Відео дня
Голоси. Що згадують очевидці Голокосту
У Меморіальному центрі "Бабин Яр" записали більше 400 інтерв’ю зі свідками Голокосту і Другої світової війни у чотирнадцяти регіонах України
"Про ніч, коли повинні були розстрілювати, мама знала заздалегідь. Через Яр тікали у Стару Прилуку. Я плакала, мені було 12 років і я хотіла залишитися. Та мама мене відвела до Яру, і замість того, щоб поцілувати і попрощатися зі мною, вдарила по обличчю. Я заплакала й пішла".
Наступного дня 12-річна Ліза Линська спостерігала, як чоловіки риють яму, у якій згодом поховають мешканців гетто. У тому числі, її матір. Сама вона дивом врятувалася під час Голокосту: її мати дала охороні гетто гроші – щоб дозволили втекти. Десятиліття потому її свідчення записали дослідники проєкту "Голоси" Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр".
Як збирають спогади свідків страшних подій Другої світової війни та Голокосту – дізнавався OBOZREVATEL.
Онлайн-архів усних історій
Проєкт "Голоси. Свідчення про Голокост в Україні" має на меті створити максимально повний онлайн-архів усних історій про Голокост. Це буде перший на території України такий архів, який згодом поповнить колекцію майбутнього музею, над створенням якого зараз працює команда Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр".
"Наша мета – максимально повно відновити пам’ять про трагічні події Другої світової війни та Голокосту. Для цього ми збираємо письмові та усні свідчення, – зазначив генеральний директор Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" Макс Яковер. – Ми працюємо над масштабним проєктом – сучасним музеєм світового рівня, який має гідно вшанувати пам'ять жертв трагедії Бабиного Яру. Він спиратиметься на глибоку історичну та документальну базу. Для цього в нашій команді працює міжнародна група істориків, і "Голоси" – це один з найважливіших проєктів науковців з фіксації спогадів очевидців тих подій".
Чимала кількість цих свідчень та спогадів, додав він, взагалі, не потрапляли в поле зору дослідників. "Час іде, і, на жаль, тих, хто може розповісти про трагедію, стає все менше. Ми прагнемо записати ще не зафіксовані свідчення жертв та очевидців Голокосту на території України, а також зібрати усі наявні усні історії в одному онлайн-архіві", – наголосив Яковер.
Дослідники проєкту "Голоси" працюють одразу в кількох напрямках: записують нові усні свідчення жертв, свідків та рятівників часів Голокосту в Україні, а також проводять інтерв’ю з їхніми нащадками, працюють з різними іноземними архівами та науковими працями, відшукують нові свідчення тих часів.
За півроку було записано вже більше 400 інтерв'ю зі свідками Голокосту і Другої світової війни у чотирнадцяти регіонах України.
"До кінця року ми плануємо записати понад 500 усних свідчень, в тому числі, на підконтрольних територіях Донецької та Луганської областей. Історії, які нам розповідають – це унікальне джерело для вивчення минулого , – зазначила керівниця проєкту, докторка історичних наук Гелінада Грінченко. – Від наших співрозмовників ми дізнаємося не лише про події. Нам також цікаві оцінки, які дають цим подіям люди, їхнє власне розуміння того, що сталося з ними особисто та з країною чи навіть людством у цілому".
Люди розповідають про своє життя в тих екстремальних умовах воєнного лихоліття, про співіснування у вкрай складних реаліях. "Іноді навіть дихати стає важко. Ти сидиш, слухаєш і не розумієш, як таке загалом можна пережити! А потім довго не можеш повернутися в теперішній час і все думаєш, думаєш..., – розповіла Грінченко. – Є така думка, що ми розповідаємо історії, щоб надати сенсу нашим життям, і ми читаємо історії з тієї ж причини. З історій наших співрозмовників ми вчимося розуміти себе".
Історія Ванди Об’єдкової, чию маму розстріляли в Маріуполі
Ванда Об’єдкова (за батьком – Васильєва) народилась у 1930 році. Її мати – Марія Воскобойнікова – переїхала із молдавського селища до Маріуполя. "Коли батько одружився і привів додому єврейку, ніхто не був проти і не згадував національність. А брат взяв у дружини гречанку. На свята всі збирался разом, співали своїх пісень. І не було розмов, що хтось грек, українець чи єврей", – розповідає Ванда.
Марія працювала в аптеці, її чоловік – у трамвайному парку. За тиждень до війни він отримав нові мотори. Коли війна почалася, надійшов наказ відправити ці мотори на Урал. "Коли у вантажівку завантажили двигуни, батько сказав мамі: "Маруся, збирай валізи, треба їхати до твоєї сестри", – згадує Ванда. Однак виїхати не встигли – німці були вже поряд, у Ясинуватій.
"Мама мою метричну книгу зашила в куртку, щоб було зрозуміло, хто я така, – каже оповідачка. – Національність там не писали. Минуло кілька днів… У двері постукали поліцай і німець.
– Тут Васильєва живе?
