"Гірше за Освенцим може бути лише одне – забути про нього": історії п'ятьох в'язнів табору смерті

8 хвилин
2,2 т.
'Гірше за Освенцим може бути лише одне – забути про нього': історії п'ятьох в'язнів табору смерті

27 січня світ відзначає 77 річницю визволення в'язнів нацистського концтабору "Аушвіц-Біркенау", розташованого в польському місті Освенцим.

Відео дня

Цей табір отримав назву "фабрика смерті", адже став місцем наймасовішого знищення мирних жителів за всю історію людства. День звільнення концтабору був настільки значущою подією, що з 2005 року дату 27 січня затверджено Генеральною Асамблеєю ООН Всесвітнім днем пам'яті жертв Голокосту.

Попри численні дослідження, досі не встановлено точну кількість жертв нацистів. За різними підрахунками, у концтаборі загинуло від 1 до 4 мільйонів людей. В'язнів знищували у крематоріях, вони гинули через нелюдські умови праці, жорстокі покарання та жахливі медичні експерименти.

З кожним роком лишається дедалі менше живих свідків звірств нацистів, які людство просто не має права забути.Історія Єви Сепеши

Жінці було 12 років, коли вона потрапила в Освенцим. У своєму інтерв’ю BBC вона згадує, що навіть дорога туди була страхітливою, адже людей везли у закритих вагонах і випорожнюватися не випускали, а декого в дорозі нудило і запах стояв жахливий. Під рукавом у неї – татуювання "26877", такі номери робили всім в’язням, не шкодували навіть малих дітей.

Єва Сепеши.

Вона згадує, що 70% людей, привезених до Освенцима, вбивали впродовж першої доби. Залізничні рейки йшли аж до газових камер. Людей вивантажували з вагонів, когось відбирали для роботи, а решту тут же вбивали.

Дівчинку врятував випадок: у концтаборі до неї підійшла словачка, яка була наглядачем, і запитала, скільки їй років.

"Скільки тобі років? 12? Тобі 16, і не намагайся навіть прикинутися молодшою!" – грізно сказала вона. Дівчинка розгубилася, але під час селекції відповіла, що їй 16 і лише це вберегло її, адже всіх, хто був молодшим, відправляли до газових камер, а її відправили на каменярню.

До січня 1945 року дівчинка була зморена нелюдськими умовами праці і лежала без сил в оточенні мертвих або ледь живих людей. Радянські війська вже наступали і нацистам було наказано відступати та розстрілювати всіх, кого не зможуть забрати з собою, аби ті не розповіли про жахіття, які відбувалися в концтаборі.

Як транспортували в'язнів до концтабору.

Сепеши вже була напівмертвою і навіть не могла стояти на ногах, щоразу непритомніючи, тому на неї вирішили навіть не витрачати патрони. Коли вона прийшла до тями, то зрозуміла, що лежить на горі мертвих тіл. Вона не мала сил, аби навіть вимовити слово, і змогла лише щось простогнати.

Її почула якась людина, котра нагодувала її снігом, що додало трохи сил. Вона побачила перед собою усміхненого радянського солдата, дівчинка дочекалася звільнення з полону. Вона запам’ятала обличчя визволителя на все життя.

"Гірше за Освенцим може бути тільки одне – забути, що він був", – заявила одна з останніх свідків нацистських злочинів на "фабриці смерті".Історія Ніни та Віри Лебедєвих

Сестрам та їхньому брату вдалося вижити лише завдяки зовнішності: німці вважали, що вони підпадали під критерії "арійської раси".

Як розповіла виданню DW Ніна Лебедєва, все село під Вітебськом у Білорусі, як і родина дівчат, пішли у партизани. Коли чоловіки пішли у бій з німцями, жінки залишилися в лісі самі, саме тоді їх і захопили у полон: матір та п’ятеро дітей з нею.

Ніна та Віра Лебедєви.

"Незабаром нас розділили з матір'ю та маленькою сестричкою. Потім нам одна жінка сказала, що їх з малечею спалили в крематорії. Чи то вона захворіла, чи то малеча, загалом, їх спалили", – розповідала її сестра Віра.

Дітям вдалося вижити на "фабриці смерті" завдяки тому, що, за критеріями нацистів, вони були схожі на "арійську расу". Німці відбирали хлопчиків та дівчат зі світлими очима та волоссям – це і врятувало Лебедєвих. Їх разом з іншими було переведено до "донорського блоку", де не ставили медичних експериментів, але час від часу брали кров.

Більшість дітей, які вижили, були саме з "донорського блоку", там їх також вчили рахувати та писати німецькою. Сестри зізнаються, що пам’ятати подробиці полону важче з віком, але попри роки, вони через все життя пронесли спогади про жахи "фабрики смерті".

Сумнозвісний відомий напис над табором, який перекладається як ''Праця робить вільним''.

"Маленька дитина могла не розуміти, що відбувається. Але вона все відчувала, відчувала страх і жах. Коли перед тобою били, розстрілювали, коли на тебе кричали, змушували говорити німецькою і били, якщо не міг вимовити. Цей страх супроводжував нас все життя", – розповіла молодша сестра Ніна.

Кінець війни вони застали у дитячому таборі поблизу польського міста Константинів-Лудзкі. Віра розповіла, що у неї закарбувалися у пам’яті танки та солдати, які піднімали дітей, цілували їх та розповідали про звільнення з полону.Історія Тамар Драйфус

Коли у Вільносі створили єврейське гетто, йшов 1941 рік, жінці тоді було лише три роки. Але попри юний вік, вона пам’ятає весь жах, через який довелось пройти її сім’ї. У 1943 році до гетто увійшли німці і накази усім чоловікам вийти, інакше будинки підірвуть, розповіла жінка BBC.

