили не поляки, а "исконно русские люди".

Показово, що епіцентром українського відродження у першій третині ХІХ століття став навіть не Київ, а Харків, де з’явився перший український журнал "Український вісник". Саме там працював перший український письменник-сентименталіст Григорій Квітка-Основ’яненко, чиї твори українською мовою любила слухати російська імператриця.

І навіть перші серйозні дослідження українського фольклору було розгорнуто професором харківського університету Ізмаїлом Срезневським (етнічним росіянином).

У цей же час на теренах Австрійської імперії, до якої входили Галичина та Буковина, навпаки, всі національні потуги мали суттєво жорсткіші обмеження. Навіть перший західноукраїнський альманах народною мовою "Русалка Дністрова", виданий у 1837 році силами членів гуртка "Руська трійця" Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем, у Буді, був практично весь одразу ж заарештований і до 1848 року не поширювався.

А на теренах Російської імперії у той період інтерес до народної мови, народних традицій, підтримка з боку освіченої української інтелігенції та рух "хлопоманів" сприяли пробудженню українців не лише як "этнографической диковинки", але і як політичної нації, яка дбає про культуру та освіту.

Наприкінці 1850-х років силами студентів Київського університету Святого Володимира та інших навчальних закладів почали з’являтися недільні школи для простого люду з українською мовою навчання, по всій Україні виникли "Громади", які на перше місце ставили розвиток українства.

Все це сприймалося серед українців із таким ентузіазмом, що почало викликати занепокоєння в російського уряду. Результатом стало ухвалення Росією у 1863 році Валуєвського циркуляру, яким заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг українською мовою. А у 1876 року було видано Емський указ, котрий витісняв українську мову з публічного простору.

На противагу цьому після революційних подій "весни народів" 1848 року на теренах Галичини та Буковини починається поступова лібералізація і відродження національного життя. Тому в умовах, коли в Російській імперії українське слово було заборонене, інтелектуали з Наддніпрянщини знаходили оптимальний вихід – друкуватися на Галичині.

Найвідоміші твори Івана Нечуя-Левицького "Микола Джеря" та "Кайдашева сім’я" побачили світ у львівському часописі "Правда", на Галичині друкувалися і Леся Українка, Олена Пчілка, Володимир Самійленко. Фактично Австро-Угорська імперія в цей час допомогла зберегти і розвинути модерну українську літературу, яка тоді народжувалася, але лише тому, що в Росії це було зробити неможливо.

Зауважимо, що саме в цей час Російська імперія почала всіляко підтримувати москвофільський рух на Галичині.

Попри це, в ідеологічному протистоянні "москвофілів" та "народовців", які були за Україну, останні отримали ідеологічну перевагу. І в Російській імперії, коли на межі ХХ століття, а надто після революційних подій 1905 року, почалося послаблення цензурних утисків щодо української мови, літературне та громадське життя, завдяки "галицькому тилу", мало на що спиратися.

З вибухом Першої світової війни Росія знову почала наступ на українство: було припинено легальний вихід української преси, унеможливлено діяльність українських політичних, кооперативних, освітніх організацій, на засланні опинилася низка чільних українських діячів, зокрема й визнаний тогочасний лідер національного руху, історик Михайло Грушевський. А окупація Галичини і розпочатий там терор знищили і "тилову базу українства".

Для того, щоб виправдати свої дії та вкотре довести собі й всьому світові, що України та української мови "не было, нет и быть не может", у 1914 році російською пропагандою було запущено міфологему про те, що українці – це "спецоперація Австрійського генштабу", щоб розколоти Росію. Особливої популярності цій тезі серед монархістів та українофобів надавав Український легіон Січових стрільців, який воював на боці Австро-Угорщини.

Пропагандистська стаття про Січових стрільців
Як просували міф?

У часи Першої світової війни українці, розділені імперіями, опинилися по різні боки барикад. І будь-яка спроба налагодження комунікації для припинення кровопролиття чи відродження українського життя на звільнених від росіян територіях трактувалася російською пропагандою як ворожі провокації та підтвердження теорії про австро-угорську змову, а спроба чинити спротив – як небачений злочин.

Новим викликом для російських імперців стала 100-тисячна демонстрація "Свято Свободи" за вільну Україну, яка відбулася у Києві 1 квітня (19 березня за старим стилем) 1917 року – буквально через два тижні після створення Української Центральної Ради. Російські пропагандисти спромоглися відреагувати на цей "Майдан" тих часів лише через 12 днів.

В одній із пропагандистських газет режиму з'явився фейлетон Єжова (Микола, генеральний комісар держбезпеки. – Ред.), в якому він написав: "Досі ми звикли називати його (край довкола Києва. – Ред.) Росією. Виявляється ж, що це не так і ми живемо зовсім не в Росії, а в "Україні". В державі, якої ніколи не було, і тим не менше, вона народилася, як народжується казкова мрія в голові поета".

Втім, згодом Москва знову повернулася до свого улюбленого міфу про "боротьбу за незалежність на австрійські та німецькі гроші".

"Свято Свободи" у Києві в 1917 році
Наші дні

З часом про це всі потрохи почали забувати. Але, починаючи з 2005 року (після Помаранчевої революції), теза про те, що "українську націю вигадав Австрійський генштаб", знову з’явилася в російській пропагандистській риториці на всіх можливих рівнях. Активну роль у цьому зіграв відомий пропагандист Анатолій Вассерман.

Окрім того, у 2012 році вигадку частково обіграли у російському пропагандистському серіалі, знятому за мотивами роману Михайла Булгакова "Біла гвардія". Там показали епізод із нарадою у штабному вагоні, яку проводить офіцер в австрійському однострої. Все це нібито відбувається у Києві, оточеному військами Директорії.

Крім того, у тому ж таки 2012 році в російському "науковому" журналі "Соціонауки" вийшло дослідження "кандидата історичних наук" Ігоря Баринова "Українська доктрина в політиці Австро-Угорщини та генеза українського націоналізму", де один із головних висновків такий: "Сформований та багаторазово закріплений австрійською державною пропагандою образ Росії як вічного недоброзичливця і супротивника України відіграв значну роль у тому, що український націоналізм, який часто набирав крайніх форм шовінізму, але загалом характерний і типовий для суспільного дискурсу середини – другої половини ХІХ століття, за дуже короткий час трансформувався у досить агресивну ідеологію".

В Інституті національної пам'яті наголосили, що все це лише підтверджує думку про те, що російська агресія цілеспрямовано готувалася задовго до 2014 року.

"І, як і сто років тому, головна причина існування міфу про Україну й "Австрійський генштаб" – це намагання Росії виправдати свої імперські амбіції та територіальні зазіхання на Крим і всю Україну. А, як переконував сумнозвісний головний пропагандист Гітлера Йозеф Геббельс, сто разів повторена брехня із часом починає скидатися на правду. На що й розраховує Росія", – підсумували у статті.

Як повідомляв OBOZREVATEL, раніше у мережі оприлюднили фото старовинної карти ХVIII століття, на якій тодішня територія нашої держави чітко підписана словом "Україна". Мапа датована 1740 роком. Автором зображення є Матеус Зойтер – німецький видавець і географ із Аугсбурга.

Українаросійська пропагандаІнститут національної пам'яті