– Так, тут.
– Ходімо.
– Куди йти? У мене чоловік українець, ну і що з того, що я єврейка?
– А от і все".
Спогади Ванди Об’єдкової
Поки євреїв Маріуполя збирали, щоб відправити на розстріл на Агробазу, місцевим мешканцям дозволялося відвідувати ув'язнених. Цим скористалися сусіди. Вони по черзі приходили і розповідали німцям, що Маруся – гречанка. Зрештою, німцеві набридло і зі словами "Гут, век!" він відпустив Марію та Ванду.
Але історія на цьому не закінчилась. Як свідчила потім мешканка Маріуполя Діна Семенченко, яка переховувала Ванду від нацистів, мати Ванди розстріляли: "Марія Воскобойнікова дійсно переховувалася в нашій сім'ї. Переховувала її моя мама…, тому що вони були євреї. З 1943 року їх переховувала інша сім'я. У травні 1943 року Марія Львівну розстріляли німці. Мої мати з батьком ходили на Агробазу та знайшли скалічене мертве тіло".
Самій Ванді вдалося врятуватися – її переховували до звільнення міста. Загалом поблизу селища Агробаза було розстріляно та скинуто у рів понад 16 тисяч людей.
Історія Єлизавети Вінер, яку мати врятувала з гетто, а сама загинула
Єлизавета Линська (за чоловіком – Вінер) народилася у селі Нова Прилука на Вінниччині у 1930 році. Довгий час у поселенні переважали євреї. Родина Єлизавети була небагатою. Батько, Бень Болькович, працював шевцем. Мати, Суня Марківна, займалася домогосподарством. У Єлизавети також було двоє молодших братів.
Війна, як згадує Єлизавета, почалася з неправди. Влада не повідомила, що німці поруч, а євреям слід евакуюватися. Батька забрали на фронт (де він врешті і пропав безвісти), а сім'я Лінських, на чолі із дідусем, подалася тікати світ за очі.
"Їдемо, і раптом бачимо, що з Калинівки сунуть на нас солдати. Наші нещасні захисники відступали, а за ними – німці, красиві, з закатаними рукавами. Я тільки Бога молила, щоб Гітлер не зайшов до Нової Прилуки", – каже оповідачка. Вийшло інакше. "Зібрали старих, ребе, шамеса, віруючих євреїв, членів партії, і за церквою розстріляли, – згадує вона. – Вбили й мого дядю Йосипа".
Свідчення з новоприлуцького гетто ретельно нотувалися істориками й кінематографістами усього світу. Відомий режисер Стівен Спілберг фільмував розповіді тих, хто вижив. Єлизавета й дотепер зберігає касету зі своїм інтерв’ю Спілбергу. Але оповідати про поневіряння за колючим дротом їй важко – занадто багато смерті, болю і страждань довелося пережити у гетто.
Спогади Єлизавети Вінер
За її словами, одну вулицю обнесли колючим дротом, всіх поселили там. Єлизавета могла пролізти крізь той дріт.
"Ми встигли врятувати сімейне срібло. Шість ложок, виделок і ножів. Я виходила назовні і міняла цінності на борошно, і гроші у нас були. Кошти зберігалися не у мами, а на моєму животі, перев’язаному марлею. Тож я була цінною дитиною. Причому, незареєстрованою в гетто. Можна було викупити людину з гетто: себе, дітей. Та на це не вистачило грошей: не записали до списку бранців лише мене та брата Ізю, бо він був хворий", – розповідає вона.
У 1942 році настав день ліквідації гетто. Усіх його мешканців мали розстріляти. Але мати Єлизавети домовилась, щоб доньку відпустили…
"Про ніч, коли повинні були розстрілювати, мама знала заздалегідь. Ви були, де Яр? Там нині пам'ятник. Через Яр тікали у Стару Прилуку. Я плакала, мені було 12 років і я хотіла залишитися. Та мама мене відвела до Яру, і замість того, щоб поцілувати і попрощатися зі мною, вдарила по обличчю. Я заплакала й пішла", – згадує Єлизавета. Її мати розстріляли разом із іншими мешканцями гетто.
Спогади Єлизавети Вінер
Після розстрілу Єлизавета, якій тоді було, дванадцять, пішла до села Сальник, назвалася Лідією Кушнерук – і так і жила довгий час потім із цим вигаданим ім'ям.
Історія Ігоря Агєєва, який дитиною мешкав в окупованому Києві
Ігор Агеєв народився у 1936 році у Києві. Його батько-українець та мати-єврейка одружилися роком раніше. Батько Ігоря мав будівельну спеціальність. Разом із товаришем збудував двоповерхову оселю в Києві. Потім в той дім переїхали дідусь з бабусею за батьківською лінією, перебралася мамина сестра Роза з дитиною.
Спогади Ігоря Агєєва
На початку 1940 року батька забрали на Фінську війну. Олександр Агеєв служив командиром батареї, але незабаром був змушений повернутися додому: фінський снайпер роздробив Олександрові коліно.