Тамар Драйфус.

Це був останній день, коли вона бачила свого батька, його разом з іншими забрали на примусові роботи та згодом вбили. Тамар та її матір забрали до концтабору, але жінки не хотіли просто так здаватися і дорогою тричі намагалися втекти.

Дві спроби втечі були невдалі, за першу її матері призначили 25 ударів батогом, але вона знепритомніла уже на третьому ударі. За другу – їх не вбили, але так сильно вдарили по голові, що вона пролежала два дні.

"На останньому пересиланні нас відправили в душ. Слава богу, це був звичайний душ. Всі роздяглися. Мама знайшла в купі одягу собі костюм, а мені – сукню. Вона навіть пов'язала мені бантик, гордо підняла голову, і ми пішли", – згадує Драйфус.

Важко повірити, але цей план спрацював. Добре вдягнена матір з дитиною безперешкодно пройшли повз всіх охоронців табору. У них був настільки впевнений вигляд, що можливо їх сприйняли за сім’ю одного з німецьких офіцерів.

У таких страхітливих умовах доводилося жити тисячам людей.

Далі їм довелося довго ховатися від нацистів, переховуючись у різних селах. Одного разу дівчинці з матір’ю довелося три дні сидіти у будці сторожового пса. Мало того, що грізний пес-охоронець не кинувся на них, але навіть ділився з ними їжею. Щоразу як йому приносили харчі, пес не їв, а залишав усе втікачкам.

"Мама казала, що люди гірші за звірів, бо звір з'їсть здобич, насититься і заспокоїться, а люди – ні. У людей не відбувається насичення, вони завжди хочуть більше", – згадує Тамар.

Їм ще довго доводилося ховатися, часто матір боялася, що дочка випадково видасть їх, тому просила мовчати. Після закінчення війни жінка довго ще не могла звикнути до того, що вони вільні. Багато років Тамар довелося "оживляти в собі людину".Історія Олександри Борисової

Олександра Борисова за часів війни пережила жах двох нацистських концтаборів на території Польщі. Як згадує жінка у своїй розповіді виданню DW, коли їй було 7 років, вона разом з матір’ю потрапила в Освенцим, їх перевезли туди з концтабору Майданек.

Олександра Борисова.

Жінка розповіла, як вперше потрапила на "фабрику смерті". Перше, що вона побачила, це колючий дріт, сторожові вежі та нацистів із собаками.

"Мені було страшно, коли наколювали номери. Було кілька столів, ми стояли в черзі, і коли мені хотіли наколоти номер, я так крутила рукою, що його накололи навскіс, і я отримала по обличчю. Більше ми не мали ні імен, ні прізвищ. Ми стали безликими", – болісно згадує Олександра жахи війни.

Близько місяця семирічна дівчинка жила в бараку з батьками, але потім сім’ю розділили. Дітей було багато і всі плакали, адже їм було страшно і вони не розуміли, що відбувається. Опіку над Олександрою взяли на себе польські дівчатка-підлітки, які помістили її на верхні нари та підгодовували.

Проте пізніше дівчинку перевели до іншого барака. За її словами, в одній його частині були лише єврейські діти-близнюки, а в іншій поселили дітей білоруських партизан, до них і відправили Олександру. Проте це не була звичайна будівля для ув’язнених, адже сюди час від часу приходили люди у білих халатах.

"Нас відводили до невеликої кімнати в бараку. Там стояли диван і крісла, лежали блискучі інструменти й іноді з'являлося блакитне світло. Було дуже страшно. І на цей диван мене клали: то на спину, то на живіт, то садили навпочіпки, робили уколи, а потім садили до стіни і вставляли щось у рот, щоб я не могла його закрити, і глибоко туди залазили. Для мене це була жахлива процедура", – згадує Борисова.

У в'язнів забирали всі особисті речі.

Вона пройшла там справжнє пекло, її звільнили слабкою, напівсліпою та вкритою кірками – відпрацьований матеріал доктора Йозефа Менгеле, який був одним з керівників цих моторошних дослідів.

Навіть роки після звільнення з концтабору жінка продовжувала боятися лікарів та будь-яких медичних маніпуляцій. Фельдшер навіть не робив їй щеплення, адже це викликало у неї справжній жах, він знав, що їй довелося пережити.

Згадала вона і про інші тортури, якими німці мучили ув’язнених. Нацисти навіть дітей змушували голодувати.

"Їсти хотілося постійно, ми голодували. Нам давали баланду, а іноді у вихідні – по шматочку кров'яної ковбаси. Давали і цілий варений овес – нам дуже хотілося їсти, але ми не могли його проковтнути, він був дуже колючий. Ми його смоктали і випльовували. У рідкісні моменти давали по чотири маленькі картоплини: їх ми їли довго, щоб продовжити задоволення", – розповіла колишня полонянка.

Не менш жорстоким був і щоденний перерахунок, який тривав годинами. Ув’язнені стояли в колодках, попри дощі, сніг та холод людям доводилося чекати, аби назвали їхнє ім’я. Жінка й досі згадує поголені голови євреїв із сусіднього барака, яким доводилося стрибати, аби хоч якось врятуватися від нестерпного холоду.

У в'язнів забирали всі особисті речі.

Олександра зазначила, що довгий час не могла навіть чути німецьку мову, але знайшла у собі сили пробачити. Вона вважає, що нинішнє покоління німців не повинно відповідати за злочини своїх предків, і необхідно знайти в собі сили пробачити, але забувати про ці злочини не можна.

Як повідомляв OBOZREVATEL, вийшла книга про 2,5 тисячі "Праведників народів світу" – українців, які рятували євреїв за часів Голокосту із фотографіями рятівників і врятованих.