Прихід німців Ігор запам’ятав добре. "Згадую: ми з мамою на Подолі, німці у місто зайшли, а по радіо передають "Київ був і залишиться радянським". Цікаво було подивитися, що відбувалося на вулиці, а там шум, стрілянина. Потім з’явилися німці, ми й розбіглися", – каже він. Почалися грабунки. Київ палав, а люди розбивали вітрини і все додому тягнули. "Згадую, що на Нижньому Валу був музичний магазин. Там розбили вікна і все повитягали. Залишився лише величезний концертний рояль. Біля нього стояв стільчик, який крутився. Я заліз у магазин і сидів на цьому стільчику. Біля будівлі зупинилася машина, з неї вийшов офіцер: кобура попереду, пістолет. Він мене взяв за вухо і зняв зі стільчика. Я забився в кут і дивився, як він сів і щось грав. До нього підійшли два мародера і сказали: "Це наше". Без зайвих слів офіцер дістав пістолет і їх розстріляв", – розповідає Ігор. Постійні розстріли нацистами місцевого населення справляли дуже гнітюче враження на п'ятирічного хлопця. Це зовсім не співвідносилося з розповідями дідуся про "культурну націю", які він чув до війни.
Згадує Ігор і те, як німці вели полонених: "Вони йшли нещасні. У багатьох не було взуття. Одна жінка кинула полоненим буханку хліба, а німець дав по ній чергу з автомата. Коли колонна пройшла, на дорозі залишилися вбиті".
Олександра Агеєва, батька Ігоря, не взяли на фронт через роздроблене коліно. Тож він міг приховувати сина в умовах окупації. Тим часом, його дружина переховувався "у траншеях на Київщині", і, зрештою, була врятована, діставшись Воронежа. Однак трагедія Бабиного Яру не оминула її родичів близьких – її сестер та їхніх дітей розстріляли в урочищі.
Історія Лідії Ткаченко, яка дивом уникнула розстрілу у Бабиному Яру
Лідія Миколаївна Ткаченко народилася у 1931 році у Києві. Вона, її мати Євгенія Шейніна, батько Микола Кобець та двоє старших братів мешкали на Подолі. Її батька ще на початку війни забрали на фронт.
Минув тиждень після окупації. Німецька влада оголосила, що 28 вересня 1941 року всім євреям слід з’явитися до комендатури, аби зареєструватися. Тим, хто не виконав би наказ окупантів, загрожував розстріл. Серед єврейського населення Києва ходили чутки, що представників Божого народу збиралися евакуювати.
"28 вересня 1941 року ми з мамою пішли в комендатуру. Стояли в черзі цілий день, мама дуже хотіла зареєструватися, але ми не встигли. Було занадто багато людей. Пощастило. Наступного дня ми зібралися подивитися, що ж таке відбувається у Бабиному Яру. Та брат захворів: у нього з якихось причин віднялися ноги. Тож мама пішла, а ми, діти, залишилися. Ноги почали працювати через годину. А от мама не повернулася…", – згадує Лідія.
Сусіди, за її словами, тоді, взагалі, орендували підводу, завантажили речі й поїхали всі до Бабиного Яру. Вірили в "евакуацію".
Діти почали жити втрьох: Лідії тоді було 9, її братам – 12 та 13. Їсти, якщо було що, їм приносили родичі по батьківській лінії – українці. Старший брат їздив у села, міняв речі на продукти харчування. Доводилося й красти.
1 вересня 1942 року з фронту комісували пораненого і хворого батька.
"Мешкати в Києві було важко. Ми знали, як звучать німецькі чоботи і ховалися, коли їх чули. Знали, яких німців треба боятися (у чорній формі СС), а яких – ні. Моїх братів кілька разів арештовували у підозрі на єврейство, але щоразу їх визволяв батько, розмахуючи паспортом, у якому написано "українець". Старшого брата два рази доводилося забирати з комендатури", – згадує героїня.
Зрозумівши ситуацію з "єврейським питанням" у Києві, батько, Микола Порфирович, вирішив вивезти дітей подалі від Києва. За 50 кілометрів від столиці він мав невеликий будинок. Там теж було не солодко.
"Якось до нас зайшов німець і сказав, що тут буде штаб. Іншого разу навідався офіцер з перекладачкою. Ми привіталися з нею. Так співпало, що вона була знайома з батьком і знала нашу національність. За три години нас повели на розстріл. Та якось обійшлося: інші заступилися. Та й батько встиг обійти всіх німців з паспортом: казав, що ми українці", – розповідає Лідія.
Коли їхній будинок все ж забрали під штаб, вони жили у знайомих та батькових родичів. Дітей ніхто не видавав, хоча й багато хто знав, яку національність мала їхня мама. Бувало, як згадує Лідія, лише сторонні люди дражнили "жидами".
***
Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр" запрошує долучитися до збереження пам’яті про трагедію і повідомляти про свідків Голокосту в Україні, які хотіли б поділитися спогадами, за електронною адресою: [email protected]